Булгаков завжди шанований і особливо напередодні 110-річчя від дня народження письменника. Театральна антреприза «Срібний острів» вирішила відсвяткувати день народження Майстра заздалегідь, поставивши «Морфій». Нещасного доктора Полякова в цій виставі грав недавній випускник Театрального інституту Михайло Шикула, а колишню дружину, оперну співачку і почасти дочку фараона Амнеріс, яка являлася йому в наркотичних видіннях, — заслужена артистка України Людмила Лимар. Вона ж виступала й у режисерському амплуа.
Однак постановка нагадувала радше моновиставу безперечно обдарованого Михайла Шикули — інші персонажі лише обрамовували основну лінію і підготовляли вихід головного героя. У романі Сомерсета Моема «Театр» Джулія Лемберт говорить: «Десять хвилин, щоб підготувати мій вихід — цього цілком достатньо», — Поляков-Шикула з’являється після короткої передмови доктора Бомгарта, котра передує його монологу. Для виконавця головної ролі така розстановка сил — немов рама для картини, але в цілому вистава від цього постраждала. У морфініста Полякова не було гідного супротивника: Амнеріс грала йому на руку, посилюючи наркотичні видіння, а фельдшерка Ганна Кирилівна (Олена Огородничук) нагадувала слабку і боязку інженю, а не сильну духом булгаківську героїню.
Втім, один супротивник у головного героя все ж був — морфій. Михайло Шикула боровся із синім прожекторним променем і спокусливими звуками арії Амнеріс із «Аїди». Потім та ж Амнеріс підносила йому пістолет. Але в тексті Булгакова є мотив протистояння героя і навколишнього світу, тоді як у постановці «Срібного острова» ніякого протистояння не вийшло. Можливо, так сталося тому, що герой, котрий жадає самітності, із самого початку виглядав переможцем. Він не прагне зустрічей із світом, і світ не прихильний до нього.
Михайлу Шикулі вдалося досить переконливо показати стадії наркотичної залежності героя, етапи його рабства. І естетично, і фізіологічно це виглядало досить точно і навіть моторошно. Деякі жести й інтонації актора цілком могли б послужити антирекламою наркотичному вторгненню в рай через чорний хід. Щоправда, морфій не такий страшний, як сучасні наркотичні засоби, і порівняно з реаліями нашого часу булгаківська історія виглядає не такою вже безвихідною. Все ж таки доктор Поляков не дійшов до остаточного розпаду особистості.
У постановці «Срібного острова» історія доктора-морфініста схожа на наркотичні реалії сучасності. Щоправда, судячи з постановки, порятунок від штучного раю морфію чи кокаїну лише в одному — у природній і щирій увазі до оточуючих. І ще — у відмові від самотності.