Численні ходи, печери, цілі рукотворні лабіринти, прокопані в київських пагорбах, відомі вже багато століть.
Абсолютно виняткове місце в сімействі підземель завоювало київське метро. У нього є своє обличчя. Ми, кияни, до нього поступово звикли. Окремими станціями, їхньою архітектурною та художньою виразністю, навіть унікальністю можемо пишатися. Як, наприклад, склепінчастим залом, прикрашеним мозаїкою у стилі Київської Русі з характерними орнаментами й персонажами вітчизняної історії, — станцією «Золоті ворота».
Однак є в надрах нашого метро відлуння й інших художніх тенденцій, інших стилів та впливів.
До речі, наші ж фахівці проектували й будували метрополітени в країнах колишнього соціалістичного табору. Однак будапештське, наприклад, метро нагадує наше лише наявністю рухомого складу. Вагони і пофарбовані інакше, і всередині обладнані витонченіше. Для зручності людей середнього зросту там передбачено шкіряні ремінні ручки, триматися за які приємно і безпечно. У нас вони, цілком ймовірно, миттєво були б зрізані, а тому й не застосовуються. А сидіння, перекреслені олійною фарбою? Так транспортники спотворюють салони трамваїв, тролейбусів, електричок для того, щоб зробити поверхню менш привабливою й уберегти від ріжучих усе пасажирів.
Ті ж таки угорці кожну лінію своєї столичної підземки наділили власним кольором (у нас таке лише на схемі), — виразно з погляду естетики й дизайну. І не переплутаєш, навіть якщо захочеш, жовті назви, двері, покажчики станцій із синіми та червоними. Колір і напрямок ліній метро закріплено також кольором турнікетів та квиткових талонів. У цьому виявляється повага й практичне ставлення до кожного окремого пасажира і до простору метрополітену в цілому. Діє ефективно, не потребуючи додаткових роз’яснень та реклами.
До речі, про рекламу. Не можна не відзначити, що останніми роками внутрішнє оздоблення наших підземних станцій і вагонів дедалі більше скидається на паркани або стовпи біля зупинок, всуціль заклеєні клаптями оголошень «куплю-продам-зніму-поміняю». Щоправда, коли на довільно вибраний паркан у велелюдному місці ви чіпляєте свій папірець будь-якого змісту поверх сотень йому подібних цілком безкоштовно, то за аналогічну площу рекламної поверхні в метрополітені треба заплатити відповідній фірмі-монополісту. Дієвість такої реклами аргументується тим, що її щодня обов’язковим чином споживає понад один мільйон громадян. Логічно, що частина прибутку від реклами надходить і безпосередньо самому метрополітену.
Відповідальність за зміст оплаченої реклами лежить, як годиться, на рекламодавцеві. А ми все це, розклеєне перед очима в кожному без винятку вагоні, мусимо щодня, усупереч нашому бажанню, споживати: нашою думкою щодо цього ніхто не цікавився. Хоча є приклад сусідніх країн, де громадянин законом захищений від нав’язуваної йому реклами і для рекламовиробника передбачена цілком відчутна відповідальність.
Та бог із нею, з рекламою...
Серед прикметних рис, властивих лише нашому метро, можна особливо вирізнити такі:
По-перше, історичну.
Таємне будівництво стратегічних тунелів під Дніпром велося ще в роки п’ятирічок одночасно з першою чергою московського метрополітену імені товариша Кагановича — свідченням залишилися тільки затоплені циклопічні бетонні конструкції по обидва боки річки.
По-друге, ідеологічну. Ніде більше у посткомуністичних країнах ви не натрапите на цілий підземний мавзолей-цитатник. Червоний граніт — той самий, що й в оздобі справжнього мавзолею. Бронза, багатопуддя якої покликане матеріально втілювати сутність ідеології того періоду, що ввійшов уже в історію десятиліттям соціалізму з людським обличчям, застоєм та стагнацією. Це підземний вестибуль станції метро «Ленінська».
Грандіозний київський музей Леніна успішно перетворено на Український дім — багатоярусна помпезність служить новим хазяям. А ось одноліток музею, станція метро удостоїлася лише перейменування на «Театральну». Її монументально-пропагандистська партійно-догматична наповненість усі роки нової історії недоторканна й охороняється, немов якась реліктова цінність.
Мільйон киян, що користуються метро, мусять день у день — хочеш не хочеш — зустрічати бронзовий погляд величезної голови Леніна в оточенні бронзових же знамен чи інших матерій, лаштунків, полотнищ, завіс із вилитими в бронзі й відполірованими цитатами, які двома мовами увічнили самоцінність, глибину, мудрість і неперебутність цитованого. Зразки формулювань із політграмоти минулих років, що їх мали в обов’язковому порядку зубрити всі школярі, студенти, слухачі академій та курсів підвищення кваліфікації, і сьогодні красуються на гранітному тлі в центрі Києва.
Навіть Північна Корея, що літочислення своє веде від 1912 року, дати народження товариша Кім Ір Сена, не може похвалитися відливом у бронзі кожної його цитати. Корейським товаришам є куди приїхати по досвід:
«Комуністом можна стати, лише збагативши свою пам’ять знанням усіх тих багатств, які виробило людство. В.І.Ленін».
«Більшовизм існує, як течія політичної думки і як партія, з 1903 року. В.І.Ленін».
«Роль передового борця може виконувати лише партія, керована передовою теорією. В.І.Ленін».
«Партії ми віримо, у ній бачимо розум, честь, совість нашої епохи. В.І.Ленін».
«Радянська влада є шлях до соціалізму, знайдений трудовими масами, а тому правильний і непереможний. В.І.Ленін».
«Соціалізм має неминуче поступово переростати в комунізм. В.І.Ленін».
«Держава сильна свідомістю мас. В.І.Ленін».
«Кожна революція лише тоді чогось варта, коли вміє захищатися. В.І.Ленін».
«За сприяння пролетарів великоросійських і українських Україна може бути вільною, без такого сприяння про свободу не може бути й мови. В.І.Ленін».
Гадаю, останню думку, вилиту в бронзі, зацікавлено сприйме Верховна Рада, депутати якої не встигають спускатися під землю бодай у центрі столиці, а така пізнавальна екскурсія в театр абсурду їм не завадила б: реальність виразніша й дійовіша від сесійних дебатів.
Я далекий від думки звинувачувати в чомусь увіковічену історію. Все це було, усі ми звідти, і заповідних зон колишнього світосприйняття ще досить. Це природно і зрозуміло.
Але якщо в нашому метрополітені передбачається плата за рекламу й існують досить тверді розцінки на використання з цією метою кожного квадратного сантиметра площі, то чи не логічно було б виставити рахунок безпосередньому замовнику й рекламодавцю за гранітно-бронзовий масив реклами залу станції метро «Ленінська—Театральна», який обвалюється на нас щохвилини? Адже завдання цієї друковано-цитатної продукції очевидні, як і тексти торгової реклами, заклики туристичних агентств чи масажних кабінетів.
А може, у Києва та киян ще вистачить самоповаги знайти краще застосування багатопуддю підземельної бронзи, витраченої на виливання цитат: залишити станції метро «Театральна» завіси, лаштунки, полотнища буде доречно, а з решти виплавити щось інше. Наприклад, бронзовий пам’ятник Артемію Веделю роботи скульптора Грицюка для встановлення поблизу колишнього купецького зібрання, нині філармонії. Це було б і гарно, і значимо…
Багато в київських надрах тунелів. Але в кінці далеко не кожного з них можна розгледіти світло.