Якби автор «Галасу і шаленства» жив у другій половині ХХ століття в СРСР, то, можливо, з-під його пера вийшло б щось на кшталт «Зоны возможных встреч» — книжки прози Юрія Меньшова, яка вийшла у видавництві журналу «Радуга».
Передчуття Апокаліпсиса, Краю, «період піврозпаду» країни, яка поки що називається Союзом непорушним, породжує відчуття ірреальності та безглуздості буття. Ціла імперія, яка позбавила свободи мислити й жити не за статутом, як Атлантида, повільно йде під воду.
Відчуття героя твору, написаного в стилі потоку свідомості, це почуття людини, яка не туди потрапила. Професорський син проходить службу в лавах ВПС як бортовий стрілок. З дня у день, від однієї події до іншої, він переконується в абсурдності того, що називається армійським побутом, і того, чим він займається, — чергує біля прапора, склить віконні рами, ходить стройовим кроком, літає разом з екіпажем на південь зі смертоносним вантажем на борту, або в чому категорично брати участь відмовляється, — виготовленні дембельських прикрас із кольорової пластмаси, у розбірках між «молодими» і «стариками» в казармі.
Навіть жінки в цьому непевному світі тіней — явище абстрактне, яке нагадує сни.
Из материнского сна я попал в Государство
И скрючился в теле его на высоте пяти миль.
Проснулся я к жизни в разрыве зенитных снарядов,
Потом меня смыли шлангом со стенок турели.
Ці рядки з «Надгробной эпитафии стрелку-радисту» Р.Джаррела пояснюють не сюжет, а спосіб передачі думок, почуттів і відчуттів автора. Це сповідь ембріона, який в утробі матері чує світ, але не розуміє його, і одночасно істоти космічної — надсвітової, де світ — це більше, ніж «крутолобо осязаемая земля». Земля невимовно прекрасна, а світ нескінченний, і тому загибель однієї окремо взятої імперії, в яку багато хто сьогодні як у порятунок знову мріють повернутися, не зможе зашкодити гармонії в глобальному сенсі.
Три оповідання — «Мир отца», «В последний раз» та «Сверху—вниз» — є немовби ще одним підтвердженням того, що всі наші глибоко особисті драми і втрати одночасно є початком нового етапу в конкретній людській біографії і підтвердженням того, що життя прекрасне, а світ нескінченний.
«Мир отца», де син, який приїхав після смерті батька — вченого-рослинника в його сад, згадує і немовби знову осмислює драму своїх стосунків із ним, знову гостро відчуває гіркоту втрати й почуття вічної синівської провини, закінчується прозрінням. Підліток одного з кримінальних районів Києва — Голосієвого, герой оповідання «В последний раз», який переживає перипетії шкільного життя кінця 50-х—початку 60-х років, дружби, любові, захоплення спортом, одного чудового весняного дня раптом усвідомлює, що «весь прежний мир Голосеева, спорт, горы их, школа, весь мир, отождествленный с Нею… уходит, чтобы никогда больше не принадлежать ему, а лишь кому-то другому, тому, кто идет, быть может, следом за ним, кто снова встретит этот мир в межзвездных этих пустынях».
Драма кохання спочатку до однокласниці, а потім уже заміжньої жінки з двома дітьми у «Сверху—вниз» (яка під впливом знову спалахнулих спогадів і почуттів намагається стерти «помилки» і почати життя з чистого аркуша з «рідним», «хорошим», «єдиним», з яким «абсолютно неможливо жити нарізно»), що закінчилася розлукою, поверненням коханої до некоханого чоловіка, але батька її дітей, змушує героя вирушити слідом за зниклою коханою з Півночі на Південь, у далеку й невідому Азію, відкриваючи нову сторінку пізнання себе, нового невідомого світу, на який він переносить своє кохання до назавжди втраченої жінки.
Крапки над «і» в історії загибелі Атлантиди на ім’я «СРСР» ставить персонаж оповідання «Русское кладбище» — старий учитель історії, який прожив багато років в Азії. «Словно подытожив воспоминания обо всем, привнесенном сюда когда-то со звуком пионерского горна», а нині «оставляемом навсегда вместе с конструктивизмом 30-х, что будет безлюбно разрушаться здесь, на краю земли, у гор, под этим небом, в обезвоженном континентальном воздухе колониальных иллюзий», учитель каже капітану Капітанову, який іде звідси в складі однієї з армійських частин, що «коготь нашего присутствия» не змінив, а лише злегка зачепив давній світ, котрий по-своєму жив до «нашего присутствия» і навряд чи шкодуватиме про його відсутність тепер.