UA / RU
Підтримати ZN.ua

Підводний човен у степах України

Центр імені Л.Курбаса провів фантастичну роботу. Виявляючи невиявлюване. І досліджуючи «оксюморон» — ніби діючу молоду режисуру.

Автор: Олег Вергеліс

Такий «човен» (у наших випалених посухою театральних степах) - молода режисура. Явище метафізичне і трагікомічне. Ніби - оксюморон. Такому явищу природи недавно було присвячено спеціальний театральний фестиваль, осінений ім’ям Леся Курбаса.

Кожен молодий режисер, вирушаючи «підводним човном» в одиночне плавання, норовить нарватися на міну. У столиці йому нереально знайти сцену для втілення задуму. Місця зайняті - квитки продано. Хоч в опереті, куди на гарматний постріл не підпустять стороннього (аби навіть побіжний контраст не розвінчав тамтешнього практикуючого «голого короля»). Хоч у Національному ім. І.Франка, де тільки в штаті значаться, здається, сім заіржавілих режисерських багнетів.

У провінційних степах молодим «підводникам» ще гірше. Там відразу викине на «мілину». Там - миттєво - рука владики (містечкового князька) зажене бідного художника в кут вульгарності. І примусить «гнати пургу» на вимогу здичавілих (з допомогою телевиховання) глядацьких мас. Приклади репертуарних груш на вербі з Харкова або Донецька - перед очима чи в страшних снах.

Якась безталанна спеціальність, що вироджується...

Власне, вже кількість «режисерів», яких щорічно випускає зі своїх надр київське ПТУ (професійний театральний університет), віддане в управління панам Безгіним, мала б активно зацікавити бюджетний комітет. «Хто» ці випускники (відомі лише окремі учні Єдуарда Митницького)? «Де» вони? На освіту «кого» витрачено народні гроші?... Якщо тільки й чуються звідусюди голосіння - «немає режисури!»

Ну а коли таку тепер «штампують» виключно для комерційної прірви - для серіаловиробництва... Тоді хай чорти з цього бізнесу самі й оплачують навчання своїх «апостолів». Ані копійки - з держбюджету, ПТУ - на голодний пайок.

Центр імені Л.Курбаса провів фантастичну роботу. Виявляючи невиявлюване. І досліджуючи «оксюморон» - ніби діючу молоду режисуру.

Для фестивалю відібрали десяток спектаклів. Переважно «малої форми». І наскільки така вибірка репрезентативна, можна сперечатися, а можна й не сперечатися. У степах України в підводному човні далеко не запливеш.

Тим часом вибрані режисерські екзерсиси з Києва, Сімферополя, Вінниці (інших міст) проявляють світоглядні і навіть художні пріоритети постановників.

Одні - впритул - дивляться «на дно» життя, намагаючись побачити хоча б віддзеркалення зірок у брудних калюжах. На основі творів «нової драми».

Деякі інші - літають уві сні, зав’язавши з брудною реальністю. Частіше на класичній основі.

«Дно життя» і «сон кохання» - основні мотиви курбасівського гала-фестивалю.

Молоді люди із Сімферополя, об’єднавшись у театр-студію «МИ», пропонують ін’єкцію від мерзоти - інсценування оповідання Маркеса «Очі блакитного пса». Він і Вона знаходять радість взаємності тільки уві сні. Тому бояться прокинутися. Режисер Антон Романов затягує героїв і публіку в «павутину» сну. Паркани-сіті сегментують сцену. Композиційно й музично спектакль виважений. Головне - він чуттєвий. Цей спектакль - емоційна пастка для чоловіків та жінок, котрі втратили одне одного в чужих снах, а прокинувшись - сплакнули.

Хай акторам інколи бракує «інтимної близькості» і взаємного «переливання» почуттів. Однак саму композицію вирішено підкреслено культурно. Не «культурненько», а культурно - стосовно тексту, глядача, теми.

Важко прогнозувати, як складеться доля цієї студії і режисера в рідному Сімферополі. На театральній вотчині-цілині пана Новікова (з його ж «пам’ятником» самому собі ще за життя...). Поки що ці «МИ» - шукають і орендують (приміщення в центрі).

Шукає й орендує - тільки в центрі столиці - молодий і завзятий Стас Жирков (театр «Відкритий погляд»). У березні він отримав «Київську Пектораль» за режисерський дебют «Наташина мрія» (п’єса Ярослави Пулинович). І навіть зовні помітно, як йому приємно бути «перспективним». Таким безжурним театральним денді (цей не поділятиме мого песимізму з приводу «човна»). Зі спектаклю судячи, хлопець знає, чого хоче… Від тексту, артиста, від життя. Хоче - максимального підкорення тим обставинам, які сам і створює. Його історія про дівчинку з дитбудинку, яка закохалася в журналюгу й вирішила провчити багатеньку розлучницю, розказана відверто, місцями - безсоромно... Так, як дивляться в очі супернику. І так - як б’ють по щоках (навідліг).

Чудесна дівчинка-актриса в ролі Наташі грає «один план» долі, мрії. Грає в режимі «реального часу». І її сповіді - наче перед телекамерою або на судовому допиті. Зухвала, емоційна, вітальна, ця героїня викликає в спектаклі жалість не спекулятивну (коли з глядача витискують сльозу забороненим способом), а щиру. Мені здалося, у дебютанта є «режисерський смалець у голові». Зокрема, це помітно і з його вміння емоційно маніпулювати глядачем, зі спроби робити спектакль жорстким, «пропорційним». Принаймні одна його знахідка (хай і не розгорнута в «метафору») - купка стоптаного взуття - якось відразу різонула. І ввімкнула «в розетку» електричного сюжету про «день» життя та ілюзорність мрії.

Гадаю, ми ще почуємо про цього режисера.

Третій фаворит у моєму суб’єктивному фестивальному «рейтингу» - широко відомий у вузьких театральних колах Павло Юров. Його спектакль «Депо Північне» (у київському театрі «Сузір’я») вже завоював стійку аудиторію шанувальників. Слід зазначити, п’єса Василя Сигарєва справді «перекроєна» якісно, хоробро, з правильною режисерською інтригою.

І знову для мене важливо, що, говорячи зі сцени про мерзоту (скотство і «трах» у трамвайному депо), молодий постановник піднімається до теми любові, жалю. Дивиться в калюжу - бачить небесних зір відображення.

У Юрова при всьому при цьому є й помітна проблема. Залишитися «режисером одного спектаклю». Метеликом. Часу спливло достатньо (від дня прем’єри в Києві). І свою профпридатність потрібно закріплювати. Де? Та будь-де! На мікросцені, на макро-... На горищі або в безкрайньому степу. «Сучасному» театру, у його нинішньому розмитому «форматі», насправді жодна «академічна» сцена (вкупі з лекторами з ПТУ) не потрібна. А потрібні - бажання, потяг, талант (останнє вітається особливо)… І ще - бодай один маленький підводний човен. Щоб подалі звідси чкурнути.

НЕОБХІДНІ РЕМАРКИ. Фестиваль молодої режисури імені Л.Курбаса відбувся у Білій Церкві. У цьому місті на Київщині в 1920-му працював видатний режисер. Куратори фестивалю - Центр імені Л.Курбаса, Національна спілка театральних діячів, Міністерство культури України, театр імені П.Саксаганського.