Гучна картина Віри Сторожевої «Подорож із домашніми тваринами» останнім часом, наче ялинка, обвішана блискучими нагородами. Її відзначили «Золотим Георгієм» на Московському кінофестивалі. Фільм недавно було також показано на 17-му фестивалі східноєвропейських фільмів у Коттбусі (Німеччина), де він здобув спеціальний приз журі за найкращу режисуру і найкращу жіночу роль. Правда, на останній у часі церемонії «Золотого орла» «Тварини» пролетіли — всі «птахи» сіли на гілку Михалкова («12»). Віра Сторожева — неабияка особистість у світі кіно. Колись вона починала у Кіри Муратової. Потім для Ренати Литвинової екранізувала давню п’єсу Радзинського «Ще раз про кохання» — і вийшло надзвичайно популярне «Небо. Літак. Дівчина». Недавню «Подорож…» знято за сценарієм Аркадія Красильщикова (у головних ролях Ксенія Кутепова і Дмитро Дюжев). У інтерв’ю «ДТ» режисер розповіла про свій фільм, про Муратову, про деякі тенденції в сучасному кіно.
— Віро, перш ніж опинитися в ігровому кіно, ви ж встигли зняти 25 документальних фільмів. Ви писали також різні сценарії і навіть самі інколи знімалися...
— Так... У Кіри Муратової є знаменитий фільм «Три історії». Я написала сценарій до найкривавішої з цих історій. Новела називається «Дівчина і смерть». Там знімалася Рената Литвинова в ролі Офелії. Потім у Кіри Муратової я сама знімалася в «Астенічному синдромі». Але акторство — це все ж таки не моя професія. Це радше дружня співпраця. Мій чоловік багато знімався в Муратової і працював у неї як сценарист. Тобто наша дружба почалася задовго до того, як я пішла в режисуру, ми спілкуємося вже понад 20 років. А власне режисером я стала досить пізно, у мене вже було двоє дітей і мені вже було трохи за тридцять. Я пішла на Вищі режисерські курси в Москві. Є «елітарна» режисерська освіта. Туди вступають дорослі люди, котрі вже мають вищу освіту. І я туди вступила, закінчила ці курси, років сім працювала на телебаченні, доки був розвал у кіно, доки все це було дуже непевним. А вже потім дебютувала з фільмом «Небо. Літак. Дівчина» у 2002 році. Відтоді я зняла п’ять картин.
— А як ви оцінюєте ситуацію у своєму вітчизняному кінематографі, які тенденції можете відзначити?
— Зараз наш кінематограф досить бурхливо розвивається. З’являється багато молодих режисерів, багато дебютів. Відчувається величезний приплив молодих сил. На рік знімається близько 40 дебютних картин. Це чимало. До того ж дуже багато жінок приходять у кінематограф. Певно, це тенденція. Навіть на нашому «внутрішньому» фестивалі, на «Кінотаврі» в Сочі, майже 50 відсотків фільмів зроблено жінками-режисерами. Ось і поговоримо тепер про фемінізм.
— Скільки часу забирає виробництво такого фільму, як «Подорож...»?
— Приблизно рік.
— А з поліпшенням ситуації в російському кінематографі, мабуть, легше шукати бюджети, сюжети, попросту кажучи — знімати?
— Це ж завжди дуже індивідуально. Річ не в часі, а в конкретній ситуації. Ще — в колективі, у сценарії, в акторах... Важливо, наскільки ти зможеш створити свій світ на цей відтинок часу й покорити людей своєю історією, ідеєю. Ще важливо: наскільки ти будеш переконливий, настільки легше тобі працюватиметься зі своєю командою. Бо інколи тільки одна заклопотана людина ходить по майданчику — це режисер. А тут потрібна тверда рука — з одного боку. З іншого — переконливість. А з третього боку — актори повинні йти за тобою: п’ятдесят чоловік на майданчику повинні робити свою справу, цікаво їм це чи нецікаво. Причому їх не примушуєш, тут важливо захопити центральні фігури й побудувати виробництво. Це робота в команді, успіх залежить від того, яка в тебе команда і наскільки ти володієш нею.
— Чим ваші «Тварини» так полонили журі різних фестивалів? Що у фільмі, на ваш погляд, «таке» — важливе, авторське, ексклюзивне?
— Оскільки це не action, не бойовик, не пригодницький фільм, а певна тонка тканина, бо це ж усе-таки арт-хаузне кіно, переказувати сюжет — досить безглузде заняття. Та однак — це фільм про жінку, яка у 35 років залишилася вдовою. Її дуже рано віддали з дитячого будинку заміж за чужого нелюбого чоловіка. Фільм починається з того, що чоловік помирає, а героїня починає знаходити й ототожнювати себе у цьому світі. Починає пробувати на смак усе, чого була позбавлена. Коли вона везе тіло в морг, зустрічає чоловіка, водія, начебто в них починається роман, і глядачі сподіваються, що в героїні все складеться добре. Однак вона від нього відмовляється, йде в дитячий будинок, із якого сама, і бере собі дитину. Якщо коротко, ось така історія. А вже чим вона полонила журі різних фестивалів, це питання радше до журі.
— «Домашні тварини» були чудово прийняті на Московському фестивалі...
— Так. Фільм здобув там головний приз. Після цього вийшов у прокат. І Перший канал у рамках свого проекту «Закритий показ» також показав цю картину.
— Перемога на ММКФ якось позначилася на прокатній долі картини?
— На прокаті перемога аж ніяк не позначилася. Навіть навпаки: перемога на фестивалі має тільки протилежний бік, бо на фільм ставиться свого роду тавро «це не глядацьке кіно». У принципі, це кіно справді для обмеженого прокату.
— Як ви самі розшифрували б назву своєї картини — «Подорож із домашніми тваринами»?
— Назву слід розуміти і в буквальному, і в символічному сенсі. «Подорож із домашніми тваринами» — це рух героїні по житті. І це рух до свободи. Вона взяла із собою лише домашніх тварин.
— Подорож як саме життя?
— Так, подорож як життя. Але подорож самотньо, без супутника. Тільки з тваринами!
— Ви створили фільм про жінку, яка ніби звільнилася від сімейного рабства. Ваша Наталя залишається сама й відмовляється знову пов’язати своє життя з чоловіком. Тут суто феміністична ідея?
— Ні, оскільки автор сценарію — чоловік. І саме він наполягав, що це фільм про людську свободу, а зовсім не фемінізм якийсь. Ми намагалися трошки зробити крен у бік історії кохання. Але сценарій все одно вивів нас на те, що фільм вийшов про знаходження кожною людиною свободи. Байдуже, чоловік ти чи жінка. Мова про свободу і своє внутрішнє «я», про своє призначення. Справді, багато хто прочитує в сюжеті саме феміністичну ідею. Сприймають картину як феміністичне, жіноче кіно. Але це не так. Я не ставила перед собою такої мети.
— А можна сказати, що ваша історія — про пошуки простого жіночого щастя?
— Ні, цей фільм не про жіноче щастя. Це фільм, повторюю, про людську свободу. Жіноче щастя — що це взагалі таке?
— Був би милий поруч...
— А виявляється, що навпаки. Жанр цього фільму визначають як поетичну драму або притчу. Називають і так і так, але це драма, в якихось місцях вона смішна. Актори дуже хороші. Діти. А ще — тварини. Напевно, кожен глядач виносить для себе щось своє, хто притчу, хто якось заглиблюється, хто бачить лише сюжет, хто бачить симпатичну артистку. Тут хто до чого вдатний.
— У фільмі небагато діалогів. Важко було знімати, щоб не загубилася смислова нитка?
— Я викидала дуже багато тексту під час монтажу. Кіно — це все ж таки пластика, кіномова, а не слова. Тому я й прагнула говорити кіномовою, а не словами.
— Ви знімали фільм у чотирьох містечках, вийшов такий собі збірний образ російської глибинки. Як закордонні глядачі сприймають таку картину?
— За кордоном це сприймають чудово. Ось у Швейцарії, наприклад, яка вже публіка вишукана! І на фестивалях в інших країнах теж особлива публіка. Але це всім зрозуміло. Може, тому фільм і називають притчею. Російська етніка у фільмі — це свого роду обрамлення.
— А як до вас потрапив сценарій?
— Я прочитала цей сценарій ще 12 років тому. Коли Аркадій Красильщиков тільки лаштувався звідси виїхати. Він емігрував із Росії до Ізраїлю у скрутні часи. Хоча тепер знову працює вдома. Написав він свій сценарій, напевно, відчуваючи, що їде на свободу. І про головну героїну Наталю він казав: «Наталя — це я». Прямо як Флобер: «Боварі — це я».