Наприкінці листопада я приїхав до польського міста Ополя і не застав там свого приятеля, польського поета Яцека Подсядла, якому мусив віддати ключі від його дверей, випадково забрані з його опольської квартири. «Яцек поїхав до Стокгольма, — пояснив інший мій приятель, теж польський поет Томек Ружицький. — Там видали антологію сучасної польської поезії шведською мовою. От він туди й поїхав, бо ніхто з польських поетів, окрім нього, не захотів їхати без гонорару й покриття подорожі. А Яцек поїхав...»
Не раз ми того вечора згадували Яцека, поза очі підколюючи його, мовляв, от ми зараз сидимо тут, п’ючи пиво, а Подсядло у фраку дістає Нобелівську премію. Звісно, в кожному жарті є доля жарту. Адже Яцек уже ступив на нелегку дорогу до Нобелівки, що, зрештою, не так уже й незвично для польського поета. Кожен польський поет до цього призвичаєний — він знає, що це цілком реально. Подсядло кілька років тому отримав премію Чеслава Мілоша. Чи можна говорити про те, що Мілош поділився з Яцеком Нобелівкою? Так, звісно, перший крок зроблено. Але я не про це — Подсядло вартий навіть більшого. Він просто чудовий поет, і цього цілком достатньо.
Я вже повертався з Ополя, коли мою втомлену голову відвідала несподівано оригінальна думка: Яцек не для того поїхав до Стокгольма! Не для того, щоб потренуватися в «нобелізації», не для того, щоб почитати свої вірші незрозумілою шведам польською мовою. Він напевно поїхав туди, аби зустрітися з кимсь... У нього була якась вища місія... В голові роїлися варіанти, але раптом — осяяння — Пеппі!!! Він поїхав зустрітися з Пеппі Довгопанчохою! І не дивуйтеся: я не брешу й навіть не вигадую. Так, саме через Пеппі Яцек поїхав туди. Запитаєте, чому? Дуже просто: Пеппі — його найкраща подруга і союзниця.
Коли я вперше відвідав Яцека в його помешканні, мене вразила одна нав’язлива річ — всюди Пеппі. Світлина Пеппі — на десктопі комп’ютера, пісеньки Пеппі — надцятьма мовами світу на компакт-дисках, відеокасети з Пеппі — в різних екранізаціях, перекладні видання ліндґренівського шедевру, значки, плакати, шкарпетки, панчохи... «Яцеку, а чому саме Пеппі, а не Карлсон або Роні?» — допитувався я. Яцек уникав прямої відповіді. Здається, він сам собі цього не міг до пуття пояснити. «Розумієш, Пеппі — вона і в Африці Пеппі...» — туманно відповідав Подсядло, по-дитячому лукаво всміхаючись, як може всміхатися тільки сорокарічний польський поет.
Минає якийсь час. Я купую «Тиґоднік Повшехни», я завжди його купую, бо там друкують Яцекові есеї — ні на що не схожі подсядлівські польоти думки. У них він завзято виступає проти впровадження віз, аналізує творчість Зураба Церетелі, розповідає про свої контакти з білоруськими поліщуками і гуцульськими мольфарами, з вегетаріанським запалом критикує «м’ясоїдів»... Одне слово, заробляє собі на хліб і соєві котлети. (Не думайте, що польський поет може прожити з поезії!) Але майже в кожному есеї він посилається на безсмертний твір Астрид Ліндґрен. Хтось цитує Новий Заповіт чи «Капітал», а Подсядло цитує «Пеппі». Бо Пеппі завжди готова прийти на допомогу своїм нестандартним мисленням і чудовим умінням ставити в незручне становище. Загнати поліцейських на дах? Будь ласка! Закинути забіяку на гілляку? Нема нічого легшого!
Пеппі виявляється єдиним моральним авторитетом у світі, де нікому вже не ймеш віри, де всі доктрини і принципи давно сфальшовано й дискредитовано. І тому залишається вірити тільки їй — добрій казкарці Астрид, яка мала в житті одну-єдину мету: просто розмовляти з дитиною. Зрозуміти дитину, захистити її від дорослого світу, дати їй відчуття незалежності або просто розрадити й розважити. Тепер я розумію, чому Яцек так любить Пеппі. Бо Пеппі — поетка. Тільки справжня поетка може створити альтернативний світ: ходити задом наперед, катати млинці по підлозі, стати на захист чарівного лісу, святкувати Різдво після того, як воно давно минуло... Так воно і трапляється в поетичному світі, куди дорослим заходити суворо заборонено. Якщо вони бодай трішечки не залишилися дітьми. По-доброму заздрю Давидкові — синові Яцека — в нього по-справжньому фантастичний тато.