У розсипі канських зіркових імен, та й загалом ударного показу-перегляду 2012-го на Лазуровому березі, так багато розмов про вічне… Втім, про що ще говорити мистецтву? Навіть дивно, що для таких простих формул, як «Кохання», у кіно, точніше його арт-сегменті, знаходять нові арифметичні дані і досі ще несподівані докази.
Каннський кінофестиваль - сакральне місце, де бал править «мистецтво кіно» (з наголосом на перше слово), і «соціальне» тут, попри форму, в яку воно втілене, чи авторитетний авторський глас, виявляється явищем периферійним.
І нехай двічі лауреати Канн брати Дарденн отримували свої гілки за так звані соціальні драми, ключовими для їхніх непривабливих героїв були все ж таки драми персональні. Це, у принципі, досить вдалий прийом для автора. Що називається «у краплині води…»
На тонкій межі між особистим і суспільним, яке так чи інакше віддзеркалюється в окремо взятій людській історії, й побудовані дві картини цьогорічних Канн, що утворили малий блок соціально-критичного кіно. Йдеться про європейців - Ульріха Зайдля з першою частиною трилогії про рай «Рай: Любов» і Маттео Гарроне з його «Реальністю», за яку журі фестивалю удостоїло режисера Гран-прі.
Фільм Гарроне, а, точніше, його лаври - чергове підтвердження того, що проблема розкривається більш привабливо і зрозуміло в рамках класичних жанрів.
Взявши за основу традиційний камершпіль по-італійськи, де по маленькій людині котком їде життя, а вона, стільки переживши й вистраждавши, не втрачає охоти відповідати йому посмішкою, Гарроне зробив своєрідний соціальний трилер про те, як людину зводить з глузду телебачення.
Більш ніж знайома нам реальність, де 90% населення живе екранними міфами, загіпнотизовано дивиться реаліті-шоу і бачить у них шанс прорватися у великий світ блиску і популярності, це, зокрема, і сучасна Італія.
Не випадково затверджений при Берлусконі інститут «велін» (velina – дівча з кордебалету телешоу, чиї достоїнства вимірюються лише юністю та рівнем одвертого ексгібіціонізму: на кому менше одягу, той і зірка) - велика італійська мрія про багатство і славу. У цю пастку потрапляє й герой Reality: взагалі оригінальна назва (англійська, зауважимо, не італійська realita) - це конкретна термінологія ТБ і перекладатися має як «Реаліті-шоу». Втім, і «Реальність» - слово ємне. У пролозі фільму, що починається із супутникової панорами Неаполя, дорогою поміж машинами мчить такий артефакт розкоші, як карета. Кадр розділяється стіною - по той бік траси, за стіною роботяги скопують газон. Тривожний цокіт копит супроводжує музичну напругу: Гарроне, не зволікаючи, сповіщає, що ця історія нічим хорошим не закінчиться. «Реальність» підмінюється казкою із самого початку. Карета виявляється весільним ескортом, і наступну чверть години ми проводимо на весіллі в італійській садибі. Демонстровані блиск і багатство - швидкоплинні, нагадують весілля в українській провінції - гуляють один раз, але з лімузином, щоб було що згадати. На італійському весіллі відбувається з’ява такої собі місцевої ксеніїсобчак - зірки загальнонаціонального телехіта реаліті-шоу «Гранде фрателло» («Великий брат») - Енцо, і життя гарронівського героя летить шкереберть…
Пречудово законсервований в «Реальності» італійський колорит, притім - колорит південної Італії, де і темперамент, і гумор, і простодушна віра в диво розгортають приголомшливий life-style неаполітанського соціального дна і тамтешньої маленької людини. Режисер вражаюче монтує впритул до пишного весільного гульбища задзеркалля міських кварталів, куди, укушений телевампіром, повертається проживати своє життя торговець рибою Лоренцо. Емоційна подорож, яку «Реальність» пропонує пережити разом з людиною, що жадає дива, насичена кіношними алюзіями від Монічеллі до Фелліні. Останні видадуться, радше, пародією на образи Маестро. Один фінал чого вартий - одержимий ідеєю участі у «Великому браті» Лоренцо проникає в павільйони телестудії і нервово хихоче, розглядаючи щасливіших суперників. Якась божевільна Кабірія! Інтонаційно «Реальність» найближча до монічеллівського «Маленький-маленький буржуа» - така ж гірка-гірка посмішка на безглуздого обивателя, що по горло загруз у міфах та ідеалах віртуального світу телеуспіху.
В іншій площині соціальних міфів, що калічать наївну обивательську душу, розгорнув своє оповідання «Рай:Любов» Ульріх Зайдль.
Зайдль, знаний австрійський дослідник європейського соціуму, долучився до полеміки про секс-туризм. 50-річна матрона Тереза вирушає у Кенію - у рай для літніх самотніх тіток, які досі прагнуть кохання і яких західний міф про молодість позбавив усіх шансів на взаємність на батьківщині.
На білосніжних пляжах, за натягнутою мотузкою - кордоном між «золотим» туристом і місцевими босяцюгами - на австрійських терез чекають стрункі африканські біч-бої. Вони запевняють європейських «мамусь», що кохання не знає віку, і відкрито обмінюють секс-послуги на матеріальну допомогу. Хоч би якими одвертими були ці товарні взаємини третього світу і цивілізованої Європи, представницям останньої все ж увижаються почуття за банальним сексом. Тереза «обламується» один раз, другий, а з третім африканцем уже добирає смаку і починає поводитися, як велика пані. Шокова-терапія за Зайдлем - це гранична відстороненість. Минуле документаліста дається взнаки безпристрасною манерою спостереження. Як кажуть - тільки факти. Голий (у буквальному розумінні) натуралізм, позбавлений будь-якої оцінки: режисер гонористо відкидає будь-які маніпуляції з глядацькими емоціями. Не буде тут (а мало б за логікою сюжету) ні історії подолання, ні натхненної оповіді, що зміцнює віру в людину; сама нудна дамська драма - лише узагальнення проблеми.
Зрештою, представник кожної культури відстоює власні інтереси, і на таку «дикість» Зайдль дивиться як на неминучий процес у нинішній соціальній системі координат. Його «Рай» на тлі всіх естетичних і етичних питань, що ними переймаються режисери арт-кіно, холоднокровно, навіть із якимось зловтішним садизмом, декларує чергову підміну щастя, яка спіткала сучасну людину.
