Понад 200 видавництв, книготорговельних фірм, книгарень, бібліотек, поліграфічних підприємств, представництв іноземних фірм та організацій, приватних підприємців та іншої розумової сили з усієї України, а також із Росії, Білорусі, Великобританії, Франції, Італії, Іспанії, Ірану, Німеччини та Канади взяли участь у Третій Київській міжнародній книжковій виставці-ярмарку «Книжковий світ-2001», що проходила 28—31 серпня у приміщенні експоцентру «Спортивний» Київського університету фізкультури та спорту. Упорядником виставки було Київське виставкове підприємство «МЕДВІН», її організаторами — асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, а співорганізаторами — всі можливі міністерства і відомства нашої незалежної держави.
Мабуть, не тільки завдяки такій серйозній підготовці виставці вдалося щасливо уникнути скандалів чи масових безпорядків, як-от: ажіотажу навколо якоїсь україномовної книжки або «смертних випадків летального ісходу» у черзі за автографом улюбленого українського письменника. Всі чотири дні виставкою можна було ходити вільно, натовпи не спостерігалися, хоча на інформаційну підтримку скаржитися було годі, адже виставка мала близько 40 інформаційних спонсорів.
Навіть на зустрічі з такими комерційно успішними письменниками, як Юрій Рогоза чи Павло Загребельний, можна було завозити машини яблук — їм було де впасти, більше того, якби завезти хоч кілограмів п’ять — вдалося б нагодувати всіх зацікавлених. Проте, треба визнати, що нечисленність не вплинула на якість зустрічей і плідність розмов: у досить насиченій програмі виставки були також зустрічі з Богданом Жолдаком, Євгенією Кононенко, Анатолієм Дністровим, Світланою Зориною, Юрієм Віленським, Ісааком Кушніром та презентації їхніх книжок, а також книжок-переможців І й ІІ конкурсів «Золотий Бабай» (найкращі українські твори для «масового» читача), зустрічі з українськими акторами театру та кіно, організовані Ґільдією кіноакторів.
Неспростовною чоловічою логікою власних міркувань приголомшив шанувальників буржуазної творчості Юрій Рогоза (людина, що, власне, якнайбільше й спричинилась до народження буржуя), сказавши, що, оскільки Господь подарував йому життя, значить, у Нього є стосовно нього, Рогози, якісь власні плани. Невипадково сюжети текстів приходять до письменника «згори», а він лиш списує їх як одкровення. Зі створених у такий спосіб творів «Дух землі» вже готовий до екранізації, спільно з НТВ автор почне роботу над «Краще не знати». На цьому етапі, в усьому дотримуючись логіки, письменник чекає на якийсь новий сюжет «згори». Щоправда, «списування» сюжетів, як застеріг Рогоза, теж є подеколи копіткою працею, тому, безоглядно ділячись секретами власної творчої майстерні, митець щиросердно зізнався, що володіє талантом «розминання психіки», коли стан працездатності можна викликати будь-якої миті і почати писати (автор не уточнював щодо по-особливому складних моментів).
На відміну від буржуїна Рогози, Павло Загребельний нагадав старий, добрий, ностальгійно болісний серцю справжнього українського інтелектуала совдеп. Хоча твори Павла Архиповича за ринковою спроможністю нічим не поступаються буржуазній літературі — його люблять у Москві (про Київ годі й казати!), загальний тираж його книг сягає 15 мільйонів примірників, він перекладений на 22 мови світу. Та незважаючи на те, що книжками письменника в сучасних кольорових обкладинках була вкрита ціла «розкладка», знаменитий прозаїк, багаторічний голова Спілки письменників УРСР, Павло Архипович песимістично констатував, що «української художньої книги немає». На запитання одного з кореспондентів, чи не є Вони — Павло Архипович — останнім живим класиком української літератури, письменник із почуттям гідності й не без дещиці скромності відповів, що живих класиків не буває, класики завжди мертві, «живий класик» — це такий український гумор. Говорячи про нову українську літературу 90-х, метр, письмо якого ніколи не грішило герметичністю, великодушно дозволив авторам писати все, що їм заманеться. Головне, щоб їх читав загал. Сам же творець «Роксолани» з новіших письменників полюбляє читати Євгена Пашковського, особливо ж його роман «Щоденний жезл», за який автор «представився» до Шевченківської премії.
Павло Архипович проти того, аби його твори вивчалися в школі. Потрапляючи до шкільної програми, письменник умирає (це потверджує відому формулу: «хороший письменник — мертвий письменник»). Фенікс вітчизняної літератури дав також у зв’язку з цим цінну педагогічно-методичну пораду вчителям: не слід складати плани вивчення літератури (єдину жертву, яку він допускає без жалю — це Шевченко) — хай діти читають, що хто хоче, а потім приходять і розказують учителеві! «Убиваємо свободу думки, свободу почуттів», — з гіркотою констатував письменник негідну поведінку вчительського брата. Насамкінець, хай нам проститься, «живий класик», керований особливим піднесенням й не без теплоти, згадав В. Щербицького, який, єдиний серед найвищого керівництва, вважав за обов’язок читати актуальну українську літературу. Чи маємо ми порівняти таке ставлення зі звичками теперішнього керівництва нашої держави, письменник не уточнював.
«Доброго ранку, Україно, ти нарешті прокинешся!» — так почав свою проповідь до телекамери першого каналу найбільший в усіх відношеннях (як духовних, так і матеріальних) комік нашого письменства Богдан Жолдак на презентації власної нової книжки з дуже вже промовистою назвою «Антиклімакс» (видавництво «Факт»). Всі звинувачення у надмірній епатажності своєї вдачі пан Богдан сприймає як похвалу й визнання його таланту. Вражати суспільство письменник почав буквально ще з дитячого садочка. Однією із сторін власної великою мірою руйнівної епатажної діяльності Жолдак вважає те, що він спровокував чоловік двадцять стати письменниками. «Це завжди епатажно, — зізнається екстрасенс, — тому що треба було людей просто провокувати. Треба було вдаватись до шантажу, погроз, заохочень, до епатажу, тому що кожному початкуючому письменнику цього не вистачає, вони всі скромні, і зробити якийсь крок дуже важко. «Випендрьож» дозволяє переступить оцю межу, а далі вже все легко піде — можна з епатажем, а можна й без». Про власну книжку прозаїк без зайвої й нікому не потрібної скромності сказав, що це зараз найкомерційніша річ на книжковому ринку. Щоб читачі, особливо ті недосвідчені, не подумали нічого злого про його книжку, пан Богдан пояснив, що навіть оповідання «Антиклімакс» є філософським твором про таку науку, як колористика.
Відомий комік похвалив Києво-Могилянську академію, оскільки, викладаючи там літературну творчість, переконався, скільки є молодих талановитих письменників, «і готових, і потенційних», на них багата вся Україна. Проблемою є те, що ці письменники не мають можливості друкуватись. І таку ситуацію Жолдак назвав «клімаксом» (гордо зазначивши, що зараз запросто вживає це слово, хоча боявся його у віці 17—19 років). А втім — більшою мірою пожартував, ніж серйозно діагнозував письменник — ситуація тепер зрушується: «Вже вчора Танюк сказав: якщо раніше на одну українську книжку в нашій державі припадало 64 російські, то тепер — тільки 34, і це величезне досягнення. Прекрасні цифри, звичайно… Для Танюка». Уособленням не тільки українського, а й космічного клімаксу є, на переконання сатирика, Верховна Рада.
Найсильнішим письменником в Україні Жолдак вважає Леся Подерв’янського, який справді вдавався до «крутого» епатажу. Видзвонюючи по всьому Києву людей з однаковим прізвищем, Подерв’янський призначав їм спільне місце зустрічі, а потім спостерігав з натури, як вони себе поводитимуть. Услід за його експериментальним методом Жолдак спробував читати твори Леся без мату — «і вони не втрачали своєї якості!» Пан Богдан вважає, що Україна має величезний потенціал епатажу, і сподівається, що він невдовзі заполонить всю державу.
Головний редактор видавництва «Факт» Леонід Фінкельштейн гостям виставки запам’ятався напевно більше, ніж письменники, яких він видає й пропагує. Активно відвідуючи всі гарячі точки ярмарку, цей яскравий сивий чоловік своїм харизматичним голосом збирав слухачів на голому місці. Представляти книжку Анатолія Дністрового «Невідомий за вікном» вони з Жолдаком узялися вдвох. Із цією повістю Дністровий став другим, після Валерія Шевчука, антифеміністичним українським автором, якому жіноцтво має за що мстити. «До речі, нормальним жінкам (нормальна — тобто не хвора, не якісь там збочення, псевдоінтелектуальні, я маю на увазі) мій роман подобається», — пояснював автор. Письменникові самому подобається те, що він пише. Наприклад, у новому романі його особливо «вставляє» сцена, де двоє кохаються на кухні.
Газетну статтю хочеться закінчити все-таки темою газети. Нової газети «Література плюс», відродженої після тривалого небуття. Орган Асоціації українських письменників, «Література плюс» і надалі перебуває на межі виживання. Спостерігаючи за тим, як одній людині — головному редакторові Світлані Матвієнко — доводиться боротися з «ринком» під цілковито байдужим оком письменницької братії, замислюєшся, а чи дочекається колись українська книжка взагалі хоч якоїсь допомоги? Мимохіть згадаєш незабутнього В.Щербицького, який хоч і не допомагав, але все ж «читав» цю українську літературу.