Як відомо, історія сплітається з доль. Але в колізіях глобальних звершень радянських часів особистість як таку зневажали. Сумно, та цей рудимент соціального минулого вельми живучий, і тому важливо почати вдивлятися, вслухатися в історії батьків, бабусь та дідусів. Не варто відкладати це на віддалене «завтра», бо воно без повноцінного «вчора» стає неповноцінним.
Входження Євгенії Заремби-Богінської в мистецтво можна вважати випадковим і навіть невчасним. До перших спроб у шамотній пластиці вона вдалася в 75-річному віці, набагато пізніше, ніж цю майстерність із віртуозністю професіонала опанував відомий кераміст Леонід Богінський, її син.
Унікальну колекцію з 23 скульптурок історичних персонажів уперше було представлено на суд глядача в галереї «Ірена». У просторі камерного залу сиділи Соломія Крушельницька, Іван Франко, Тарас Шевченко, Карл Маркс у молоді роки та представники політичної, з дозволу сказати, еліти ХХ століття. Неймовірно виразні портрети персонажів — чудовий зразок міського наївного мистецтва.
Цей пласт фольклорної культури у нас перебуває в практично не сформованому чи зародковому стані. Офіційне дослідження, стверджуючи штамп сільськогосподарської України, виключило його зі своєї орбіти, залишивши як народне мистецтво лише те, що створювалося в селах. Але саме на культурі міського фольклору була вихована Є.Заремба-Богінська, яка знала безліч пісень фабрично-заводського середовища, що, на подив нам, оспівували пригоди принців і королів.
Те, що образний ряд пісенно-обрядової культури значно пізніше і в дуже трансформованому вигляді, швидше як відстояний емоційний сплеск, проявився в її зображальності — свідчення самобутнього таланту, який у складних перипетіях долі не зміг реалізуватися раніше.
Життя Є.Заремби-Богінської — це «ходіння по муках», у яких брали участь багато людей. Народжена до революції, ще без генетичного страху розстрілів, заслань, зради, вона, сама зазнавши страшних злиднів, голоду, поневірянь та принижень, завжди залишалася особистістю із сильним внутрішнім стрижнем.
Втративши батьків ще дитиною (мати померла, а батько мусив ховатися на Кавказі, бо до революції обіймав посаду начальника повітової в’язниці), Євгенія в 16-річному віці потрапляє до Києва. Її освіта — два класи політехнічного училища. А далі — нескінченна праця на заводах із ранку до пізнього вечора й радість інколи заробити підробітком, аби було трішки легше ростити дітей.
Закінчила трудову діяльність санітаркою в лікарні — у 75 років. Від отриманої можливості мати вільний час у неї виростають крила. Вона з захопленням читає й починає ліпити, створюючи невеликі жанрові сценки — тематичне відлуння часів молодості. Згодом пластика переросте в персоніфіковані образи історії. Вона працює, дуже цікаво коментує свої творіння. Коментарі й нині живуть у пам’яті дітей та онуків. Лише п’ять років було відведено їй для реалізації себе скульптором-аматором. Потім погіршився зір.
Останні десять років довгого життя, в якому вона завжди була інтуїтивно мудрою, минули в колі родини, що гуртувалась навколо неї. Євгенія Заремба-Богінська, чий день народження припадає на день православного Різдва, як хранителька домашнього вогнища збирала за столом велике сімейство і в цій радості спілкування з близькими вбачала головний сенс життя.
Її скульптура, що прийшла до глядача уже після смерті автора, несе величезний заряд позитивної енергії. Як, поза сумнівом, значне явище в аматорській пластиці, що захоплює вивіреністю, лаконізмом форм і точністю характерів, вона зберігає головну закладену в неї якість — тепло рук майстра.