Одного разу дзенського Учителя запитали: чи можна ввійти у воду і не потонути, чи можна ввійти у вогонь і не обпектися? На що той відповів: а якби це був водовогонь, то ти потонув би чи обпікся?
Водовогонь — саме так можна одним словом охарактеризувати виступ групи «Акваріум» у Києві.
Якщо звернутися до дат, то концерт можна вважати внеском БГ у справу захисту дітей, зокрема й дорослих, оскільки віковий показник присутніх зашкалював у обидва боки: до 15 й за 50. І якщо наша версія правильна й день 1 червня обраний для виступу не випадково, то слід було б поцікавитися: від чого ж хотів захистити своїх «дітей» Борис Гребєнщиков? «Мені здається, хлопці й дівчата, — сказав БГ, розпочинаючи концерт, — що вас ошукують»... Справді, у Київ приїжджає багато виконавців, котрі лише «знімають гроші», тиражуючи пісні, написані ще в молодості. Утім, чи тільки від конкурентів-партачів хотів захистити «хлопців і дівчат» БГ своїм концертом?
Цікаво було спостерігати за реакцією залу. Частина молоді, скупчившись у проходах, намагалася танцювати, та ба. Забракло пива й «попси». І пісні, які лунали зі сцени, не налаштовували на танці настільки, що чимало глядачів розгубилися. Переважно ті, хто прийшов розважитися. На виході після виступу я почув, як дівчина говорила подрузі, котра її чекала: «Та, блін... смурнятина. Навіть поприколюваться не вийшло». І це було справжньою правдою. І це було добре. Чому «добре»? Напевно, тому, що пляшки в руках екзальтованих дівиць, котрі витанцьовують і репетують на Майдані Незалежності на черговому дні загравання з молоддю, занадто швидко перетворюються на попіл, а тополиний пух, що так мило заплутався у їхньому волоссі, занадто швидко стає снігом. І вже напевно тому, що нас дуже швидко навчили споживати й відучили думати.
Пригадаймо соціальне піднесення початку 90-х. Хвиля революційності загрожувала змести будь-яку владу, не кажучи вже про ту, котра «проспала» путч ГКЧП. Щоб утриматися, влада кинула народу незалежність. Правильно ж кажуть: свобода — це кістка, яку кидають народу, аби він нею вдавився. І він таки вдавився. Надто вже непомірною виявилася кістка, занадто вже смачними — приправи. Чим пригощали, щоб збити революційний порив? Ласощами з серіалів і телешоу, казками про НЛО й кінець світу, салатами, приправленими «богом живим» — Білим братством, експропріацією грошової маси в населення, гіперінфляцією, а на випивон — копійчаною горілкою, заправленою сльозами матерів, котрим нічим було годувати дітей, горілкою із нудотним запахом голоду... І поки ми намагалися все це перетравити, нам чемно пояснювали, що духовна культура — це хвороба на кшталт нетравлення і що єдине, до чого варто прагнути, — то це до якомога повнішого задоволення бажань власної плоті. Пийте нашу бовтанку, каже нам реклама, їжте наші чіпси, і ви станете найкращими. Куріть наші сигарети — і станете стильними. Не соромтеся, розкріпачуйте свої бажання... А лукавили ж, тобто обманювали й продовжують обманювати. Бо установка на радикальний гедонізм, коли сенс життя визначається як задоволення тілесних бажань, ніколи й нікому за всю історію не приносила щастя. Пригадаємо бодай Стародавній Рим або історію Арабського Халіфату... Утім, народ у нас довірливий, і ошукати його — за іграшку.
То, можливо, саме про це хотів розповісти БГ на своєму концерті? Можливо, саме від цього хотів захистити «хлопців і дівчат»? Адже, всупереч лукавому несамовитому крику, що атакує зусебіч наші вуха та рештки наших душ, пісні «Акваріума» змушують думати, тобто перебувати в тому зусиллі, яке й робить із тебе людину.
Можливо, саме тому БГ проігнорував вимоги залу проспівати «Город». Навіщо співати про «город золотой под небом голубым», якщо твоє рідне місто дедалі більше стає схожим (говорячи шекспірівськими словами) на казку, сповнену шуму і люті, яку розповідає ідіот...
За понад тридцять років у «Акваріумі» неодноразово змінювали воду та рибок, тобто стиль і звук, і навіть виконавців. Але підводний пейзаж залишався непорушним. Пейзаж під назвою БГ. На концерті Борис Борисович видавався спокійнішим, ніж зазвичай. Можливо, тому, що два роки впритул займався йогою? Чи, не дай Боже, став зарозумілим, отримавши орден із нагоди 50-річчя? Ні, судячи з концерту, орден, на щастя, не став для нього пільговим квитком у країну Марнославства. У манері гри й у нових піснях відчувався спокій вільної людини, особистості, основа якої — у ній самій.
«Я учусь у Луны;
Я сам себе господин.
Кто бы ни был со мной,
Я всё равно
изначально один.
Я вышел из пламени,
Отсюда вся моя спесь.
Но если я прощаюсь,
Послезавтра
я опять буду здесь».
БГ представив основні напрями, у яких працює група, — рок, джаз, схід. Утім, концерт характеризувався різкуватістю через несподівані переходи від одного до іншого. «Київ — мати російського джазу», — заявив БГ, і слухачів обпік шалений саксофон. Саксофон полонив усіх присутніх — від «цивілів» до «рокерів» і «панків». Він справді обпікав, він пролунав як удар палиці дзенського патріарха, що вимагає пробудження від інфернальної дійсності й переходу до іншого режиму буття — лінії мислення, на якій Бог тільки й може тебе лицезріти. Утім, шляхи до пробудження можуть бути різними, деякі з них — тупиковими. Тому трохи дивно прозвучала растаманська тема. Дивно, бо сам БГ уже два роки як кинув курити «навіть тютюн». «Ульот» і пробудження — речі, діаметрально протилежні. Важко доводиться тому, хто цього не розуміє.
Робочий одяг Маестро — джинси й білий фрачний піджак, робочий інструмент — гітара. У її звучанні можна було потонути, але БГ пропонував інше:
«И я был, как все,
Пил да пахал.
Прочел «Дао дэ цзин»
И понял: «Попал!»
Було багато нових пісень, які лунали в Києві вперше. Можливо, тому реакція залу не була такою бурхливою, як під час виступів у попередні роки. Хоча, ймовірно, стриманості сприяло й саме приміщення, в якому проходив концерт. Жовтневий палац культури має свою ауру, що навряд чи сприяє таким виступам. Майже не було традиційних вогнів запальничок. Слухачі підсвічували мобільними телефонами. Що ж, це також згодиться, якщо пісні змусили тебе замислитися і якщо всерйоз вирішив «выйти плясать в туман над Янцзы».