Почни спочатку

Віражі Наталі Заболотної.

Після відторгнення від "Мистецького арсеналу" його екс-директор, відома арт-менеджер Наталя Заболотна відкрила в столиці новий простір Art Ukraine gallery, який може стати першим кроком до створення Музею сучасного мистецтва.

В інтерв'ю DT.UA Наталя розповіла про жорстку конкуренцію на вітчизняному арт-ринку; асоціації з 1937-м (коли комісія вибирала директора в "МА"); про законотворчі та гуманітарні ініціативи, а також про перспективи успішної інтеграції вітчизняної культури у європейський простір.

"Почни спочатку" - мабуть, ці два слова великою мірою визначають внутрішній стан і нинішню активність Наталі Заболотної. Жінки, яка впродовж останніх років стала одним із найвпливовіших гравців на українській арт-території. І недавні осічки у зв'язку з "Мистецьким арсеналом" та Національним художнім музеєм, як виявилося, не зламали й не зупинили її. Буквально недавно вона презентувала пасьянс нових ініціатив. Зокрема, громадське об'єднання Art Ukraine Foundation, Банк українського мистецтва і, власне, новий арт-простір Art Ukraine gallery. Крім того, Наталя продовжує видавати журнал Art Ukraine, що наступного року відзначатиме 10-річчя. Майданчик для таких ініціатив - Art Ukraine gallery у центрі столиці, в знаменитому будинку на вулиці Грушевського, 9а. Сам простір - близько 900 кв. м. І півтори тисячі поціновувачів тільки в день відкриття виставки "Віртуальна міфологія".

Чи є життя після "Арсеналу"? Наталя Заболотна ствердно відповідає: "Є". Проте в інтерв'ю деякі теми складного минулого у зв'язку з "Арсеналом" ми домовилися залишити до кращих часів. Суто з етичних міркувань.

- Наталю Пилипівно, болісний період розлуки з "МА", очевидно, для вас уже скінчився, і пристрасті вщухли. Однак яка, на ваш погляд, перспектива розвитку цього масштабного комплексу?

- У тій історії, як відомо, була просто кричуща несправедливість. Стояло завдання за будь-яку ціну позбутися мене як керівника.

Я чомусь упевнена, що незабаром усе стане на свої місця. І багато речей усім стануть зрозумілими. Мені самій, зокрема. Я - абсолютний фаталіст. Інколи здається, що Бог нас карає, але насправді він рятує.

Нинішню ситуацію навколо "МА" мені справді було б неетично коментувати. Хоча й не приховую: на цьому етапі щиро жалію "Арсенал" і наш чудовий колектив.

У зв'язку з історією навколо "МА" мене, м'яко кажучи, здивували людські якості окремих людей, представників культурної сфери України. Коли проходив одіозний конкурс на посаду директора комплексу, я дивилася на членів комісії прямо широко розплющеними очима… Ці люди прийшли на конкурс із уже визначеними для них завданнями. Вони отримали якісь пряники й чіткі вказівки. А поводилися так, що коли б їм веліли мене розстріляти, то вони б, мабуть, навіть не вагалися.

Взагалі, було відчуття, що в той момент я перенеслася у 1937-й. І мене не перестає дивувати, "на що" можуть перетворитися деякі раніше пристойні люди, коли перед ними ставлять такі аморальні завдання.

- Тепер ви буваєте в "Мистецькому арсеналі" як відвідувач?

- Майже не буваю. Але хочу піти туди й подивитися виставку плаката. Цей проект ми готували ще з моєю командою більше року. І, звісно ж, я спілкуюся з Олександром Соловйовим, він, до речі, став одним із засновників Art Ukraine Foundation.

- Арт-контекст, не тільки в нашій країні, постійно оновлюється. Хто з активних українських художників міг би бути представлений у вашому новому просторі Art Ukraine gallery вже найближчим часом?

- Як відомо, Україна багата на таланти. Ми завжди будемо відкриті для нового молодого мистецтва. Наприкінці січня робитимемо спільний проект із Романом Мініним, Олегом Тістолом, Миколою Маценком.

- А кого на нинішньому арт-ринку ви вважаєте своїми найближчими конкурентами? Скажімо так, найбільш успішними арт-менеджерами? Адже у зв'язку з відкриттям вашого арт-простору конкуренція, безумовно, тільки загостриться.

- У нашій країні є активні й успішні арт-дилери, галеристи. Серед таких, наприклад, Паша Гудімов, Марина Щербенко, Анатолій Димчук. Можу всіх відразу й не згадати. Серед успішних арт-дилерів - безумовно, Ігор Абрамович, який просуває українських художників на світовий арт-ринок.

- Новий простір у центрі Києва ви відкрили виставкою українського художника Степана Рябченка. Чому саме йому довірили презентацію Art Ukraine gallery?

- Степан - перспективний талановитий молодий художник. Дружу й співпрацюю з ним не один рік. Його проект "Віртуальна міфологія" якнайкраще вписується в концепцію новоствореної громадянської платформи.

Важливо зазначити, що частина нашого арт-простору - це ніби прообраз музею сучасного мистецтва. І це ще одна моя мрія, котра, як і багато попередніх, цілком реальна.

Звісно ж, нинішній міні-музей у просторі Art Ukraine gallery об'єднав далеко не всіх художників, яких я люблю. І згодом до компанії Анатолія Криволапа, Олега Тістола, Вінні Реунова, Олександра Сухоліта, Миколи Маценка, Віктора Сидоренка, Миколи Малишка, Ігоря Гайдая приєднаються Арсен Савадов, Тіберій Сільваші, Володимир Будніков, Влада Ралко. Багатьох художників люблю й ціную.

- Степан Рябченко, що відкрив новий арт-простір, працює в незвичній для багатьох наших художників віртуальній стилістиці.

- Справді, Степан - діджітал-художник, він створює таку собі альтернативну реальність. Його роботи в проекті "Віртуальна міфологія" живі, з ефектом присутності. Це досягається завдяки тому, що він добре відчуває простір. Степан - династійний художник. Його батько - Василь Рябченко - чудовий живописець, а дід був дуже відомим графіком. Степан ще й архітектор. І в усіх його роботах є ефект 3D - ефект поглинання.

Інколи здається, що він ніби живе у винайденому ним же світі - тонкому, естетському. Мені особисто дуже подобаються його роботи. Тому він і став першим художником у нашому новому арт-просторі.

До речі, одним із перших гостей тут, у нас, був засновник школи UNIT Factory Ніколя Садірак (вона недавно відкрилася в Києві), який запропонував показати цю ж виставку вже у своїй паризькій школі "42", в її основному офісі.

Його інтерес зрозумілий, адже надворі - доба гаджетів, інноваційних технологій. А роботи Степана - успішний приклад талановитого IT-мистецтва.

- Повертаючись до недавнього минулого. Все-таки "МА", який ви очолювали, - це державна інституція. Art Ukraine gallery - приватний сектор. І багато в чому тут уже інші правила гри, оскільки немає жодних вливань від держави.

- Знаєте, у мене завжди був карт-бланш, коли я очолювала державні інституції. Швидше за все, за великим рахунком, нікого насправді не цікавила ні доручена мені територія, ні те, якою вона може й повинна бути. Ніхто нічого до пуття не розумів, не ставив жодних завдань. Я сама собі піднімала планку, долала всілякі трампліни. І коли мене відторгли від "Арсеналу", то, природно, довелося шукати новий шлях. Оскільки ж, повторюся, я - фаталістка, то щаслива, що доля підкинула мені ще одну можливість створити приватну територію мистецтва, де немає ніякого диктату, смаківщини й повчань.

Адже в нас в Україні чудові художники. Ось тільки відомі вони вузькому колу. І порочна проблема такого собі "національного гетто-аутизму" не дозволяє їм набувати світового резонансу, світової популярності.

Наші високопоставлені чиновники й політики, не один рік уперто жонглюючи у своїх проповідях терміном "культурна дипломатія", досі, фактично, нічого не зробили для культурної репутації країни.

Точкові проекти, звісно, важливі. Але країна має генерувати і впроваджувати ефективну культурну політику. Слів про "стратегії" дуже багато, а ось реальних справ мало.

Десять років я була організатором Форуму сучасного мистецтва Art Kyiv Contemporary, "Великого скульптурного салону". Ініціювала й стала комісаром Першої міжнародної київської бієнале Arsenale-2012, аналогів якій не траплялося до і після того. Тому мої стосунки з мистецтвом були й залишаються щирими. Маючи такий бекграунд і доволі довірчі стосунки з художниками, я впевнена, що не законсервуюся у приватному просторі.

Тому з групою однодумців ми й створили громадянську платформу Art Ukraine Fоundation. Перед якою стоять важливі завдання: підтримка освітніх програм для дітей та дорослих; впровадження і підтримка арт-проектів; видавничі проекти; створення Банку українського мистецтва.

Ну, а таким собі апофеозом діяльності має стати музей майбутнього - Музей сучасного мистецтва.

- Якщо відштовхнутися від вашої репліки про "самоконсервацію", то які проекти можливі й реальні в міжнародних напрямах?

- Art Ukraine Fоundation - громадська ініціатива. У цьому сенсі, закордонні партнери навіть більше схильні працювати з громадськими організаціями та конкретними авторитетними спеціалістами, ніж із державою і її знеособленими чиновниками, які не відповідають за невиконані обіцянки. Тому з приводу міжнародних напрямів є оптимізм.

Поки що не хочу нічого говорити про "грандіозні" цілі та плани. Оскільки ще до кінця не знаю, куди мене виведе цей шлях. При цьому дуже хочеться допомогти українському мистецтву, нашим художникам.

- Ще працюючи в "МА", ви були серед лобістів низки законотворчих ініціатив. Якщо повернутися до тих ініціатив сьогодні, то що з ваших пропозицій сприйняли? І що, можливо, вже навіть реалізується?

- Між іншим, один із таких законопроектів, а також тема землі навколо "Арсеналу" - два чинники, через які мене й попросили відійти подалі від музейного комплексу… Зокрема, є ініційований мною законопроект №3597 "Про державний фонд гуманітарного розвитку країни". Його авторами стали 19 парламентаріїв із різних груп і фракцій. Він пройшов уже три комітети й рекомендований до прийняття.

Вважаю, що цей законопроект - основа реальних реформ у гуманітарній сфері. Якщо стисло, то тут ідеться про відрахування від соціально шкідливих видів бізнесу - азартного, алкогольного і тютюнового - у "Фонд добрих справ" (за аналогією з британським) на культурні та соціальні потреби нашого суспільства. Таке справді успішно апробоване у Британії, Естонії.

Сьогодні ж багато депутатів і чиновників, які говорять про легалізацію азартного бізнесу, не мають морального права цинічно ігнорувати соціокультурні потреби українських громадян. Прикриваючись мотивом поповнення бюджету, суспільству з такою тяжкою психотравмою, як "військовий синдром", вводять ще одну небезпечну "ін'єкцію". Це доступність і пропаганда нібито легких грошей. У зв'язку з можливою легалізацією азартних ігор.

Отож у пакеті з таким соціально травматичним законом про легалізацію потрібна і якась протиотрута, що передбачає соціальну відповідальність перед громадянами. Для соціокультурної інфраструктури це чи не єдиний шанс вийти з нинішньої великої депресії.

Українські політики мусять усвідомити: культура - це сфера національної безпеки нашої країни. Ми вже майже на краю безодні, і точку неповернення можемо ось-ось пройти. Проекти законів "Про детінізацію азартного бізнесу" і "Про державний фонд гуманітарного розвитку України" внесені до порядку нинішньої сесії. І вони мають іти одним пакетом. Інакше соціальної катастрофи, яку принесе Україні огульна легалізація азартного бізнесу, на жаль, не уникнути…

Ми ж розуміємо, що невдовзі, як гриби після дощу, ще в більших масштабах виникатимуть усілякі лотерейні й букмекерські МАФи. Вже зараз чим далі від центру, тим їх більше. І в цьому - ніби технологія руйнування життя, цілих родин! Усе це надзвичайно небезпечно.

Наприклад, та ж таки Велика Британія створила противагу такій соціальній небезпеці у вигляді "Фонду добрих справ", який фінансується з Національної лотереї. Тобто вони легалізували цю лотерею, що 25 років тому стала монополістом. І 98% населення країни досі впізнають цю лотерею (були величезні виграші, величезні доходи в бюджет). Але прем'єр-міністр і королева Британії через кілька років успіху цієї лотереї схопилися за голову, оскільки побачили соціальний занепад суспільства на тлі дедалі більшого бюджету. Стала прогресувати лудоманія, тобто залежність від гри. Що викликало клубок загострення соціальних хвороб - алкоголізму, наркоманії, бомжування. Адже більшість людей закладають гроші, майно і найчастіше все це програють.

Тому в Британії вирішили зробити альтернативу таким привабливим азартним атракціям, створивши такі ж привабливі культурні атракції, але вже за рахунок відрахувань від азартного бізнесу. За 20 років у соціокультурну сферу Британії було вкладено 40 млрд фунтів стерлінгів, тобто здобувачі грантів щорічно отримують 2 млрд фунтів! За гроші азартного бізнесу "Фонд добрих справ" профінансував модернізацію та створення десятків тисяч музеїв, пам'яток архітектури, дитячих спортивних шкіл, фестивалів, бієнале, виставок британського мистецтва в країні й за кордоном.

Наше Міністерство культури не уповноважене виділяти кошти на капітальне будівництво, реставрацію. Не виділяє їх і Мінрегіонбуд. Адже культурні об'єкти - не в підпорядкуванні цієї структури. Не виділяє коштів на культурні об'єкти й Міністерство інфраструктури, бо, в класичному розумінні, інфраструктура - це дороги, залізничне полотно, судна, але не культурні об'єкти.

В Україні все заточене на вертикалі влади.

Уявіть, ми навіть не усвідомлюємо, в якій культурній і соціальній депресії нині перебуває наше суспільство. І якщо в селах зникли сільські клуби, то тут, у центрі Києва, всі колишні будинки піонерів, а нині - будинки культури перетворилися на "сільські клуби".

Міністерству культури скільки грошей не дай, воно їх "освоюватиме" за старою формулою. А віддачі не буде, як і не було. Треба шукати нові шляхи. Адже коли два роки тому було заявлено, що до влади прийшла нова "команда реформаторів", то все-таки треба впроваджувати ефективні реформи. Але навіть у переліку заявлених стовпових реформ немає гуманітарної реформи - однієї з основних.

- Як і багато українців, ви, безперечно, з інтересом сприйняли інформацію про е-декларації наших політиків-чиновників. Виходячи з накопичених художніх цінностей, у кого з українських політиків, на ваш погляд, найбільш вишуканий смак?

- Тема декларування українськими політиками творів мистецтва досить делікатна. З одного боку, засмучує неймовірно вбогий сегмент політиків, які справді колекціонують твори мистецтва. З другого - виникає й побоювання, чи не відіб'є в декого з них бажання купувати художні роботи саме необхідність декларування? Адже в нас і так дуже мало людей (у владі), які професійно цікавляться мистецтвом. А це теж один із основних критеріїв рівня культури суспільства.

- Певний час точилися розмови про нібито ваші амбіції з приводу посади міністра культури. Були такі амбіції? Чи залишилися вони?

- Я не те щоб хотіла, але, мабуть, могла б бути міністром культури. Проте міністр культури - не виборна посада. А якби такою була, то, можливо, за мене й проголосувала б якась частина електорату.

Якщо говорити про Мінкульт… Знаєте, найсумніше там починається буквально з порога. Коли приходиш у цю установу й бачиш абсолютну антитезу культурі. Від будки охорони на вході, безтактних дівчат у канцелярії… Реформа Міністерства культури конче потрібна. І, думаю, можлива.

- Не так давно, ще в період очікування змін, ви досить романтично живописали світле майбутнє українського арт-контенту у світовому контексті. З часом, беручи до уваги останні події, ваш романтизм випарувався чи утвердився?

- Ви ж розумієте, що дуже часто такі романтичні пориви упираються в різку протидію, причому як із боку можновладців, так і з боку якихось амбіційних або відверто заздрісних арт-менеджерів. Говорячи про інтеграцію в європейський арт-контекст, просто нагадаю, що ми з командою єдині, хто провів Першу міжнародну київську бієнале Arsenale-2012. Тоді в Україну приїхали 100 художників із 30 країн світу.

І ось цю ініціативу треба було продовжувати, сприяти їй. Але в нашій бідній культурній спільноті живе вічне поняття такого собі сектанства. Мовляв, якщо не я це зробив, то це треба обгидити. І прогресивним проектам, створеним конкурентами, мало хто радіє. Тому й важко просувати українське мистецтво на світову арену, особливо якщо не маєш серйозного ресурсу та держпідтримки.

Україна, на жаль, поки що не стала діамантом на світовій художній мапі й не є культурним лідером у світі. Чому? Тому що багато людей звикли жити за попередніми схемами, коли неугодних усувають, а білу ворону збивають із рогатки.

Це шлях у нікуди. І, виходить, нічого не змінилося з дрімучих часів середньовіччя.

Пам'ятаю, ще у квітні я виступала в нашому парламенті. Темою слухань був туризм. Тоді я й запропонувала: зробімо такі собі культурні маяки на туристичній карті України, адже, згідно зі світовою статистикою, 1 млрд 800 млн людей щорічно мігрують по світу, і 40% із них - це культурні туристи. Таким чином, реставруючи пам'ятки архітектури, створюючи, будуючи, модернізуючи наші музеї, замки, церкви, ми автоматично прокладаємо культурні маршрути для внутрішнього туризму, сприяємо розвиткові культурної інфраструктури. Культурна сфера - це курка, яка несе золоті яйця. А наші політики завжди норовлять зварити з неї суп.

Цього літа я з дітьми нарешті злітала в Музей Гуггенгайма в Більбао (Іспанія). І переконалася, що в цьому проекті - очевидна формула успіху. Мер Більбао 18 років тому, фактично, одноосібно прийняв рішення і побудував музей сучасного мистецтва в найбільш депресивній точці Іспанії, де зашкалював рівень безробіття, алкоголізму та сепаратизму, - одне слово, повний букет соціальних хвороб. Він же уклав договір із Музеем сучасного мистецтва Соломона Гуггенгайма й залучив до проектування одного з найвідоміших архітекторів світу - Френка Гері. І вже 18 років поспіль музей у містечку на 300 тис. жителів відвідують понад мільйон туристів, а бюджет щорічно поповнюється на 170 млн євро.

Після появи музею в Більбао з'явився й аеропорт. І якщо в цей музей мер Більбао вклав 220 млн євро і розраховував окупити їх за три-чотири роки, то ці кошти окупилися за півтора року.

У мене виникло відчуття, що Більбао, буквально, миють милом - так повсюди чисто! Там заповнена вся туристична інфраструктура. Десятки, сотні усіляких ресторанчиків і готелів. Ожили багато туристичних маршрутів.

Ви уявляєте, якби такий музей з'явився в Києві? Адже сьогодні з туризмом тут прямо катастрофа - всього 200 тис. туристів на рік!

Ось тому я й знаю, "який" музей потрібен Україні та Києву і за "скільки" років він може окупитися, щоб стати одним із найяскравіших культурних маяків на новітній культурній мапі світу.