Яків Летовський |
Яша Лотовський, друг дитинства, жвавий чорноокий хлопчик. Навчався він на «відмінно», і його тато з гордістю зачитував сусідам високі оцінки в його табелі. Він любив спорт і літературу і подавав великі надії. Ставши дорослим, закінчив Московський літературний інститут імені Горького, писав чудові речі, але їх не друкували, тому писав «у стіл». Якось у пориві розпачу здав усе написане в приймальний пункт макулатури, роботи врятувала дружина, змусила піти і повернути все назад. А в повітрі радянської безнадії вже витав дух змін. У 1990-х роках виходить книга Якова Лотовського «17 кілограмів прози», за оповідання «Гітлер» йому присудили перемогу на літературному конкурсі, оголошеному радіоканалом «Німецька хвиля», пізніше він емігрує до Америки, де його твори продовжують друкувати. Віктор Болячевський написав портрет друга і талановитої людини, де він зображений могутнім і мудрим, немов Мойсей.
Віктор Болячевський любив бродити по Києву, робив замальовки, і раптом став помічати, що зникає такий дорогий йому світ — світ повоєнного міста.
— У мене в моїх картинах — скрізь шматочки мого життя, вони з чимось пов’язані, вони недаремно написані, — каже художник. — Коли я побачив, що розчищають якісь кутки, зносять споруди, Київ обновляється, я зрозумів, що разом зі старими будинками зникає колорит міста, його особливості. На початку 1960-х я став малювати старий зникаючий Київ.
Я зберіг те, що вважав за необхідне. У мене є, наприклад, зображення Золотих воріт Києва, не тих, якими вони стали сьогодні. А якими вони були в ті роки. І багато чого іншого. Можливо, у чиїхось очах я виглядав сентименталістом, «оплакуючи» обшарпані споруди. Але я знав, що мій Київ теж буде комусь потрібен. Адже в Німеччині такої проблеми не існує. Німці акуратно зберігають усе, що пов’язано з минулим своїх міст, і не поспішають із ним розставатися. Навпаки, вони з любов’ю реставрують старі будинки, розуміючи, що старе місто — це родзинка нового, що сусідить з ним. Так чи інакше, але й в Україні тоді стали приділяти увагу старому Києву. Коли у мене накопичилася значна кількість робіт, я зробив свою першу виставку в Інституті проблем матеріалознавства Академії наук України. Виставка називалася «Зникаючий Київ», і пройшла з великим успіхом. Потім неодноразово виставляв свої роботи, і щоразу відчував зростання інтересу до старого міста. Особливо мені були дорогі оцінки спеціалістів, наприклад, таких, як відомий києвознавець, президент товариства «Кліо» Елеонора Рахліна.
Особливо Болячевський любить у Києві соборну архітектуру, вважаючи її органічною, талановитою і невід’ємною частиною міста. Зі світлими почуттями він писав красуню Покровську церкву. Окрім усього, ця церква нерозривно пов’язана з ім’ям чудового священика отця Алексія (у миру Глаголєва). Під час окупації фашистами Києва спочатку у себе вдома, а потім, коли стало зовсім небезпечно, у підвалі церкви він переховував єврейську сім’ю. Багато сусідів знали про це, але ставлення до цього священнослужителя було настільки щирим і шанобливим, що ніхто не доніс окупаційній владі на нього. Це була безстрашна людина, яка не побоялася відкрито протистояти фашистському режиму. Так, у квітні 1942 року він єдиний із священиків у Києві відмовився виконати наказ: відслужити в церкві в день народження Гітлера молебень за його здоров’я. У відповідь його жорстоко побили, а церкву закрили. Нависла серйозна небезпека над його сім’єю — дружиною та трьома дітьми, — вони змушені були переховуватися — і все ж вижили.
І на його персональній виставці 2002 року ожили мотиви старих куточків Києва й Аугсбурга. Його творчість здобула визнання в цій країні, він член Спілки художників ФРН, професор і керівник приватної художньої академії Viktoria, готує молодих талановитих людей до вступу у вищі навчальні заклади Німеччини. Працює над ілюстраціями до творів Ф.Кафки, планує трансформувати свою академію в міжнародну — «Київ—Аугсбург», адже талановиті люди повинні взаємно збагачувати культуру. А сьогодні зі знаннями та професійним досвідом передає своїм учням любов і інтерес до міських пейзажів, наповнених світлим смутком про минуле.