Усім білоруським (і не лише) шанувальникам цього колись суперпопулярного ансамблю пам’ятний розкол у колективі, коли пішли Владислав Місевич, Валерій Дайнеко, інші не менш значимі постаті, котрі створили згодом колектив за назвою «Білоруські Пісняри». Між ними розпочалося творче (а частіше — й не творче) змагання, яке тривало до 14 травня 2002 року. Саме тоді на 25-му кілометрі шосе Заславль—Колодищі водій «Мерседеса-420» не справився з керуванням — машина вилетіла на узбіччя, кілька разів перевернулася та врізалася в дерево. У результаті у водія були повністю паралізовані ноги й руки, зламано хребет. Лікарі кажуть: пощастило, що залишився живий. Вів автомобіль Володимир Мулявін — митець, художній керівник та ідейний натхненник «Піснярів». Потім був тривалий курс лікування в Інституті нейрохірургії імені Бурденка в Москві (там він, до речі, і нині), після якого Мулявін може ворушити руками, розмовляти… Але повне відновлення дієздатності поки що під великим запитанням. І ще запитання — що буде без нього з ансамблем?
Леонід Борткевич, котрий повернувся з Америки після розлучення з Ольгою Корбут і котрий сьогодні фактично очолює ансамбль, переконаний: перспективи цілком надихаючі. «Пісняри» активно гастролюють республікою, нині з концертами в Ізраїлі. «Кризи в нас немає й не буде! Готується нова програма, а якщо співаємо на концертах старі пісні, так сама ж публіка вимагає улюблених шлягерів», — стверджує Борткевич. Правда, Владислав Місевич, керівник «Білоруських Піснярів», вважає: без Мулявіна на колективі можна ставити жирний хрест:
— Творчий потенціал «Піснярів» дорівнює нулю! Хто там залишився? Один Борткевич, і то... Так, перші роки він був однією з найпомітніших постатей у колективі, хоча пішов зарано. Але сьогодні це єдина людина в ансамблі, крім, звісно, Мулявіна, котра може на щось претендувати. Інші не мають до справжніх «Піснярів» ніякого стосунку.
Дуже хочеться вірити в краще, але якщо припустити навпаки, то хто зможе стати біля керма «Піснярів»? Поки що Борткевич пропонує свою кандидатуру, хоча, переконаний, достойні люди знайдуться, але… згодом.
— Мулявін — геніальний керівник: якщо він підбирає людей у колектив, то цілком гідних. Адже через його руки пройшло понад п’ятдесят музикантів, а в Місевича, до речі, лише кілька з цієї півсотні. І якщо вони навіть талановиті, але лише «одні з». А Мулявін створив не лише яскравий колектив, а й традиції, які ми успадкували, і в мене є сила та творчий потенціал. Тому крім себе нікого на чолі не бачу.
Але опоненти Борткевича використовують ті самі факти, однак зі знаком «мінус».
— За всіх своїх недоліків Володимир Мулявін був тим «остовом», на якому тримався колектив. Без нього в ансамблю немає потенціалу й навряд чи з’явиться.
Можливо, Місевич перегинає палицю, але це не лише його думка. Більшість представників музичної громадськості пов’язують успіхи «Піснярів» винятково з особистістю їхнього беззмінного керівника й не бачать гідної заміни. Але, можливо, чвари в музичних (особливо успішних) колективах закономірні? Давайте пригадаємо, навіть «Бітлз» перед остаточним розпадом пересварився вщент, але їхні шлягери живуть нині й житимуть ще довго. Точно таке саме становище й у «білоруських Бітлз» — не одне покоління виховувалося на піснях ансамблю, їх ще слухатимуть багато років. Але імідж групи потрібно підтримувати виходом нових програм, а що ми маємо? За ті кілька років після придбання для «Піснярів» апаратури за 150 тис. дол. ансамбль написав лише кілька нових пісень і лише зараз створює нову програму.
А от «команда Місевича» уже випустила один альбом і готує до випуску другий. При цьому «Білоруські Пісняри» — повністю госпрозрахункова організація, котра існує за свої та спонсорські (яка різниця?) гроші, а «мулявінці» — на держбюджеті, тобто їх утримує держава. І, як сказав той самий Місевич, «слухачів годуватимуть фанерою доти, поки держава знаходитиме на це кошти».
Замість післямови
Дякувати Богові, минув той час, коли обидва керівники цілком відверто ставили один одному палиці в колеса — сьогодні вони згодні співіснувати. При цьому Борткевич заявляє, що однаково справжні «Пісняри» тільки вони, а всі інші — не те. А Місевич сподівається на те, що публіка сама розбереться — адже гроші вона згодна платити лише за справжнє мистецтво.
Але є один суддя, найсправедливіший і найбезкорисливіший — це Життя. Минуть роки, і всі сьогоднішні сварки забудуться, а в історії залишаться «Пісняри» та гідні їх особистості. Знайдеться там місце й Мулявіну з Борткевичем, і Місевичу з Дайнеком — усім, хто доклав своїх рук до струн і клавіш «Піснярів». Усе інше, «суєта суєт і млість духу». Ось у це і треба вірити.