Раптом на відкритті «Ликів любові» вона з’являється в ролі старої матері в режисерському дебюті Олега Янковського та Михайла Аграновича «Приходь на мене подивитися». Тоді, взимку, сама актриса не була присутня на прем’єрі, а ось улітку на «Кінотавр», у конкурсній програмі якого була ця картина, приїхала на кілька днів. І в принципі не маючи схильності до задушевних бесід із журналістами, люб’язно погодилася дати інтерв’ю для «ДТ». Нині Катерина Васильєва знімається в одній з головних ролей у новій роботі В’ячеслава Криштофовича, а стане гостею МКФ «Молодість», який відкривається сьогодні, разом із творчою групою фільму Олега Янковського.
— Катерино Сергіївно, ви пройшли й у театрі, і в житті дуже серйозний великий шлях, для актриси успішний. Ви багато працювали, були у вас різноманітні ролі. У певний момент розпочалося якесь дуже важливе духовне самотворення, і на вершині успіху ви дозволили собі піти, аби повернутися зовсім на інший рівень. Як і чому ви повернулися на сцену?
— Маю сказати, що повернення ніякого нема. Повернутися можеш туди, звідки пішов. А я пішла, щоб не повернутися. Акторська якість, лицедійська, вона для мене віджила річ. Участь у деяких театральних або кіношних проектах не приваблює мене. Там для мене немає такого характеру. Я, хоч як це дивно звучить, не відчуваю себе актрисою. Скажімо, до мене звернувся Олег Меньшиков із проханням узяти участь у його замірі — проекті «Горе від розуму». Для нього це проект художньої властивості як для режисера, актора. Переговори були дуже довгі. Намагалася зрозуміти, для чого йому потрібна, бо йти грати Хлєстову просто смішно. Ми домовилися, коли наші уявлення про сенс мого перебування на сцені збіглися, я погодилася. Два з половиною роки я не грала, а існувала в цьому спектаклі сама по собі, як Катерина Васильєва. І зал мене так сприймав: як людину, за котрою певний шлейф — соціальний, особистісний... І ця нота, цей акцент у спектаклі був необхідний Олегові для озвучування визначеної громадської, релігійної ідеї, яка була там присутня. Те саме і з фільмом Янковського. Ніколи б не погодилася в такому фільмі нікого грати, та це й неможливо — будь-яка гра викликає в мене сміх, чи що... Коли завершувала свою кар’єру, останні роботи були в театрі Пітера Штайна, це був дуже важкий проект і серіал «Королева Марго». Мені не могли сказати «Мотор!»: як тільки треба було робити серйозне обличчя, вимовляти текст, на мене нападав істеричний сміх, бо для мене стала очевидною облуда, якесь лукавство, а просто грати я нічого не можу. Це аномалія. Якщо людина фанатично віддана мистецтву, як правило, релігію залучає до професії. Основна біда творчих людей — порушення Першої Заповіді, Другої — це дуже серйозні речі на метафізичному рівні. А в мене — сміхова реакція. Тому з Янковським була така сама розмова, як і з Меньшиковим. Якщо можу висловити людям певну думку, що мене хвилює, сказати таким способом... Я багато розповідаю в журналах, газетах і на телебаченні про родину. Це одна з моїх найболючіших точок. Сім’я — це мала церковна громада, основа держави, але її зруйновано в нашій країні. Починати, можливо, треба з іншого ставлення до родини як у державному масштабі, так і в масштабі окремої людини. Тут я знайшла спосіб говорити на цю тему, поза тим, що мене нічого не покоробило ані в тексті, ані в ситуації, там не було нічого, що не збігалося з моїм світоглядом. Мені дуже хотілося б думати, що це лише трансляція моїх думок і моїх міркувань з цього приводу. Це не роль. Поверненням це не є. Повернення по-іншому відбувається.
— Ви, у принципі, не плануєте займатися професійною діяльністю?
— Я планую лише в тому випадку, якщо це збігатиметься з моїм світоглядом.
— Що робите нині, займаєтеся подвижництвом?
— Ні, це не подвижництво. Подвижництво — це коли людина відмовляється від того, без чого не може існувати. А для мене гра — катування, мука. Навіть у цьому фільмі є дві сцени, які потребують насильства над природою в емоційному сенсі — сльози, підвищений тон. Це були найтяжчі зйомки. Це було жахливо, я плакала, кричала — не силуйте мене, ви мене мучите. Коли рівний звук, це нормально. А коли треба вичавлювати із себе щось... Ненавиджу це ремесло, ненавиджу це заняття. Навіть участь у меньшиковському спектаклі для мене була болісною.
— А суто по-жіночому: у Меньшикова в «Горі від розуму» й у фільмі Янковського ви вперше з’явилися в «вікових» ролях! Складно було перейти цей рубіж?
— Ні, абсолютно. Навіть зручніше — немає ніякої напруги, спроби вилізти зі шкіри, аби мати гарний вигляд, на свої чи не на свої роки... Це приносить навіть певний спокій і розслаблення.
— На багато речей ви, певне, озираєтеся — на те, що читали, грали, вірили в це. З того життя, акторського, що залишаєте, а що вам хотілося б відсунути й забути?
— Усе хотілося б відсунути й забути.
— Однак були вражаюче зіграні ролі...
— Були й були... То була одна частина життя, а тепер інша. Негоже повертатися до цього.
— Ви буваєте в театрі як глядач?
— Ні, це мене абсолютно не цікавить. Мені шкода людей, котрі цим займаються. Знаю цілком точно — вони марнують час.
— Що не від Бога професія? А з іншого боку, імена, на яких будувався і тримався російський театр, були особистості глибоко релігійні, розумні. Ви не думали про це?
— Не думала, це пустопорожні міркування. Можливо, й не так. Я знаю, що моє життя — це моє життя, і відповідати мені самій. І ніхто мені в цьому не допоможе. У мене досить багато проблем із самою собою та зі своїм життям. Треба постати перед Господом хоч у скількись пристойному стані. У кожного своя доля, своя історія, і кожен розв’язує свої проблеми сам.
— Так сталося, що на цьому фестивалі зустрілися ваш фільм, ваша роль і картина, де грає ваш хрещеник — Владислав Галкін. Дуже неоднозначна роль, яку він грає просто чудово. Як ви ставитеся до того, що близькі вам люди живуть іншим життям?
— Розумієте, у нього своя родина, свої батьки. Якби це був мій син, я, можливо, зробила б усе, аби він цим не займався. Його батьки вправі радити йому інакше. Місія хрещеної матері не так далеко поширюється, ми повинні молитися за своїх хрещеників, це наш прямий обов’язок, і прагнути навчити їх відвідувати храм. А втручатися в їхнє життя? Можна дати пораду, вони можуть прислухатися до неї чи ні. Тож молюся за Владика, молюся все життя.
— А син хотів піти вашою стежкою?
— Ні, він закінчив ВДІК, режисерське відділення в Соловйова, але паралельно він вів активне церковне життя, у нас дуже сильний сімейний духівник. Він увесь час вагався, але все-таки храм переміг, переміг панотець, і він став священнослужителем. Хоча був обдарованим у різних сферах: режисерськи, акторськи, чудово писав, був приречений на творчість. Вважаю, що будь-які інші професії, крім творчих, не такі небезпечні. Був би він лікарем, інженером, фізиком, хіміком, я нічого не мала б проти. Боялася тільки творчої роботи.
— Мені здається, що стосунки всередині будь-якого колективу дуже схожі.
— Ні, це абсолютно окрема частина інтелігенції — творча.
— Читаєте ви світську літературу, чи визнаєте тільки спеціальну?
— Нічого особливого. Євангеліє святих отців, духовну літературу.
— Чи проводите ви паралелі зі здобутим вами інтелектуальним багажем?
— Я провела паралель і великий-великий зв’язок. Я виросла в цьому середовищі, мама моя померла недавно, вона росла з Макаренком, у нього не було своїх дітей, і він її вдочерив. Вона росла в комуні й жила в його будинку. Тож, з одного боку, культ Макаренка в домі, з іншого — батько мій відомий поет Сергій Васильєв. Потім я стала артисткою, була дружиною режисера, відомого письменника, драматурга. Я багато-багато років жила в цьому середовищі, тож знаю його дуже добре. І те, що я викараскалася сама й витягла з цього середовища сина, вважаю головною своєю удачею, перемогою. Не треба мене агітувати. Я ставлюся до цього цілком однозначно.
— Вас часто зраджували, і ви знайшли в собі сили, щоб піти зі звичного кола?
— Мене не зраджували взагалі. Зраджувала я. Мені завжди дуже таланило на людей. І на коханих, і на подруг. Корінь у мені. Буває, люди через те, що світ несправедливий до них, шукають чогось... У моєму випадку було не так. Розуміла, у мені корінь, і хотіла змінитися сама. Змінилася сама, і світ змінився навколо мене, бо це такий закон. Віра. Спаси свою душу, і навколо тебе спасуться тисячі. Це істинно так. Коли змінюєшся сам, навколо тебе починають відбуватися дива. Нікого не можна переконати словом, можна переконати прикладом. Коли хотіла змінити життя своїх близьких, розуміла — усе замикається на мені. Ні друзі, ні близькі не могли б змінитися, якби не побачили, що я змінююся. Коли мої зміни стали зримими, це відбилося й на них. Якщо тільки чесати язиком, ніхто тобі не повірить. Коли близькі бачать, що їхня мама, дружина, бабуся перестає кричати, пити, курити, брехати тощо, починається відгук, іншого шляху немає. Мій багаторічний досвід говорить: є тільки один шлях — шлях боротьби із самим собою, якщо ти хочеш блага для всього оточуючого тебе світу. Головне — покаяння, яке вершить людина. Такою ж мірою це стосується країни, держави, всієї планети й усього людства. Або люди каються, або гинуть у своїх гріхах.
— Сьогодні, крім вашої родини, залишилися люди близькі зі старого оточення, чи ви й ці зв’язки розірвали?
— Ні, вони самі йдуть. Якщо ти починаєш серйозно «оцерковлюватися». Люди, котрі не поділяють твоїх поглядів, відпадають, починається дедалі більше розбіжностей, навіть, здається, мови різні, усе різне. Не поговорити, не зрозуміти одне одного. Можуть бути любов, симпатії, приязнь одне до одного, але глибоких стосунків уже не буде. Тож із мого минулого життя залишилися якісь люди, але всі вони, як правило, прийшли до церкви, бо людям неуцерковленим дуже важко спілкуватися. У нас цілком інше життя, інше харчування, інша тональність у розмові, інше слово. Якщо людина приходить у церкву, вона змінюється і зовні, і внутрішньо.
— У вас сьогодні стосовно того життя немає зла, ви простили?
— Ніколи не було такої проблеми, у мене зовсім інші гріхи. Я відразу все забувала. Мене, справді, дуже мало кривдили, завжди ображала я, тож у мене комплекс вини перед усіма, загострене почуття провини. Якщо ви не простите, то Господь не простить і ваші гріхи. Кожен гріх має свою чесноту, яка існує паралельно. На кожну отруту є своя протиотрута.
|