На міжнародному Берлінському кінофестивалі, що недавно завершився, головний приз - «Золотий Ведмідь» - було присуджено італійським режисерам Паоло та Вітторіо Тавіані за фільм «Цезар повинен померти».
Ця напівдокументальна картина вирізняється на тлі основного конкурсу оригінальним прийомом: брати Тавіані фіксують на плівці процес постановки спектаклю «Юлій Цезар», - глядачеві дано ь можливість спостерігати за творчим процесом, від кастингу до прем’єри, за аналогією з поширеним нині жанром «фільм про те, як знімався фільм».
Тільки трагедію Шекспіра ставлять не в театрі, а у відомій римській в’язниці суворого режиму Rebibbia, а виконавці - справжні в’язні, засуджені до тривалих строків ув’язнення, аж до довічного.
У зв’язку з постановкою складається враження, що все життя у в’язниці підпорядковане підготовці до майбутньої прем’єри. Спектакль ставиться без декорацій, дія вписана в аскетичні тюремні інтер’єри. Режисер спектаклю Фабіо Каваллі працює в тюремному чорно-білому світі з колоритними особами, виявляючи глибинні паралелі між шекспірівськими характерами та сучасними представниками кримінального середовища. Такий театральний концепт адаптується своєрідним кінореалізмом братів Тавіані. Їх документальне спостереження за впливом сили високої драми на поведінку ув’язнених розширює межі людинознавства. Очевидно, журі, спостерігаючи досить посередній рівень конкурсної програми, з огляду на відсутність явних фаворитів і яскравих відкриттів, прийняло компромісне рішення, віддавши найваговитішого «Ведмедя» заслуженим метрам, найстарішим учасникам фестивалю, воістину «священним чудовиськам» і класикам італійського кіно - братам-режисерам, сумарний вік яких перевалив за 160 років (Паоло Тавіані виповнилося 83 роки, а його брату Вітторіо - 81).
Гран-прі журі і «Срібний ведмідь» за друге місце дістався фільму «Усього лише вітер» (режисер Бенедек Флігоф, спільне виробництво Угорщини, Франції, Німеччини). Стрічка побудована на реальних подіях в Угорщині у 2008-2009 рр., коли в країні сталася серія нападів на циганські родини. Шістьох людей було вбито, трьох - поранено. Ці факти стисло викладено в титрах, які передують фільму, побудованому на буденному матеріалі життя однієї циганської родини. Мати із сином та дочкою, а також немічний старий живуть у будинку десь у лісі. Усі живуть надією від’їзду до Канади, де їх чекає глава сімейства. А поки що жінка працює на двох роботах, намагаючись утримувати дім. Діти навчаються у школі, втім - син не дуже любить відвідувати заняття, а старий не проти випити й заснути десь у лісовій сторожці. На перший погляд - буденність… Але заворожливий ритм картини, передчуття трагічної розв’язки з кожною хвилиною нагнітають напругу, підкріплювану майстерно організованим звуковим простором картини.
Володарем «Срібного ведмедя» за найкращу режисуру став Крістіан Петцольд (Німеччина) за фільм «Барбара». Таке рішення арбітрів було досить точно спрогнозоване рейтингами, публікованими в офіційному журналі фесту Screen. Лідер за кількістю отриманих балів, ця екзистенційна драма, що розповідає про жінку-лікаря, яка живе в НДР і заслана зі столичної клініки в провінційну лікарню за зв’язок із західним німцем, тримала найвищий рейтинг з моменту показу і, практично, до фіналу змагань.
Крім «Барбари», у конкурсній програмі було представлено ще дві німецькі стрічки - «Додому на вихідні» і «Пощада» (або «Милість»). На додачу до цього, участь Німеччини значиться у спільному виробництві шести фільмів конкурсу. Таким чином, із 18 картин основного змагання дев’ять створені з участю країни-господарки фестивалю, що значно підвищило ймовірність отримання ведмедів із коштовних металів.
«Німецька присутність» простежувалася і в кінострічках, створених поза копродукцією з Німеччиною. Так, власником «Срібного ведмедя» за видатні художні досягнення став Лютц Райтемейєр, нагороджений за операторську роботу у фільмі «Біла оленяча рівнина» китайського режисера Вана Чуананя. Ван Чуанань у 2007 році привіз із Берліна найкоштовніший трофей за свій фільм «Весілля Туї», знятий у внутрішній Монголії. У нинішній роботі режисера немає тих легкості, органіки й іронії, що вирізняли «Весілля Туї». «Біла оленяча рівнина» - розповідь про зміни в житті двох родин, які потрапили у вир військових та революційних катаклізмів китайської історії, починаючи з 1912 року. Робота вирізняється мальовничістю, і в цьому незаперечна заслуга кінооператора. Що й було відзначено авторитетним журі.
«Срібний ведмідь» за найкращу чоловічу роль дістався Міккелю Бо Фольсгаарду («Королівська справа», режисер Ніколай Арсель, Данія/Швеція/Німеччина). Це - один із костюмних «монархічних фільмів», що стали своєрідним лейтмотивом фестивалю. Досить згадати картину відкриття «Прощавай, моя королево», дія якої відбувається у Версалі. Володар «Срібного ведмедя» створив образ ексцентричного, неврівноваженого, психічно нестабільного короля Німеччини Крістіана VII, який зазнав подвійного удару - зради дружини Кароліни Матильди з придворним лікарем Джоаном Струенсі, що його Крістіан вважав своїм найближчим другом. Особиста драма поклала край прогресивним реформам, які втілював у життя монарх під керівництвом Джоана.
«Срібний ведмідь» за найкращу жіночу роль отримала Рейчел Мванца - юна виконавиця ролі дівчини-підлітка у фільмі «Відьма війни» (режисер Кім Нгуйєн, Канада). Героїні Рейчел Комоні 12 років. Вона живе в африканській країні, охопленій громадянською війною. Повстанці забирають дівчинку з рідного села й примушують воювати в джунглях із урядовими військами. Уродженка Конго, яка не має професійної підготовки, виявилася дуже органічною, відтворюючи долю своєї ровесниці, що потрапила в горнило військових сутичок. Комона пізнає кохання, страх і ненависть, втрачає близьких, спілкується з духами, стає матір’ю і, хочеться вірити, зрештою досягає гармонії з собою і світом.
Почесним призом Альфреда Бауера (заснованим на спомин про кінокритика, одного із засновників Берлінського кінофестивалю) нагородили фільм «Табу» (португальський режисер Мігель Гомеш). «Табу» португальця отримало також приз ФІПРЕССІ. Це типове синефільське кіно викликало неоднозначну реакцію: пересічні глядачі на перегляді відверто нудьгували, зате кіноманам фільм здався досить цікавим, незвичайним, хоча й вони погоджувалися, що дія картини досить затягнута. Події розгортаються ніби в трьох пластах часу. Один із часових потоків пов’язаний із сучасністю, з кончиною лісабонської старої, чия смерть дає можливість її африканській служниці зазирнути в африканське минуле своєї господині. Другий часовий потік побудований на тривалих чорно-білих флеш-беках, звернених до подій 50-річної давності; третій підкріплюється голосом диктора, що розповідає про поїздку героїні замолоду в Африку, де, живучи в португальській колонії з чоловіком, вона закрутила бурхливий роман із красенем музикантом. Фільм пронизаний неприйняттям колоніального минулого і водночас - гострою ностальгією, насичений безліччю культурних ремінісценцій, відсилань до літературної та кінематографічної класики, включно з однойменною стрічкою Фрідріха Мурнау.
Спеціальної нагороди, підкріпленої «Срібним ведмедем», удостоївся фільм «Сестра» Урсули Мейєр (виробництво Швейцарія/Франція).
Слід визнати, що не завжди найцікавіші події фестивалю обмежувалися конкурсною програмою. Не менший інтерес викликали кінофільми спеціальної програми. Це «Залізна леді» Філліди Ллойд із неперевершеною Меріл Стріп у ролі першої й на сьогодні єдиної жінки прем’єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер. Цікава нова робота Джана Імоу «Квіти війни», де режисер радикально виходить за рамки свого звичного амплуа, оповідаючи історію про те, як у кривавій бійні японсько-китайського військового конфлікту 1937 року під покровом християнського храму в Нанкіні переховується група учениць-послушниць місіонерської школи під опікою анархічно налаштованого американця - цирульних справ майстра, що видає себе за священика. До храму приходять шукати захисту і повії з прилеглого борделя. Картина багата на комп’ютерні ефекти, перестрілки, вибухи. Кількість насильства й галони пролитої крові переходять у якусь нову якість, інколи набуваючи статусу самодостатності.
Тоді як кіноестети скаржилися на невтішні тенденції зубожіння конкурсної програми, яка рік у рік стає дедалі слабшою, глядачі вишиковувалися в довгі черги до квиткових кас. За даними офіційної статистики, за фестивальну декаду було продано близько 30 тисяч квитків.
Загалом досить усереднений рівень фільмів конкурсу залишав надію, що «родзинку» фестивалю треба шукати в супутніх програмах. Основна супутня програма «Панорама» видавалася багатообіцяючою у частині відкриттів. М’яко кажучи, не всі очікування справдилися. Так, тайванський проект «10+10» групи режисерів під керівництвом Хо Хсіо-Хсієна - одного з лідерів тайванського нового кіно - містив 20 п’ятихвилинних стрічок, дуже різних за жанрово-тематичними характеристиками. Можна було очікувати, що представлені короткометражки, зняті найвідомішими представниками тайванської «нової хвилі», дадуть певне цілісне уявлення про історію та сучасність Тайваню. Але «пазли» на склалися в картину, а так і залишилися окремими «картинками». Серія завершилася фільмом метра «Прекрасна епоха». Очевидно, це словосполучення й мало стати епіграфом і змістовою основою проекту.
Підігріта продуманим піаром публіка ломилася на «Залізні небеса» фінського режисера Тімо Вуоренсола. Нуар пародія на наці-фільм містифікує глядача фантазіями на тему існування колонії чистокровних арійців на іншому боці Місяця, не доступному поглядові із Землі. За версією авторів, у 1945 році, коли результат Другої світовий був відомий, із таємних баз в Антарктиді стартували приблизно 1500 нацистів, чоловіків та жінок. Ось уже понад шість десятиліть «біляві бестії» старанно трудяться над примноженням потомства, виношуючи плани нападу на Землю, реванш Четвертого рейху. Артхаусний проект приваблює іронічно-пародійним осмисленням стереотипної наці-символіки, грандіозним видовищем нацистської армади й нюансами соціальних особливостей існування на мілітаристській базі. Реалії фантастичного світу відтворено з використанням екстраординарної графіки. Щось на кшталт артхаусної малобюджетної версії «Зоряних воєн». Можливості розгорнутися в цьому напрямі, очевидно, стримувалися досить скромним бюджетом картини.
Нинішнього року фестиваль був по-справжньому «зірковий»: серед тих, хто пройшовся червоною килимовою доріжкою «Берлінале» і потрапив під перехресні спалахи фотокамер на прес-конференціях, - Меріл Стріп, Анджеліна Джолі, Кіяну Рівз.
Взагалі, в Берліні люблять «фестивалити». 12 лютого, паралельно з подіями «Берлінале», у районі Олівер Плац на Кудамі відбувся фестиваль цукерок. Загалом із прикрашених вантажівок скинули 50 тонн цукерок, переважно льодяників. Вантажівки проїхали за вказаним у ранкових газетах маршрутом - до Ноліндорф Плац. Той, хто переситився поживою духовною, цілком міг піти на маскарад, послухати музику і підкріпитися солоденьким, збити післясмак від картин, які не сподобалися, аби з новими силами поринути в кінематографічну «духовку».