Давним-давно, у доісторичний період існування людства, одним із найперших видів творчої реалізації людиноподібних особин став наскельний живопис. На кілька тисячоліть пізніше виникла професія, що й досі вважається «другою найдавнішою», — журналістика. І якій же мудрій людині лише на початку двадцятого століття спала на думку ідея об’єднати в ціле ці два прояви життя і мистецтва давнини — для історії залишається загадкою. Все вищевикладене не має жодного наукового обгрунтування, але факт залишається фактом: стінні газети, що з’явилися в перші роки радянської влади, стали одним із символів нашої епохи. Не виключено, що подібні видання могли існувати і на Заході (у капіталістичних країнах), але інформації про неї в радянській пресі не було.
Що ж таке стінгазета і чому цей вид періодики так добре прижився саме в СРСР?
Напевно у багатьох читачів збереглися спогади про випуски стінгазет у школі, піонертаборі, інституті тощо. Хтось, можливо, був і безпосереднім учасником створення чергового номера. Але тільки в деяких випадках, які ми обговоримо пізніше, ініціатива йшла від колективу. Набагато частіше стінгазета була однією із «зобов’язалівок», нав’язаною вищестоящими структурами. Однак, людей, які захоплювалися (нехай навіть не з власної волі) виданням стінної преси, було і є чимало.
Стінгазети — це вид «масової самодіяльності» вузького колективного середовища. Вони випускалися скрізь, де були люди, котрі вміють писати, — у наукових і навчальних установах, у пожежних частинах, на заводах і тваринницьких фермах, у басейнах і загонах космонавтів, на морських суднах і навіть у фронтових окопах. Відомий випадок, який вражає і захоплює одночасно: 1934 року, затертий льодами, загинув корабель «Челюскін». На дрейфуючій крижині опинилося 104 чоловік. Вони випустили три номери стінгазети. Перший називався «Не здамося!», останній — «Не здалися!» Щоб отримати відповідь на питання про причини народження такого жанру, звернемося до Великої радянської енциклопедії (М.,1976. , т.24, с.483.): «... Стінгазети з’явилися одночасно з робсількорівським рухом (у до- і післяреволюційний період — виступ мас трудящих у засобах масової інформації. — Т.К.) як його опорні пункти. КПРС розглядає стінну пресу як важливу ділянку своєї ідеологічної й організаційної роботи. Парткомітети, бюро безпосередньо спрямовують діяльність редколегій С.Г. (...) У ході соціалістичного та комуністичного будівництва С.Г. зарекомендували себе як бойові помічники партійних організацій, як важливий засіб ідеологічного впливу». Іншими словами, це газетний нововинахід з самого початку мав мету відбити життя і діяльність якогось конкретного колективу, заодно сприяючи впровадженню в маси соціалістичних ідей (останнє довгі роки було «природно-неминучим» для будь-якої сфери культури, хоч як далеко від політики вона була). До того ж партійні органи (і їхні окремі представники) дуже серйозно ставилися до проблем стінної преси, питання про неї неодноразово піднімалося на з’їздах РКП(б) ... У книзі Н.Крупської «Ленін — редактор і організатор партійної преси» (М., 1956) знаходимо цікаві рядки про методи роботи керманича пролетаріату з майбутніми авторами статей (у тому числі і для стінгазет): «...Ілліч дуже піклувався про «приручення» авторів. (...) Він намагався неодмінно помістити статтю автора, котрого треба було залучити». Хоча ці фрази і вирвано з контексту, але подібний вислів із позиції нашого часу сприймається, щонайменше, двозначно.
Невідомо, як виглядали перші в історії випуски стінгазет, але через якийсь час таких «сестриць» стало мінімум три: одна з’являлася досить регулярно (скажімо, один-два рази на місяць), друга — винятково на свята (Новий рік, 8 Березня, 7 листопада тощо), третя — найбільш непередбачена, їдка і яскрава — була тоді, коли хотіла (саме в ній розкривалися таланти карикатуристів і сатириків). Відзначимо, що технічний прогрес, хоч як дивно, також впливав на розвиток стінгазет: у 50-ті роки «дебютували» світлові газети — невеликі кінострічки про життя і досягнення підприємства, заводу тощо, а жанр фотогазети (фотоколаж, фотозвинувачення й інші) успішно використовується і сучасними барвистими журналами. У свою чергу, стінгазети також «боролися за прискорення технічного прогресу, за високу якість продукції, економію сировини та матеріалів...» Природно, що «боротьба» відбувалася не у святкових випусках. І головною її зброєю була або похвала, або осуд, критика. Друковане слово завжди сприймалося з хворобливою гостротою, отже, мало сильний вплив. Однак у своєрідних посібниках для бажаючих випускати стінгазету вказувалося на те, що критикувати окремих членів парткому можна (щоправда, редактору варто зайвий раз порадитися в тому ж комітеті), але редколегія не має права оцінювати роботу бюро в цілому — це не в її компетенції. Обходження «слизьких» питань — ще одна риса радянського часу. В усіх же інших випадках критика (навіть директорів, головлікарів й іншу «місцеву владу», не кажучи про простих робітників) не лише дозволялася, а й віталася. А різноманітні варіанти теми «у своїй квартирі він не житель, його квартира — витверезник» — не обігрувалися хіба що в школах. Особливо в критичних (і не тільки) зауваженнях процвітали різноманітні сатиричні випуски — «Колючка», «Їжак», «Крокодил», «Полундра» тощо, які спочатку існували як сторінка гумору в основній газеті, пізніше — як додатки до неї. Але прогули, халтура, алкоголізм — лише одна сторона життя. Всі головні події — будь то концерт дитячого хору «Веселе сонечко» чи будівництво курчатника (все залежало від фахової специфіки закладу) — відбивалися в планових номерах. Тематику консерваторської стінгазети «Радянський музикант» описує викладач Зоя Миколаївна Йовенко, котра понад 20 років (50—70-ті роки) була її головним редактором: «Наша газета випускалася щомісяця; справу було поставлено на «професійну ногу» — номери планувалися вперед, заздалегідь (за 5—6 номерів) замовлялися матеріали. У нас були відділи, присвячені навчальному процесу, вихованню, комсомольському життю, історії, гумору... Була рубрика «Якби ректором був я». Через велику кількість офіційного матеріалу з політичним ухилом не всі статті привертали увагу і цікавили читачів. Але, у цілому, ми тримали руку на пульсі часу. Паралельно з нашою виходили факультетські стінгазети, менш цікаві — «Оркестрант», «Духовик», «Піаніст». Вони були радше як листівочки, як обов’язок. Чому? Тоді на високому рівні проводилася виховна політробота, і стінгазета мала відбивати любов до партії. Хоча ми також зважували кожне слово, але часто вдавалося вийти за відведені рамки, у зв’язку з чим «Радянський музикант» дуже подобався читачу». Ось вислів ще одного члена редколегії стінгазети — колишнього робітника заводу «Арсенал»: «Це була газета про життя. Вона виходила не часто — приблизно раз у три місяці — адже на заводі людям немає коли, справою потрібно займатися. Але будь-яке нове досягнення в техніці виробництва — обов’язково висвітлювали, чи свято яке, чи взагалі корисна інформація — то неодмінно напишемо. Якось нам навіть премію за стінгазету дали...»
Якщо врахувати, що до складу редколегій іноді пролазили люди, далекі не лише від літературної творчості, а й від інтелектуальної праці взагалі, а також якщо пригадати курси з ліквідації неписьменності, «самоліквідовані» 1936 року, то можна зрозуміти і деякі шедеври, що поповнили колекцію із серії «Навмисно не вигадаєш»:
«Наш перший хліб смачний тим, що він пахне сонцем, свіжою соломою, а головне, запахом рук комбайнера, наскрізь просякнутих мазутом і гасом».
«З-за синіючої стіни заснулого лісу, немов побоюючись когось, сплив обережний мандрівник — місяць. Він квапиться до Великої Ведмедиці, до своєї давньої подруги, щоб із її величезного ковша надпити зоряного десерту».
«Гаснуть вогні... У небі вершиться таємниця: там субота зливається з неділею...»
Зрозуміле бажання невідомих авторів висловиться якнайобразніше, але цікаво, а яка була реакція перших читачів цих рядків, опублікованих у стінгазетах?!
Отже, починаючи з 20-х років нашого століття стінгазети бадьоро крокували по країні, малюючи життя простого радянського робітника, рішуче критикуючи вади суспільства і просуваючи вперед комуністичну ідеологію. «Залізна машина» поступово прогнивала зсередини, і короткий «перебудовно-перехідний» період завершив існування великої держави. Але ось що виходить: уже дев’ять років, як тиск партійної «верхівки» відсутній (як і сама «верхівка»), а стінгазети все одно продовжують випускатися! Невже лише за інерцією? Чи вони дійсно потрібні в суспільстві? Звісно, у житті змінилося багато. А оскільки стінгазета — своєрідне дзеркало подій (як і будь-яка інша преса), деякі перетворення, зміни торкнулися і її. Передусім максимально зменшилася кількість стінгазет. Більшість крупних підприємств закрито; людей більше хвилює, як заробити зайву копійчину, а не як красиво написати про неіснуючі здобутки. Всезнаюча статистика стверджує, що 1973 року по одній області виходило в середньому 23—25 тис. (!) стінгазет на рік. На сьогодні така цифра, може, й набереться... по всіх СНДівських теренах. Коло місць, де автору вдалося відшукати стінгазети, обмежилося, в основному, навчальними закладами.
Спробуємо з уламків фактів скласти панораму. У наш час стінгазети робляться, як правило, за власним бажанням. Такий перелом намітився приблизно в середині 80-х років.
У одному з корпусів Київського політеху пощастило «зіткнутися» із педагогом, котрий 15 років тому був ідейним натхненником і головним редактором стінгазети. Він розповів, як славнозвісне студентство вирушало сапати капусту (природно, не з власної ініціативи) у село Личанка. Перебуваючи під неймовірним враженням після цієї незабутньої події, учасники дії вирішили зберегти для історії свій подвиг, у зв’язку з чим у стінах КПІ з’явилося нове видання під назвою «Личанський сапак».
«... Стінгазета була для нас засобом самовираження. Над нами ніхто не стояв, тому «Сапак» виходив у вигляді «щохотільника» (усього за п’ять років вийшло сім номерів). Випуски були приурочені до якихось дат, подій, наприклад, святкування Нового року чи виїзд на природу. Оскільки газета вивішувалася в тих місцях, де всі знали один одного, підписи під статтями не були потрібні. В основному ми включали гумористичний матеріал, особливої критики ні на кого не було. Іноді робили фоторепортаж із місця подій... Стінгазети, подібні до нашої, випускалися на багатьох факультетах, просто ви знайшли саме мене».
Вузькосередовищна преса 90-х років має дві головні особливості:
1. Велика свобода для творчості.
2. Поява видань нового типу, завдяки все тому ж технічному прогресу.
Традиційні стінгазети сьогодні є або частиною навчального процесу, або фотоколажуванням, або, як і за старих часів, засобом «згуртовування» колективу.
Різноманітні фотоколажі не представляють особливого інтересу для широкого кола читачів, але у вузькому колективі вони, звісно, дуже цікаві. Відзначимо, що кілька років тому проходили виставки таких газет між кафедрами, відділеннями. Цього року традиційний конкурс не відбувся, наприклад, на геологічному факультеті університету ім. Шевченка.
Стінгазети, як частина навчального процесу, видаються в консерваторії («Мі-ре» — музичні дослідження, рецензії, ессеї — торік відзначила десятилітній ювілей), і в театральному інституті («Рампа», «Театральні сюжети»), а також у деяких київських школах. Завдання таких випусків одне — дати можливість майбутнім мистецтвознавцям, музичним і театральним критикам спробувати перо. Тематика цих видань — відбиток досить насиченого музичного чи театрального життя Києва; жанровий спектр — від інтерв’ю і замітки до аналізу, рецензії та ессейованих чи поетичних опусів. Але оскільки випуски тут є обов’язковими, то нерідко, поряд із позитивними відгуками, можна почути щось на кшталт: «от більше робити нам нічого» або «повісимо газету — нап’ємося».
Майстер афоризмів Єжи Лец радив «руйнуючи пам’ятники, зберігати п’єдестали, — завжди можуть знадобитися». На таких «п’єдесталах», які залишилися від стінгазет, виникли своєрідні вузівські багатотиражні видання — газети: «Вісник НТСА», «Академічна панорама», «На плацу», «Слово — зброя», журнал «Центр Європи» і багато інших, які друкуються в стінах різноманітних навчальних закладів. За своєю тематикою, змістом, втіленням ідей, їх можна назвати свого роду реінкарнацією майже вимерлих стінгазет. Але подібний розгляд вражаючої кількості таких видань — ще одна тема для окремої статті.
Стінгазети особливої цінності для історії не мають. Такі явища цікаво розглядати як продукт тієї чи іншої епохи, що увібрав її характерні риси і неповторні пахощі. А чи існуватимуть такі видання в наступному тисячолітті — час покаже.