Позиціювання таке ґрунтується насамперед на зустрічі в одному проєкті зразу кількох акул світового кіно (зокрема, відгалуження, відповідального за мафіозну тематику): режисера Мартіна Скорсезе, акторів Роберта де Ніро, Аль Пачіно, Джо Пеші, Харві Кейтеля.
До всіх інших інформприводів, які привертають увагу до цієї картини, додається ще один - політекономічний. Це, зокрема, протистояння найбільших американських і британських кіномереж, глобальної політики Netflix, яка ніби перетягує кіноглядача на свою онлайн-платформу, переформатовує правила гри в кінобізнесі. Власне, це вже давно сталося, - всі чули про проєкти Netflix, у них вкладаються колосальні кошти. Зокрема, в "Ірландця" інвестовано близько 150 млн доларів (без розрахунку повернути ці гроші в кінопрокаті). Таким чином, Netflix робить ставки насамперед на власну репутацію. Не серіалами самими, а й кінополотнами, із залученням кіномайстрів першого ряду, які проходять по розділу "мистецтво кіно", а не комікси та поп-корн-розваги.
У цьому сенсі, досвід Netflix із проєктом "Рома" режисера Альфонсо Куарона виявився помітним і успішним, - фестивалі, шквал захоплених рецензій, титул одного з найкращих фільмів свого часу. Тобто Netflix усвідомлено робить ставку на репутацію, скажімо так, на місце в історії, а не в бокс-офісі. Монументальна постать режисера Мартіна Скорсезе в таких розрахунках, здається, у всьому ідеальна: жива легенда світового кіно, власник "Оскара", "Золотого глобуса", призів у Берліні та Каннах. І, мабуть, головна якість Скорсезе в цих розрахунках - його кращі картини не піддаються ревізії часу, кіномоди, деякі з них ніби навіть зберігають первозданну прем'єрну свіжість, магію художньої привабливості й передбачають такий собі позачасовий чинник: "Таксист", "Скажений бик", "Остання спокуса Христа", "Круті хлопці", "Мис Страху", "Казино", "Банди Нью-Йорка". Із відносно недавніх його картин ніщо не видає в почерку майстра дряхлості або втоми - "Авіатор", "Відступники", "Острів проклятих", "Хранитель часу", "Вовк із Волл-стріт". Тому очікування у зв'язку з "Ірландцем" - завищені, але обґрунтовані.
Нагадаємо, що в основі фільму - історія справжня. Це історія дальнобійника й кілера Френка Ширана (на прізвисько Ірландець), який вірою та правдою служив мафії, відстрілюючи десятки людей. Напрям, за який він відповідав, - зв'язки мафії з профспілками.
Та головне у фільмі Скорсезе - навіть не сюжет, який за три з половиною години може непідготовленому глядачеві здатися втомливим і надміру деталізованим. Головне в цьому фільмі - на мій погляд, авторська спроба повернути на екран (наразі вже на екран телефону або планшета, коли йдеться про Netflix) колишню "хімію" мафіозного кіно. З цією метою мотивовані кращі інтелекти комп'ютерних графіків, покликаних омолодити героїв Роберта де Ніро та інших кінозірок, з 50-х ХХ століття й до більш пізніх часів.
Комп'ютерники попрацювали на славу: зміна образу Роберта де Ніро не ріже око, все цілком природно. Утім, для мініатюрних екранів (телефон, планшет тощо) такі зусилля видаються надто вже марними, - одна до пуття нічого не роздивишся.
У цьому плані, одна з найважливіших, на мій погляд, сцен цієї картини - не вбивства, не гріхи і навіть не їх спокута. Це сцена на мосту. Коли вбивці треба скинути з мосту у воду вже відпрацьовану зброю, щоб вона згодом ніде не спливла. І тут-таки камера Скорсезе опускається на дно темних вод, а там - цілий арсенал уже користаної зброї, якою можна було б озброїти цілу мафіозну армію. Тепер ось ці запаси зберігаються на дні, під намулом, - і тільки темні води можуть знати таємницю цього арсеналу та його місцезнаходження.
У певному сенсі, така метафора Скорсезе зрідні поетиці його ж "Ірландця". Оскільки цей фільм - арсенал колишньої бойової зброї, захованої на дні пам'яті самого режисера та багатьох шанувальників мафіозної кіноміфології. Власне кажучи, "Ірландець" - це спроба Скорсезе витягнути з дна темних вод усі свої боєприпаси й не просто відкрити вогонь, а постаратися створити ту саму позасюжетну "хімію", яка вирізняла і його картини, і всі картини такого русла, включно з "Хрещеним батьком", "Одного разу в Америці" та іншими.
Де-факто підйом із глибини відбувся, що ж до ефективності "хімії" - одностайності немає. Дехто вважає цей проєкт одним із найкращих у творчій біографії кіномайстра, дехто сприймає його за старомодного дядечка, який випадково забрів у нове життя, на чужу вулицю, де давно вже панують інші правила, інші закони, а головні гравці звертаються не до комп'ютерної графіки, а до ботоксу. У цьому сенсі, один із головних ворогів у цій картині - не політична атмосфера в Америці, що стимулює активність мафії, навіть не міжнародна обстановка (бажання мафії поставити на місце Фіделя Кастро разом із усім його островом); головні "вороги" - ритм і час. Навіть якщо сприймати повільний ритм "Ірландця" як самомету, як авторський хід, то в умовах нових технологій ця відмазка не всім може здатися переконливою. Працюючи на гаджети, навіть ветеран кіноброунівського руху зобов'язаний передбачати особливості глядацького сприйняття кіноконтенту. Тобто тут спроможність "тримати глядача" не менш, а може навіть і більш важлива, ніж на великому кіноекрані мультиплексу.
Враження - що великий режисер усе-таки "працював" на традиційний екран, але віяння часу змінили формат. І тепер його повільну кіносагу можна дивитися на планшеті, на плазмі - відволікаючись і перериваючись на каву, таким ось чином іноді втрачаючи вітіювату нитку, яка, за задумом автора, менш важлива, ніж сам факт його висловлювання на задану тему. Сенс такого висловлювання і авторитетні критики, і невибагливі глядачі можуть артикулювати кожен на свій лад.
Як на мене, прихований сенс висловлювання Скорсезе у зв'язку з "Ірландцем" у тому, що час справжніх мафіозі, як і час самого "мафіозного кіно", вже давно на дні часу: там, на дні, як і в ключовій сцені його фільму, приховані всі обладунки колишніх богів. Тоді як на березі, на суші, вже панує й воює інший всесвіт - наприклад, всесвіт Marvel. І ось такі, як Скорсезе, інколи й намагаються нагадати про інші всесвіти великого кіно, витягуючи їх із темного дна водних глибин і пред'являючи сучасному глядачеві. При цьому не втрачаючи амбіцій і професійних підстав навіть за цю спробу підйому з глибини отримати якийсь приз.
І не секрет же, що ставки Netflix у грі з "Ірландцем" за 150 млн доларів - це ставки на "Оскара". В конкуренти якому вже записують "Джокера" і "Одного разу в Голівуді" Квентіна Тарантіно (до речі, проєкт Тарантіно - схожа авторська спроба впірнути на дно кіноміфів і протиставити коміксовій кінореальності колишні справжні кіноцінності). У цьому сенсі, і "Ірландець" Скорсезе, і "Одного разу…" Тарантіно - це бунт на голлівудському березі двох поважних і дивом уцілілих пасажирів "Титаніка", який давно пішов на дно разом зі своїми міфами й канделябрами. Але, як і раніше, велика спокуса підняти з глибини цю махину і цей скарб, згадавши і свою молодість, і молодість глядачів, і нав'язавши оновленому кіноландшафтові свої правила гри.
Дай Боже, щоб вони обидва виграли на "Оскарі" - і Скорсезе, і Тарантіно. Це надзвичайно достойні й талановиті пасажири "Титаніка", який раніше таранив айсберги, і гадки не маючи, що у всесвіті є й інші небезпеки.