… Ми продали тіні
своїх сердець.
Тіні із павутиння
Сухих слівець...
Нинішнього року письменнику Дмитру Куровському виповнилося б 80. Помер він у розпал перебудови. Саме тоді, коли з’явилася реальна можливість опублікувати його повість про голод 33-го та деякі інші речі — досі принципово «непробивні». Визнаний дитячий поет (листи «поету Куровському» із далекого зарубіжжя продовжували надходити й після смерті), він не належав тодішньому підцензурному світу. Не просто випадав — виламувався з нього. Фронтовик (служив в авіації), тонкий знавець української філології (викладав у педагогічному інституті) водив компанії з гультяями і самим способом життя дуже мало відповідав високому образу партійного літератора.
Може, зовнішня (у чомусь нарочита) маргінальність його й врятувала. Іншого давно посадили б за націоналізм. А з Куровського — що візьмеш?
Він сторінками цитував напам’ять Гейне, писав дитячі вірші без чернеток. Вірші охоче друкували, вони запам’ятовувалися відразу, як лічилки... Звідти, із дитинства, крутиться в голові:
…Мати хліба напекла,
Скибку Грицеві дала,
Хліб, хліб...
Та наскільки легко далося йому те, інше, що влягалося небезпечним, як на ті часи, вантажем на дно письмового столу, — ніхто ніколи не довідається. Не здогадалися запитати вчасно.
…Ще він не любив журналістів
«Брехати тебе там навчать, іди на філологічний, поки не пізно», — сумно прокоментував вступ одного з авторів цих рядків на журфак.
І був надто терпимий до побратимів по поетичному цеху, щиро вважаючи, що якщо людина написала бодай один гарний рядок — то й інший гарний написати може. А коли так — отже, поет. Споріднена натура.
І байдуже втрачав можливості, через які інші тоді билися і доносили один на одного.
«Тобі ж до ювілею книжку мають видати в «Радянському письменнику», що ж ти гав ловиш, де рукопис?» — щиро дивувався заповзятливіший колега. Книжка і гонорар, на який рік можна було прожити, розчинялися в небутті, тому що справжній поет говорить лише тоді, коли йому є що сказати... Навіть вважаючи, що головне — на дні шухляди письмового столу, а друкарням дістаються лише тіні потаємного, самі лише тіні...
…Ми ж продавали тіні,
Щоб обдурить
Тих, що серця хотіли
У нас купить.
Цей вірш ліг на папір 1956 року.
Вірш про колишнього друга, який доніс на нього в МДБ, — написався лише 68-го.
…Зустріну — витрушу душицю вовчу!
І стрів, як бачиш.
І про все те змовчав.
Над нами верби й небо — як завжди.
До ювілею Дмитра Куровського є ще час. Звичайно, про нього згадають і його пом’януть. Та йому не судилося стати класиком. Адже класичними, за Шкловським, визнають лише ті твори й тих авторів, які остаточно втратили актуальність, стали безпечними для влади й придатними до підретушованих зображень на шкільних портретах. Чи застарів Куровський — зі своєю ненавистю до Іудиного гріха і готовністю вибачити, мовчки постояти зі зрадником під одним небом, із життєвим нонконформізмом, який переходить інколи в епатаж, і абсолютною непродажністю, рідкісною навіть для «неринкових» відносин і часів? Ні, звісно.