Кияни Марина та Сергій Дяченки — письменники, автори російськомовних романів «Шрам», «Ведьмин век», «Пещера», «Армагед-дом», «Долина совести» та інших. Лауреати багатьох літературних премій. У квітні, на ІV Московському форумі фантастів їхній роман «Долина совести» визнано найкращим романом року (приз «Сігма-Ф»). А в травні Марина Дяченко, залишивши шестирічну доньку Настусю й кота Дюшеса опікуватися чоловіком, побувала в Санкт-Петербурзі, на XIII міжнародному конвенті фантастів «Інтерпрескон».
...Виявляється, це був мій шостий Інтерпрес. Дуже легко полічити — за віком доньки. Цього літа їй виповнюється сім, а коли я повернулася зі свого першого «Інтерпрескону», їй не було ще двох...
«Де ж шанувальники фантастики?» — дивувався польський журналіст Войтек Седенко. — У нас у Польщі на конвенціях збираються фени... А тут усі професіонали!»
Довідкове віконце: фендом
Фендом — співдружність читачів фантастики. Кажуть, у минулі роки цих людей зібрала разом певна опозиційність, особлива свобода (чи ілюзія свободи), яку давав так званий підлітковий жанр. Можливо. Мені, утім, близька інша точка зору. Читачів фантастики об’єднує погляд на світ — той світ, де можливе диво.
Ніякий інший жанр не може похвалитися таким великим, стабільним і водночас активним співтовариством відданих читачів. Найстарша літературна премія в сфері фантастики — «Аеліта» — вручається вже понад двадцять років; конвенція любителів фантастики «Інтерпрескон» (convention — з’їзд, скликання) цього року втринадцяте пройшла під Санкт-Петербургом. Хлопчики та дівчатка — прибульці з Туманності Андромеди, мисливці за книжками Стругацьких, вигнані з розорених КЛФ (Клубів любителів фантастики) на початку вісімдесятих (усе-таки було щось шкідливе в цій літературі, яка вперто не бажала «звать молодежь во втузы»!), стали письменниками, видавцями, журналістами, не переставши при цьому бути фенами.
Знакове явище — «Інтерпрескон». Ще на початку 90-х він дозволив фантастиці — сумі фактів і подій — стати єдиним явищем. Фендом возз’єднався...
* * *
...Отже, четверте травня. День заїзду — час, коли в Києві зацвітають каштани, а в Петербурзі лише виткнулися перші листочки з бруньок. Утім, гріх скаржитися — за моєї пам’яті і сніг траплявся на «Інтерпресконі», а тепер — сонце, тепло, розсипи маленьких білих квітів, що звуться анемона. Уранці, на другий день Інтерпресу (я, півночі провівши за розмовами та прогулянками, розраховувала проспати сніданок) у двері мого номера просунулася могутня рука Святослава Логінова (петербурзький письменник, автор культового роману «Многорукий бог далайна»), яка акуратно тримала маленький букетик цих білих духмяних квітів. Вони так і простояли на столі до самого від’їзду — свіжі й оптимістичні, як сільська наречена...
Довідкове віконце: премії
Для чого ж «коны конаются», іншими словами, для чого ми всі збираємося разом у призначений день — із різних міст Росії, України, Білорусі, Ізраїлю, із Польщі й Німеччини, з Америки, зрештою? Ясна річ, для того, аби поспілкуватися, подискутувати, відпочити й (у деяких випадках) попрацювати, щоб автор зустрівся з видавцем, видавець — із художником, читач — із письменником... Але головна подія кону — все-таки премія. А літературні премії (як і всі інші, мабуть) за природою своєю приречені плавати між двома полюсами, повертатися то орлом, то решкою.
Фасад будь-якої премії — її призначення (визначення тенденцій, критеріїв, орієнтирів, і взагалі з’ясування, що таке добре та що таке погано, аби молоді- стартуючі так само, як і старі-фінішуючі, знали, в якому напрямі слід гребти для досягнення високого місця в громадській ієрархії). До цієї фасадної функції, з одного боку, примикає просвітництво-орієнтування читачів (бо людина, котра довіряє тій або іншій премії, легко розв’язує проблему строкатого книжкового лотка за браку грошей у кишені), а з іншого боку — наведення мостів із «широким світом» (для фантастики це особливо важливо. Жанр, багато десятиліть зневажуваний і навіть гнаний, затаврований такими страшними словами, як «інфантилізм» і «примітивна розважалівка», намагається реабілітувати себе в очах «широкої громадськості», і будь-який телерепортаж або стаття, присвячені проведеній конференції чи врученій премії, завдають чергового удару по стінці гетто).
Виворіт літературної премії — сума обставин, які не мають стосунку до літератури. Тусовочність (заохочення своїх і відторгнення чужих), політкоректність у найгіршому її розумінні, снобізм, популізм, некомпетентність — лунає зловісно, чи не правда? Премія, що повернулася до публіки виворотом, може частково або цілком втратити вагу, проте, на мою думку, коливання маятника в «неправильний» бік цілком природне (час від часу) й ніяк не фатальне...
Раніше премія в галузі фантастики була одна — єкатеринбурзька «Аеліта», першими лауреатами якої — двадцять років тому — стали брати Стругацькі. Потім з’явилися «Інтерпрескон» (присуджується загальним голосуванням учасників конференції) та «Бронзовий равлик» (присуджується Борисом Стругацьким). Потім «Мандрівник» (присуджується професійним журі на Міжнародному конгресі фантастів «Мандрівник» у тому самому Санкт-Петербурзі). Потім «Сігма-Ф» (присуджується загальним голосуванням читачів російськомовного журналу фантастики «Если» — на європейській конференції «Єврокон» його визнано, до речі, кращим часописом фантастики в цій частині світу! — і вручається на московському форумі фантастів). Потім АБС-премія (присуджується професійним журі, номінаційний список складає Стругацький). «Зоряний Міст» (на сьогодні чи не єдина премія в галузі фантастики, існуюча на території України, в Харкові). «Великий Зілант» (найоригінальніша премія — вручається гідним, на думку журі, творам, які з певної причини не одержали інших нагород). Премій багато, але премії різні; деяким із них призначено стати шановними, престижними, бажаними, деяким — залишитися іграшками для найближчих родичів, «домашніми радостями» локального фендому...
* * *
...П’ятого травня на Інтерпресі людно. День гостей — а це значить, що крім офіційних учасників, кожен із яких має блакитний «бедж», у пансіонаті «Буревісник» на березі Фінської затоки, що дав притулок «Інтерпрескону-2002», збираються всі, хто цікавиться, хто долучився й виявився неподалік. Тут можна зустріти представників найбільших видавництв Москви й Пітера; журналістів, котрі представляють газети від «Фантаста» до «Книжного обозрения», і журнали — від «Нового мира» до «Если». Телевізійників російських каналів. Письменників, серед яких В’ячеслав Рибаков (консультант, якщо хтось не знає, російського перекладу творів великого єврокитайського гуманіста Хольма Ван Зайчика), уже згадуваний Святослав Логінов, Сергій Лук’яненко, Генрі Лайон Олді, що складається з двох половинок — письменників-харків’ян Дмитра Громова й Олега Ладиженського, Олег Дивов, таємничий Олександр Зорич (також харків’яни й також двоє, але цього разу чоловік і жінка), Андрій Валентинов, Микола Чадович... Бурхливо зустрічаються старі знайомі; купуються на лотку книжки, відразу виловлюються в натовпі автори, аби ці книжки підписати. Розпочинається голосування, і скринька з символікою «Інтерпрескону» на картонному боці наповнюється відданими за улюблених авторів голосами.
Нарешті з’являється Борис Стругацький.
(Як правило, він оточений щільним кільцем читачів, шанувальників і ловців автографів. Але я не наважуюся наближатися до нього зовсім з іншої причини — його прозорою сферою оповиває легенда, я бачу її так само ясно, як хмари на небі, як тіні біля наших ніг. Тому я вітаю Бориса Натановича з приблизно триметрової відстані — традиція в мене така.)
Після обіду народ збирається на презентацію журналу «Полдень, XXI век». Товстий часопис фантастики у форматі приблизно «Знамени», «Нового мира», «Невы»; головний редактор — Стругацький, його заступник— Олександр Житинський. Ось що пише головний редактор у вступній статті до першого (точніше, нульового, пілотного) номера: «... Це має бути журнал, у якому регулярно друкуються новинки фантастики (передусім вітчизняної). Причому фантастика розуміється тут дуже широко: кожен літературний твір, що використовує як сюжетотворчий художній прийом елементи надзвичайного, неймовірного, неможливого. Увесь спектр — від Жюля Верна до Гоголя, від Станіслава Лема до Булгакова, від Уеллса до Євгена Шварца».
Чи треба пояснювати, як багатообіцяюче лунають для істинного любителя фантастики ці слова? Чи треба пояснювати, як складно доведеться в морі книжкового ринку новонародженому «товстуну»? Це при тому, що художня політика журналу цілком зрозуміла (і нам із співавтором душевно близька), але маркетингова політика навіть непрофесіоналові здається вразливою. Дай Боже, аби новий часопис усе-таки утвердився та зміцнів на благо жанру, аби нове обличчя рідної фантастики виявилося добрим і мудрим, і нові достойні автори виросли під Полудневим сонцем...
Презентація закінчилася незадовго до основної події, позначеної в програмі як «Відкриття конференції й урочисте вручення премій «Бронзовий равлик», «Інтерпрескон» і «Російська фантастика».
Довідкове віконце: знову премії
...Суб’єктивні, як суб’єктивне будь-яке журі. Але найсуб’єктивнішим — і, мабуть, найчеснішим — здається «Бронзовий равлик», якого сам Стругацький і вручає за власним смаком. Ось так: сподобалася йому книжка (повість, оповідання), вважає він її найкращою в році — і бронзова статуетка (равлик, що повзе, як відомо, схилом Фудзі) переходить із рук Бориса Натановича в руки автора під оплески присутніх.
(Золотого та срібного равликів не існує в природі. Благородна бронза — ось оптимальний матеріал для виготовлення статуетки, яка отримала свою назву (і форму, природно) від найкращого, на думку самих Стругацьких, їхнього твору «Улитка на склоне»).
Премія «Інтерпрескон» — демократична, на відміну від «Бронзового равлика» — вручається за підсумками загального голосування учасників (а це півтори сотні професіоналів, напівпрофесіоналів, котрі бажають стати професіоналами, і безкорисливих любителів фантастики). «Інтерпрескон» вручається за дев’ятьма номінаціями; але навіть коли дев’ять «слонів» роздано, нагородження не закінчується, бо (цього року вдруге) свого героя шукає ще одна нагорода — премія «Російська фантастика» (вісім кілограмів бронзи — статуетка, десять грамів золота й маленький діамант — лауреатський значок. У матеріальному вираженні — одна з «найважчих» на сьогодні літературних премій в галузі фантастики). Утім, справа не в матеріальному вираженні — і статуетка, і значок навдивовижу гарні...
* * *
«Це що, падаючий хмарочос?» — із скептицизмом, притаманним юності, запитала знайома дівчинка, котра сиділа поруч зі мною в залі перед початком нагородження (а статуетка «Російської фантастики» здіймалася над коротенькою шеренгою «Равликів» і над купкою триногих, як марсіанські механізми, «Інтерпресконів»).
«Ти що, — обурилася я. — Це вітрило у вигляді клавіатури від комп’ютера, чи клавіатура у вигляді вітрила. Ось коли нагородження закінчиться й ти підійдеш до лауреата, аби подивитися ближче — ти побачиш»...
...Приблизно хвилин через сорок дівчинка самовіддано допомагала мені тягти восьмикілограмовий приз.
Довідкове віконце: «російська фантастика»
Так називається найбільший інтернет-ресурс, присвячений улюбленому жанру. Тексти й форуми, сторінки письменників, розсилання, інтерв’ю, вичерпна інформація про новинки, події в книжковому світі, про життя фендому. Сервер підтримує понад шістдесят чоловік (це багато). Трафік — три-чотири гігабайти на день (це теж багато). І ось тепер — премія; перший тур голосування — читачі голосують за авторів, виставляючи книгам оцінки за шкалою «шедевр—огидно». Другий тур — редактори «Російської фантастики» (а це знавці й ентузіасти) голосують за лідерів першого туру.
Торік премію одержав Сергій Лук’яненко.
Цього року — абсолютно несподівано для себе — ми. За роман «Долина совести», виданий московським «Эксмо».
* * *
Що таке літературна премія для письменника? Чи має він радіти? Чи має пишатися? Чи має кокетувати, що в нього, мовляв, цими залізяками переповнені полиці, що з ними робити — капусту солити під бронзовим гнітом?
Чи повинен незворушно приймати, як саме по собі зрозуміле?
...Ми впіймали на газоні равлика. І я вирішила подарувати його Стругацькому — на подяку за тих двох, які він вручив мені на сцені. Равлик попався на подив чарівний — сміливо повзав моєю долонею, циферблатом годинника; на жаль, побачивши Стругацького, він чомусь сховав ріжки, мордочку й усе інше.
— Борисе Натановичу, я хочу подарувати вам равлика.
— Але ж він живий!
— Ясна річ.
— Ні, я не можу...
— Але ви ж його випустите на газоні!
Уранці цей самий равлик знову плазував травичкою. Дві збільшені копії — бронзові — стояли на столі в моєму номері. За оповідання «Баскетбол», надрукований у журналі «Радуга», і знову за «Долину совести».
* * *
«Інтерпрескон-2002» удався.
Підбито підсумки. Укладено домовленості. Мабуть, незабаром слід очікувати завоювання передовими російськими фантастами дружньої Польщі — не випадково на конференції висадився десант польських видавців і перекладачів у складі Єви Скорської, Євгеніуша Дембського й уже згаданого Войтека Седенка. Мабуть, незабаром слід очікувати нових книжок, нових книжковий серій, і, мабуть, тавро «відірваної від життя» та «примітивної» літератури коли-небудь зникне, ніби окалина зі старого щита, і засяють наново імена Стругацьких і Лема, Кларка й Азімова, Саймака і Бредбері...
Равлик, котрий повзе схилом Фудзі, символізує шлях пізнання. Повільний і нелегкий, але нестримний шлях нагору.