Життя повниться пошуками Бога.
А тому давня заповідь «шукайте і знайдете» щоразу справджується виявами життєвої синхронності, котру мусиш-таки брати поважно, бо вона знову і знову нагадує про себе. Так замикається наш досконалий кругообіг, так усі ми відшукуємо одне одного, і так ми позбавляємося нашого страху перед випадковостями. Отець Антоній Сурожський писав, що мусимо говорити не лише про віру людини в Бога, але і віру Бога в людину. Бо кожен із нас для Бога — неповторний, ні з чим не порівнянний, єдиний, а Бог — це те, що кожного із нас викликає до буття.
«Чи ти мене любиш однаково коли розрізаю соковиті й пахучі дині й вони/ розбризкуються соком по столу і по стінах і декілька крапель навіть/ потрапляють на віконне скло…»… «знаєш мій Господи найгірше те що я ніколи не встигаю подякувати тобі/ навіть і за вечерю коли я вже сплю ти очевидно ще миєш посуд…»… «мій Боже ти до котрого так хоче моє серце говори до мене розпуклими квітами/ лілій…» Вперше я доторкнулася до віршів Богдани Матіяш у часописі «Київська Русь», і доторк той був, без перебільшення, магічним: текст наче одразу «розкрився», впускаючи у себе. Це були вірші із тих, котрі мов і не встигаєш одразу оцінити — вони проростають у тобі, у них немає «німих», «мертвих» місць, вони гранично живі. Вони, власне, вже майже не є поезією. Приголомшена, я навіть не осмислила тоді ні їхньої форми, ні якихось інших стилістичних особливостей — чи були то верлібри? силаботоніка? експеримент? Якби хтось мене запитав, я навряд чи змогла би врозумливо відповісти. «Прошу тебе зроби їх моїми братами зроби всіх тих кого обнімаєш ще перед/ сходом сонця і кого супроводиш за руку ввесь день аж до самого заходу/ й кого бережеш заки ніч заки бракує світла найяскравішому ліхтареві/ назви мені сестрами»…
А потім був голос. Негучний, виразний голос Бо у темряві маленької підземної зали із стінами, оббитими чорним — Форум видавців у Львові, 2007 рік. Це добре, що було темно, і ніхто не бачив нічиїх сліз; кожен міг зостатися із Богданиним голосом наодинці. І цей голос раптом проявив, наче фотоплівка, все те, чого папір із друкованими знаками проявити не міг — поезія тут повернулася до своїх витоків, до часу безписемності, до замовляння, до найдавнішої, найдостеменнішої своєї суті. Поезія повернулася у голос і на голос. Богдана сама про це говорить: «Я вже була тільки голосом тільки думкою просто помислом ще Господи/ стану звуком тільки подихом…» Через звук ця поезія воістину відкривалася найповніше. Пізніше, уже при особистому спілкуванні, Богдана зізналася, що вірші їй просто написалися, сталися, прийшли у світ через неї: «Вони немов не мої». Колись Віктор Кордун сказав: «Поет — це інструмент, на якому грає Бог, і завдання поета — тримати інструмент чистим» — і словами цими немов зробив подарунок, передав у майбутнє якусь важливу звістку, код, що виявився найточнішою характеристикою «Розмов із Богом». Богдана має рацію — вірші таки «не її» — вони із тієї вселенської хвилі, з якої все на світі походить, і на котру Богдана зуміла налаштуватися. Це голос, який говорить «за всіх» і «крізь усіх», голос, мов світло із темряви — треба лише впізнавати його, чути у Богданиних текстах, приймати у себе і зберігати, тішачись, що став свідком чуда. Коло замикається.
Поезія Богдани на диво неієрархічна, тут не варто розрізняти «рівні», це об’ємний потік, це інша геометрія, інший перерозподіл смислів. Суть цієї поезії у самій її цілісності і неподільності. Можна лише медитувати над тим, що відкривається, але не вибудовувати «систему». І це правильно — кожен-бо досягає просвітлення своїм власним шляхом, а не від того, що сяде під дерево Будди. В одній із буддистських притч учитель загадує учневі, котрому ніяк не відкривається істина, коан — задуває свічку саме тієї миті, коли учень збирається з нею надвір, у темряву. Але свічка гасне, і спантеличений учень досягає просвітлення — адже «всередині себе» теж темно, і туди ніхто сторонній ввійти не може, лише носій і володар цього єдиного на світі простору…
…А моя третя зустріч із Богданиними текстами відбулася у царині дещо несподіваній, — коли я вирішила спробувати перекласти їх англійською мовою. І одразу із площини медитацій переплигнула у площину рефлексій: проблема Бога як проблема перекладу? — виявляється, і таке диво теж існує на світі. Адже проблема Бога — це проблема релігійної свідомості, а вона не одна й та сама у різних суспільствах. Перекладати поезію і так дуже важко, — це давно уже аксіома. Один вірш може забрати тижні і місяці, навіть роки. Тим важче перекладати поезію про Бога — ту, в якій Його називають саме цим іменем — бо на сьогодні в англійській мові, особливо на американському континенті, де нині і твориться найпотужніша англомовна поезія, саме слово «God» настільки вивітрене, скомпрометоване і непопулярне, що вживати його майже лячно. Бог — це політичний символ, яким спекулюють консерватори, Бог — це щось із Марка Твена з його «добрими жителями» якого-небудь чергового містечка Паквіль, чий проповідник — «найщиріший друг всякого пірата», і де новітніх Томів Сойєрів мордують по недільних школах боротьбою із Гаррі Поттером; або і Фленері О’Коннор з її «південноготичними» персонажами у капелюхах, релігійними фанатиками й алкоголіками. Бога продають з телеекранів, Бога вивішують на бамперах авто — «А в тебе вже є Ісусик?», Бога ніколи не залишають у спокої. Така пропаганда Бога неминуче викликає спротив, розколює суспільство на два табори — тих, хто, почувши це слово, починає цукрово усміхатися (згадаймо обличчя Свідків Єгови — Мілан Кундера тут неодмінно ужив би термін «категорична згода із буттям»), і тих, хто закочує очі і втомлено каже — о, пліііз…
Парадоксально, але загалом англомовна поезія не є релігійною, попри те, що у суспільстві релігія відіграє вагому-таки роль. Мене завжди дивувала до непристойного різка реакція багатьох моїх американських друзів на слова «Бог», «релігія», і «вірити» — а стільки відвертих атеїстів, мабуть, не було і в Радянському Союзі. Але з часом я почала розуміти їх краще — справді, мені пощастило народитися у країні, де протягом ледве не цілого двадцятого століття Бог був поняттям дисидентським, ознакою «руху супроти», стежкою до таємного джерела зі смачною і холодною водою, — високою гірською стежкою, по якій ще треба зуміти видряпатися, — і релігія все ще сприймається як відкриття. Мені ж не згодовували Бога у середовищі яких-небудь південних баптистів в Алабамі чи «реформістів» з Оклахоми, котрі з усього багатства друкованого слова читають лише Біблію, тлумачачи її дослівно, та «Вісник Церкви» — видання, що майстерно сугестує найдикіші упередження.
Висновок? — ми так звикли плакатися на свої негаразди, що і не помітили, якою великою свободою нас наділили, дозволивши нам шукати Бога самотужки…
Чи все сказане означає, що перекласти поезію про Бога неможливо? Навпаки, її можна і треба перекладати. Поезія — це насамперед відновлення істинних смислів, «відмивання» слів і понять від накопичених за віки нашарувань непотребу, «злоби дня», політики та ідеології, влади і безвладдя, проминального і тимчасового. У сузір’ї дібраних «на голос» тих самих, єдино потрібних слів «Бог» знову оживає — і в перекладах теж, якщо вони, звісно, добрі. Тільки варто пильніше прислухатись. Як кажуть у церкві, «будьмо уважні» — і почуймо, як дихає ця таємнича субстанція — Бог — у віршах Богдани Матіяш.
Віршах її чи таки не її.
Богдана Матіяш, «Розмови з Богом». Львів, «Видавництво Старого Лева», 2007.