Наприкінці XX століття мандрівки перестали бути для людства серйозною проблемою. Рівень сучасних технологій такий, що об’їхати навколо світу можна набагато швидше, ніж за 80 днів, і до того ж з великим комфортом, не докладаючи до цього особливих зусиль. Але, хоч як це дивно, не перевелися ще люди, котрим труднощі, пов’язані з подорожами, приносять особливе задоволення та є для них мало не найголовнішими. Таких людей називають зазвичай істориками або мандрівниками в часі.
І ось двоє таких людей — професор Національної музичної академії ім.П.Чайковського Сергій Тишко та головний науковий співробітник Київського музею О.Пушкіна Сергій Мамаєв не лише здійснили подорож у 30-ті роки XIX століття, проїхавши з Петербурга в Малоросію й назад, а й написали про свої враження книгу. Присвячена вона 200-літтю від дня народження великого російського композитора М.Глінки, яке відзначатимемо 2004 року. Сучасні мандрівники рухалися маршрутом, описаним композитором у знаменитих «Записках». 1838 року М.Глінка, обіймаючи тоді посаду придворного капельмейстера, вирушив до України набирати співаків для Імператорської капели. З цієї подорожі він привіз у Петербург серед інших і Семена Гулака-Артемовського, майбутнього автора опери «Запорожець за Дунаєм». Згодом він зафіксував свої враження в «Записках», які не раз коментувалися за радянських часів. Що ж змусило сьогоднішніх українських мандрівників знову звернутися до цього маршруту?
Розпад Радянського Союзу був не лише величезним соціально-економічним потрясінням, на- слідки якого досі відчуває на собі практично кожен, — за державним розмежуванням відбувся поділ культурного простору, цієї величезної території, підданої ретельній асиміляції протягом кількох десятиліть під девізом «Я говорю — радянський, а маю на увазі — російський». І якщо для народів, відділених від Москви великими географічними відстанями, цей процес проходив відносно легко, то перерозподіл історичної території двох націй, котрі мають спільне слов’янське коріння, не міг відбутися без складностей і навіть перегинів. Сьогоднішні політичні діячі, як українські, так і російські, часом не враховують, що неможливо одного ранку прокинутися українцем, коли досі впродовж 30—40 років був радянським громадянином, як неможливо, з погляду елементарної психології, ані штучно спровокувати, ані активізувати процес національного самоусвідомлення.
С.Тишко та С.Мамаєв таких фундаментальних завдань перед собою, здавалося б, не ставлять, обмежуючись «уведенням накопиченого історико-музикознавчого матеріалу в ширший культурно- історичний контекст». Справді, їхня книга є винятком у радянському й пострадянському музикознавстві, позаяк велика кількість етнографічних деталей малоросійського побуту робить її воістину науково-белетристичною. Уважний читач із перших розділів почувається не просто споживачем, а активним дійовим учасником подорожі російського композитора країною, яку він називав «другою Італією». І все-таки відчуття, що коментарі до «Записок» М.Глінки написані саме в контексті культурологічної ситуації в Україні наприкінці XX століття, не полишає протягом усієї книги. І річ не в якійсь особливій «проукраїнській» концепції і не в полемічних виносках та коментарях (полемічних щодо радянських коментаторів «Записок»), іншими словами — річ не в букві, а в дусі, у тій атмосфері справжнього історичного інтересу, якою вона наповнена.
Видання книги, заявленої першою частиною об’ємнішої праці, присвяченої мандрівкам Глінки, здійснено за сприяння добродійного фонду Конкурсу молодих піаністів пам’яті В.Горовиця. Вона вийшла в серії «Київське музикознавство». І авторів книги, і її видавців об’єднує Київське вище музичне училище ім.Р.Гліера, яке чимало робить для розвитку сучасної української культури. Здається, саме в цьому училищі зацікавлений читач і зможе відшукати «Мандрівки Глінки», здійснені разом із ним Сергієм Тишком та Сергієм Мамаєвим — істориками мистецтва чи мандрівниками в часі. Щасливої дороги!