Схоже, у Хмельницькому муздрамтеатрі після тривалих конфліктів між трупою і колишнім керівництвом нарешті з'явився шанс для порозуміння, а відтак і для творчості - з появою на посаді художнього керівника Анатолія Пундика. Принаймні останні сезони дають таку надію.
"Уперше бачу чергу до театральної каси", - здивовано каже супутниці чоловік років сорока. Пара стоїть за нами і, мабуть, як і ми, цього вечора до театру не потрапить: на прем'єру "Хануми" квитків уже немає.
Не було їх і на другу, і на третю вистави. Може тому, що ми приходили по них запізно, у день спектаклю. Але й тоді, коли нарешті вдалося побачити виставу, в залі практично не було вільних місць.
"Так, поцілили ми в "яблучко", - не приховує задоволення Анатолій Пундик, художній керівник Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру імені Михайла Старицького. - Людям хочеться чогось легкого, веселого, і ми його знайшли".
Що ж, нічого дивного немає в тому, що люди прагнуть відволіктися від нерадісної реальності, яку наввипередки пропонують їм життя і телевізор. Але те, що розраду вони знаходять не в кав'ярнях і ресторанах, яких у Хмельницькому на квадратний метр території і на душу населення більше, ніж у будь-якому середньостатистичному європейському місті, - а в театрі і філармонії, досі для Хмельницького було не дуже характерним явищем.
Хоча й не можна сказати, що глядачі до театру раніше не ходили. Театрали тут є, як і в кожному місті, і популярні вистави були також - досить згадати кінець 1980-х - початок 1990-х, період розквіту і слави балетної трупи театру під керівництвом головного балетмейстера Олександра Шиманського, який за десять років поставив вісім чи й більше балетних і хореографічних вистав (так-так, ну от зовсім "не за профілем" драматичного театру, зате - натхненно й талановито), щоразу збираючи повні зали.
Проте після цього успіху були роки й десятиліття, коли театральне життя в місті не те що ледь жевріло, а, можна сказати, коптіло: іноді здавалося, що тільки сила інерції так-сяк іще якось підтримує його. Деякі вдалі вистави, на жаль, важко пробивали щільне тло загального занепаду і безнадії.
А тепер зустрічаю того ж таки Шиманського, і на запитання, як пройшла поставлена ним на початку минулого сезону "Есмеральда", чую захоплене: "Понад двадцять вистав з аншлагом! Такого в нас іще не було! Один одному передавали, по кілька разів дехто приходив. Школи пішли - просто одна за одною. Дітки сиділи - слова не чути, а потім овації стоячи кілька хвилин. Не знаю, звідки в нас узявся такий глядач!"
Хоча насправді ясно, звідки. За законом діалектики кількість перейшла в якість: кілька десятиліть роботи у Хмельницькому трьох музичних шкіл і музучилища, а також Будинку творчості школярів, Дитячої школи мистецтв, відомих на всю Україну танцювальних, хорових і фольклорних колективів, професійних оркестрів і скромних, зате в кожній школі, різноманітних самодіяльних мистецьких студій зрештою виховали підготовленого, вдумливого і вимогливого глядача - масового при тому.
Але в такого глядача й вимоги відповідні. І дедалі вищий рівень вимог намагаються задовольнити всі культурно-мистецькі заклади, починаючи з Хмельницького театру ляльок. Але, щоби бажання збіглося з можливостями, крім багатьох необхідних факторів, потрібен лідер, здатний об'єднати колектив і повести його до чітко визначеної мети.
Провісником нових часів у театрі стала вистава "Республіка на колесах". Свою п'єсу про начебто локальні події буремного 1919 року в звичайному селі Бузанівка, охопленому вихором "народної демократії" - з виборами свого президента, уряду і подібними ознаками чи то анархічної, чи то революційної ситуації, - український драматург Яків Мамонтов назвав трагікомедією. У хмельницькій постановці цей серйозний жанр змінено на "страшно смішну виставу", а сама п'єса, перенесена на сцену в практично незміненому вигляді, здається щойно написаною - таким собі зліпком з новітньої української історії. Зліпком іронічним, аж злим до гротеску, часто справді дуже кумедним зовні й водночас страшенно болісним усередині. Тим паче що сьогодні ми вже знаємо, якою жахливою трагедією завершилися для України й українців ті "веселі" 1920-ті роки. Автор же, виписуючи сюжет п'єси і зображаючи її персонажів не лише відповідно до історичної правди, а й під тиском обставин і вимог більшовицького режиму, ще цього не знав і навіть уявити не міг жахливої безодні терору й голоду, якими невдовзі виморить "совєцкая власть" таких, що гріха таїти, неідеальних, але живих, із плоті й крові, українців. І оцього його трагічного незнання так і не зміг подолати режисер А.Пундик, піддавшись силі авторських емоцій, а відтак не зумівши уникнути дисонансу в загальній тональності вистави, яка ні-ні та й припадала на фальшивий червонозоряний пафос, як веселий пес на кульгаву лапу.
Але ж які характери створив драматург фактично з натури - колоритні, повнокровні, впізнавані! І якою насолодою - це відчувалося - було для акторів відтворювати їх на сцені, показувати в русі, в дії! Дивовижна акторська удача - роль Івана Кудалова у виконанні Олександра Топоринського. Досвідчений актор наче акумулював в образі свого героя безліч персонажів сучасного українського політикуму. Зробив це правдиво, майже фотографічно - а в результаті ми побачили безжальний шарж, який не так смішить, як болить: і йому, і глядачеві, і всій українській історії. Трохи-трохи не вдається досягти такого ж масштабного трагікомічного узагальнення заслуженому артисту України Миколі Валівоцю, коли він створює сценічний портрет авантюрника й афериста - президента Бузанівської республіки Андрія Дудки. Можливо тому, що намагався вкласти в нього надто багато рис з уже класичних зразків драматургії і кінематографа на кшталт пана отамана Гриціана Тавричеського з "Весілля в Малинівці" і не зумів типізувати їх в єдиному образі, для прототипів якого нині більше згодилися б опереткові "лідери" маріонеткових "ДНР-ЛНР". Попри це, вистава - безперечний успіх кожного актора і всієї трупи, незалежно від масштабу ролі, бо навіть у масовці, у ролях без слів не було статичних персонажів - кожен образ персоніфікувався і ставав помітним і потрібним на сцені. Той рідкісний випадок, коли без перебільшення можна говорити, що успіх виставі забезпечили не окремі зірки, а акторське сузір'я. Точніше, кожен актор тут був зіркою.
Закономірно, що колектив театру намагався розвинути й закріпити цей успіх. Репертуар поповнили твори української і зарубіжної класики. Серед них особливо помітне місце посів твір бельгійського драматурга Фернана Кроммелінка "Великодушний рогоносець". Написаний іще 1921 року, він, найімовірніше, привернув увагу режисера-постановника А.Пундика не лише багатовимірністю змісту - психологічно складного й філософськи глибинного, - а й можливістю поекспериментувати з формою. Адже фарс - а саме він, безжальний, пекучий, наче оголений нерв, - визначає всю структуру вистави і робить його яскравим сценічним дійством, міксом театральної і циркової вистав: зі спецефектами, перетвореннями, буфонадою, гіперболізацією і широким полем для фантазії глядача. Історія пристрасті, яка через ревнощі переходить у божевілля, неймовірна і ймовірна водночас, вимагала філігранної точності в роботі над образами. Надто ж від виконавців головних ролей молодих акторів Олександра Віта і Катерини Власенко. Щось вдалося, щось потребує дальшого вдосконалення. Тішать блискуче зіграні ролі другого плану - зокрема майже безсловесна роль Естрюго у виконанні Дмитра Олійника. Приємно вражає музичний супровід вистави і сама форма представлення музикантів, яких з оркестрової ями підняли під світло сценічної рампи. У цій виставі, як і в "Республіці…", зайнятий увесь творчий склад театру. І масові сцени такі ж барвисті й різноголосі. І такі ж плакатні, як у "Ревізорі" (режисер О.Пастух) й "Республіці на колесах". Коли дивишся тільки одну виставу, це захоплює. Коли ж вдала творча знахідка повторюється в іншій, а потім іще й іще, - це стає штампом і перестає бути творчістю.
Тому групі є над чим працювати - адже ворогом хорошого завжди є ще краще, а тут для його досягнення створено справді стратегічний простір. Не загубитися в ньому і не розгубити, а розвивати й удосконалювати те найкраще, що є в творчій скарбниці Хмельницького облмуздрамтеатру, - завдання не одного дня й не одного сезону. Найкращий орієнтир для цього - прискіплива й вимоглива увага глядачів, таке собі всевидюще око, від якого не заховає і найщільніша театральна завіса. Хоча, власне, театр і не створений для того, щоби щось приховувати, а тільки - щоб відкривати. Сподіватимемося, нинішній сезон буде щедрим на нові відкриття.