Організовані посольством Ізраїлю в Україні Дні ізраїльського кіно, які проходили в Києві з 4 по 6 листопада, показали, що кінематограф цієї країни живе під знаком битви, незалежно від того, відбудеться вона чи ні. Потрясіння, минулі й можливі, тяжіють над ізраїльським кіно й визначають його світоглядний зріз. Герої продемонстрованих киянам фільмів живуть або в проміжку між боями, або в передчутті їх. У будь-якому випадку — біля підніжжя вулкана, навіть якщо цей вулкан присутній лише в уяві персонажів.
Так, у фільмі режисера Ерана Рікліса «Перехрестя Вулкан» (1999) герої створюють музику, вірші, політичні статті, грають у футбол, співають і закохуються — але тільки до пори до часу. У результаті фінал фільму стає реквіємом за загиблими і лаконічною розповіддю про долю тих, котрі вижили, але, поза сумнівом, постраждали. Здається, коли програма Днів ізраїльського кіно була вичерпана, у багатьох склалося враження, що кінематограф цієї країни — воєнний, якщо, звісно, розуміти під цим епіку й героїку.
У програмі Днів ізраїльського кіно були роботи п’яти режисерів: це Ар’є Каплун (творець також «воєнної» стрічки «Друзі Яни», яка відкрила фестиваль), Джулі Шлез, Ігал Бурштейн, Еял Халфон і вже згадуваний вище Еран Рікліс. Фільми, правда, не зовсім свіжі, зняті в 1996—1999 рр., але уявлення про сучасний ізраїльський кінематограф (вірніше, про одну з його останніх сторінок) все-таки можна було мати. Хоча, звісно, хотілося б побачити ізраїльські фільми, зняті за останні два роки.
Картина Ігала Бурштейна «Безмежне щастя» — одна з найцікавіших, показаних у Будинку кіно стрічок, присвячена Спінозі, вірніше його сучасному двійнику, така собі проекція філософа на сучасність. Спіноза-2, ясна річ, ходить у джинсах і не скрипить пером, а стукає по клавіатурі, але проблеми й радості в нього такі самі, як у попередника із сімнадцятого століття.
Утім, Ігал Бурштейн зняв абсурдистську стрічку, де безмежному щастю мислячої людини, яке проповідує Спіноза-2, протистоять звичайні людські пристрасті. У фіналі, правда, безмежні пристрасті зливаються з безмежним щастям і повоєнним світом. Війна в Бурштейна — поняття глобальне, як і щастя, але вона, на відміну від останнього, має чіткі й певні межі — на радість героям фільму.
Воєнний лейтмотив у «Безмежному щасті» облямовує події трагічною чорною рамкою. Потім — на тлі загальної гармонії — вона зникає, але лише тому, що герої повернулися з усіх можливих битв. Персонажам інших показаних у рамках Днів ізраїльського кіно стрічок не пощастило — вони на ці битви пішли. Утім, у наше зовсім не епічне століття цей героїчний і архаїчний настрій ізраїльського кінематографу здається дорогоцінним і шляхетним. І навіть на тлі бурштейнівського абсурду.
Словом, якщо в наші дні ще зберігся епічний кінематограф, то це, звісно, кінематограф ізраїльський. Прилучаючись до його подиху та ритмів, ми тим самим прилучаємося до героїки в дусі «Іліади», розведеної цинізмом сучасності. І, не беручи участі в битвах, опиняємося поблизу них.