В Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. В.Василька показали важливу прем'єру - "Одруження". Протоукраїнський Гоголь під "Пісню Сольвейг" Едварда Гріга (режисер Іван Уривський).
В Одесі надзвичайно популярний київський Театр "Чорний квадрат", на нього на півдні моментально розлітаються квитки. Зали завжди переповнені, оскільки такий смачний контент дуже зрозумілий і легко споживається веселою глядацькою аудиторією. Змагатися чесному ранимому художнику з такими ось "квадратами" за наповненість залу або касові збори - марно! І безглуздо.
Чесному ранимому художнику тільки й залишається що зануритися вглиб "чорного кабінету" своєї рідної сцени і чаклувати-ворожити до запаморочення. Поки не дозріють якісь сліпучі сценічні образи.
Так, це наша з вами дорога, і вона неодмінно приведе до храму.
"Одруження" в театрі ім. В.Василька вже на прем'єрному показі було сприйняте притомною аудиторією з таким собі екстатичним захопленим ентузіазмом. За моїми відчуттями, ні режисер, ні актори не чекали такої лавини захоплених мережевих постів. Але це сталося.
Розпочавши свій трудний і трудовий сценічний шлях на українській одеській сцені з "Тіней забутих предків" М.Коцюбинського і спочатку сприйнятий одеситами як "дивний хлопчик-режисер" (який щось там ставить про гуцулів), цей же постановник за кілька років поступово створив навколо себе в Південній Пальмірі такий собі маленький "Паневежис". Певна річ, це образне визначення умовної регіональної театральної реальності у вигляді скромної "Мекки", куди все-таки прагнуть навіть столичні прочани, щоб, так би мовити, доторкнутися до чогось екзотичного, подихати свіжим повітрям мистецтва і подивуватися нецинічності режисерських побудов, а також нескаламученості його художнього погляду на каламутний і продажний світ.
Різного роду свої "паневежиси" в нас, як відомо, є, наприклад у Франківську, в деяких інших містах, коли творча особистість створює навколо себе ареал театрального тяжіння. Все це досить умовні території, але освячені вони авторською енергією, режисерською харизмою, скільки б років не було тому чи іншому режисерові.
Ось і на "Одруження" їхав, щоб "поплескати по плечу" молоде дарування, а, в результаті, потрапив на маленький сценічний шедевр (тривалістю 1 годину 15 хв.). І отримав одне з моїх найбільш сильних і теоретично обґрунтованих театральних вражень за останні кілька років.
Художнім джерелом цього метафоричного, пластичного, невербального, спектакулярного і трохи постдраматичного одеського "Одруження", не дивуйтеся, і є воно саме - гоголівське "Одруження". Тільки в його зародковому, ембріональному варіанті. Якщо я все правильно відчув, режисер використав для свого сценічного тексту не канонічну гоголівську версію 1842 р., а версії початкові -"Женихи", "Провінційний жених" (30-ті роки XIX ст.). І в тих версіях, як відомо, Гоголь облаштовував "одруження" ледь не в українських селах, а суворі цензори в його рукописах згодом жорстоко вимазували всілякі "українізми". І тільки пізніше дію п'єси було перенесено в Петербург.
Та ось в ембріональних гоголівських "Женихах" (ще в першій дії і в першому явленні) на сцені з'являється сама-самісінька Авдотія Гаврилівна (згодом - Агафія Тихонівна). І чітко каже те, що й важливо почути молодому режисерові. Вона глаголить: "Що це, господи боже мій, чи довго я буду в дівках залишатися? Немає та й немає женихів! Вимерли, наче від чуми! Бувало раніше, добре виховані люди самі вирушають шукати наречених, а теперь шукай їх! Їй-богу, ніякої поваги до жіночої статі!".
Ви все правильно зрозуміли. Саме тут для постановника ключ від таємних гоголівських дверей - "Вимерли, наче від чуми!".
І дальший перебіг сценічних подій багато що пояснює - саме в переломленні на цей спіч Авдотії Гаврилівни. І молода вродлива Наречена (Марина Клімова), називай її хоч Авдотією, хоч Агафією, на початку вистави тягне, як бурлака на Волзі, свій тяжкий трагічний скарб - якісь пні та колоди, обезголовлені мертві дерева. Адже в тому лісі життя, в якому опинилася Наречена (та деякі інші мешканці гоголівського світу), справді багато всього вимерло. Дерева - під сокиру! Ось у такому обезголовленому лісі, ось у такій випаленій країні не те що женихів-наречених шукати марно, - там взагалі пошуки безглузді. Єдине джерело життя - старий колодязь, точніше - "колодязний журавель" із нашого давнього українського минулого. З безодні колодязя, з глибинних гоголівських темних вод і потягнуться назовні такі деіндивідуалізовані женихи. Ні тобі Яічніци, ні Жевакіна, ні Никанора Івановича Анучкіна! А суцільний яєчний білок, розмитий кисіль, виштовхнутий назовні невідомою енергією життя з глибин давнього колодязя.
З розмитого слизу невизначеної консистенції, з голих чоловічих тіл і зароджується згодом таке собі життя - буквально під пеленою хазяйновитої Свахи (акторка Ольга Петровська). Це ж вочевидь відьма-сваха викликала з того світу на світ цей, у якому все вимерло "після чуми", ембріони невідомих створінь, покликаних "запліднити" і цю випалену лісову пустелю, і цю стражденну Наречену.
Ех, як же потішно прокльовується на світ Божий кавалькада знеособлених залицяльників! Спочатку вони нагадують курчат-недотеп, які щойно пробили яєчну шкаралупу. Згодом - зграю білих хижих птахів, готових заклювати і бідну Наречену, і свою маму-квочку - Сваху.
Ці нові життя, викликані ворожінням із гоголівських глибин, не приживуться в спорожнілому темному лісі, власне кажучи, в "чорній коробці" сцени. Оскільки режисер і будує - строго і образно - свою виставу як певний завершений цикл: народження - очікування - погибель. Це стосується і наречених, і свах, і самої Нареченої (Агафії Тихонівни).
Абсолютно блискуча пара на інфернальному гоголівському балу - Ілля Хомич Кочкарьов (Яків Кучеревський) та сама сваха. Пекельна парочка, два деміурги. У кожного з них своя місія - женити чи погубити? Чи те й інше одночасно. Кочкарьов, блискуче й осмислено зіграний Кучеревським, - трохи кульгавий Воланд, демонічний спостерігач за праукраїнськими обрядами й дивовижами. Враження, що в далекому минулому в нього з цією свахою були якісь спільні таємниці. І ось, зійшовшись в останньому двобої сваволь у випаленому й спопелілому лісі життя, кожен і грає свою останню містичну партію, заручницею в якій є бідна Агафія, вона ж сліпа Сольвейг, на що недвозначно вказує режисер, обрамляючи свою виставу знаменитою "Піснею" Гріга.
Пісня сліпої героїні - про примарне щастя та віру в нього. Про очікування дива, навіть якщо пори року вичерпають свій природний кредит. А їй тільки й залишиться - чекати. І навіть під кінець "очікування", коли темне нутро колодязя поглине з усіма бебехами її чуттєву мрію, вона спробує заколотити цвяхами-сотками цю чорну прірву марних мрій, ранячи пальці, оплакуючи нездійснене... І замість сніжного покриву, який (за моїми передчуттями) мав би "заморозити" цю вічну Наречену, містичним покривалом над нею й виникає "Пісня Сольвейг". Пісня про нездійснене і неможливе.
Багато героїв у цій виставі - і Кочкарьов, і Сваха, і женихи, і Наречена - рухаються ніби навпомацки в пітьмі. Наче кожен із них тимчасово осліп. І ібсенівська Сольвейг - сліпа, і гоголівська Наречена - незряча, і сама любов - сліпа. І цей ліс незмінно темний.
Ось ці пронизливі теми відчайдушного очікування серед одвічної кромішньої пітьми, а також приреченості бажань серед вирубаних стовбурів дерев в ібсенівському (гоголівському) лісі буквально-таки "заходять" у нутро глядацької зали, налаштовують публіку на автономне творення якоїсь своєї окремої історії вже на основі концепції, запропонованої режисером. Дехто, і я в їх числі, чомусь побачив в образі гоголівської Нареченої бідну нашу вітчизну, яка теж навпомацки шукає бодай одного пристойного "жениха", а він чи то в колодязі, чи то з вікна вистрибнув.
Можливо, концепція цієї постановки передбачає трохи більше впевненості, навіть наступальності. Але й це спірно, оскільки такий стиль, такий м'який режисерський метод. До того ж завжди є деталі, за якими криються важкий репетиційний процес, невидимі світу сльози, творчі муки в період конкурсів-метаморфоз усередині рідного театру. А ще є й гоголівські фокуси, коли актори почергово ламають руки-ноги, і компанію женихів доводиться за час репетиції буквально обнуляти. На те він і Гоголь.
Мені здається, ця містична вистава як продукт режисерської інспірації саме й вирізняє сильний акт авторської волі, коли інших переконуєш у тому, в чому сам іноді сумніваєшся; коли ведеш за собою розгублених акторів у темний ліс передчуттів і сам до кінця не можеш передбачити результат. Ось тільки дорогу подужає той, хто йде.
Це "Одруження" - театр метафоричних осяянь на основі гоголівського, українського чорнозему. Трепетне режисерське бажання не ковзати поверхнею розмовної п'єси, а маневрувати "над" і "під" самим текстом, відбираючи з нього раніше непізнану живодайну вологу, - і це вочевидь правильний шлях для сучасного режисера в сучасному постдрамтеатрі.
Шлях правильний, але, можливо, не завжди зрозумілий шанувальникам "чорних квадратів". Тільки, з іншого боку, розумний зрозуміє, а дурневі гоголіада й задарма не потрібна.
Через імпульси тексту, через його давній і розмитий родовід постановник намагається створити свій авторський містичний інфернальний ілюзіон, кожен учасник у якому важливий і потрібний, - Автор (власне, Микола Васильович), Перекладач (Остап Вишня), хореограф (Павло Івлюшкін), усі актори (Яків Кучеревський, Ольга Петровська, Іван Суркан, Марина Клімова, Микита Биканов, Вадим Головко, Костянтин Кириленко, Володимир Романко, Валерій Швець, Дмитро Цинковський). Візіонерство й щільна образність нетривалої вистави, на мій погляд, навіяні балтійськими театральними чарівниками. А вони, безперечно, найкращі з найкращих на цій землі. Ось і тут мова Гоголя та його трагічний підтекст в "Одруженні" - як наратив - розчинені в соковитих метафорах, щільність яких інколи просто дивує (не кожен із наших досвідчених орденоносних майстрів здатний бодай на 20% таких шалених осяянь). Тому, повторюся, метафоризм у виставі - як провідник сюжету, як місячна доріжка, по якій плентаються геть приречені упирі-женихи, бідна сліпа Сольвейг...
І ніколи не знаєш, де знайдеш, де втратиш і на якій із місячних доріжок раптом виявиш магію театру. Адже магія театру (у роботі учнівській чи зрілій) - як проникаюча радіація. Вона виникає інколи там, де її не чекаєш, там, де щось глибоко всередині вибухає і на сцені заново народжується.
І ось поки ще є ця магія, яку випромінюють деякі наші неспокійні театральні серця, не втомиться рука моя гаптувати ці тексти. А скінчиться магія - значить, піду у "фірси": охороняти темні ліси в районі Кончі-Заспи.