«Уявний хворий» Жана-Батіста Мольєра урізноманітнив репертуарну афішу Національного театру російської драми імені Лесі Українки. Режисер Аркадій Кац (Росія) перечитав стародавній фарс із почуттями, з розстановкою. А також із з урахуванням того, що великий автор (і, зрозуміло, його надзвичайно популярна комедія) уперше (!) представлені на сцені цього київського театру.
Неймовірно, але факт. Справді - вперше.
Кого тільки не ставили в цьому театрі за дев’ять десятиліть! М.Соболя ставили, А.Софронова ставили, В.Гусєва ставили, О.Штейна ставили. М.Гараєву вкупі з В.Врублевською ставили також.
(Чи варто нагадувати про Рея Куні?)
А Мольєра - жодного разу.
Комедія та й годі. (Якась «комедія репертуарних становищ».) При тому що в різні періоди життєдіяльності трупи було кому залюбки зіграти красенів і мерзотників Жана-Батіста (В.Бессараб, Є.Паперний, Г.Кішко, Г.Дрозд, багато інших чудових акторів)…
«Уявний хворий» нині декларується театром як уклін Мольєру на честь його непатетичного ювілею: 390 років від дня народження.
Це так. І не так.
На мій погляд, цей спектакль - насамперед - прагнення знайти хорошу виграшну роль (якою є мольєрівський уявний хворий Арган) такому ж хорошому й виграшному актору… Яким є Давид Бабаєв.
Можу посперечатися: вже наступного року, коли актор відзначатиме свою патетичну круглу дату, керівництво театру саме цю постановку й піднесе як його бенефіс. І обґрунтовано. Зазначена прем’єра - ще одна помітна роль у персональному творчому реєстрі артиста (особливо після Наполеона у п’єсі Іржі Губача).
І хай із наступною сентенцією категорично не погодяться окремі працівники літчастини театру, однак… Однак саме Д.Бабаєв - рідкісний тип «мольєрівського актора». Легко, захоплено міг би грати в трупі самого Автора («при дворі») ще в XVII ст. (якби жив у ті часи). Оскільки ж грає головні ролі на межі ХХ-XXI століть, може лише поскаржитися на «долю-лиходійку», що досі не було в нього на сцені радісної зустрічі з мольєрівськими екземплярами. А міг би… І Мізантропа, і Тартюфа, і Журдена, і Скапена, і Гарпагона. При відповідній режисерській інтерпретації (зрозуміло).
Різні герої Мольєра ніби мимоволі «виточені» під нього. Як фатальна шинель для Акакія Акакійовича. Та й сам Бабаєв, повторю, як тип «мольєрівського актора», відчуває комедію не банально. Розуміє її як метаморфози людського характеру, а не ідіотську манірність (до чого настирливо й «успішно» прагнуть деякі його колеги).
У Мольєрі (на прикладі прем’єри) артисту притаманне помірне резонерство. У ролі Аргана (смішного дивака, заглибленого в манію зцілення) його вирізняє внутрішня «складність» сценічного існування. Навіть власний (вочевидь непростий) характер цього виконавця стає такою собі «приправою» для додаткового прояснення таємних властивостей класичного персонажа.
Тобто в Мольєрі Бабаєв грає не комедійний «контур», а психологічну серцевину.
Взагалі, є хибна «традиція» дивитися на Аргана (у провінції особливо) крізь призму такої собі придуркуватості: мовляв, звихнувся чоловік на ліках, тож і будемо над ним три години потішатися. Але Бабаєв представляє не розгубленого іпохондрика, а злого й хитрого аналітика. Грає не «комедію характеру», а швидше «драму характеру», може, навіть приречену людину.
Коли його Арган репетує «…зовсім я не добрий, зовсім навіть злий! І якщо захочу, то…» - то виголошує це не самодур, а суб’єкт, котрий «знає, що каже». І тоді - бережіться.
Очевидно, що в цього Аргана - «все під контролем». І все, затіяне ним (у зв’язку з лікарями та болячками), - лише частина його підступного плану… Суть якого - придивитися ще уважніше до будинку, його мешканців - можливих пошукувачів місця на «троні».
Тим часом режисер А.Кац і водружає «хворого», як короля, на «трон» серед невеликого подіуму. Ніби сцена на сцені. І ніби концепт: увесь світ - театр, а всі люди в ньому - «хворі», але веселі пацієнти. І місце головного героя в такій складній авантюрі - визначене. Він центр, він пуп землі, навколо якого всі мають крутитися-вертітися. І оточення неодмінно має повірити в його гру в піддавки.
Ось як буває в драматичному театрі… Непроста особистість артиста (в унісон програмним реляціям режисера-постановника в буклеті за 10 грн.) справді «ускладнює» структуру сценічної розповіді. Її зовні безтурботний настрій. Герой Бабаєва - на сцені (у цьому спектаклі) - не «уявно», а справді хвора людина з історії пана де Мольєра. Помітно пом’ята. Уже без колишньої спритності. А все-таки жовчна і спрагла інтриг, маніпулювання, панування, гри - до останнього вдиху і видиху.
У зв’язку з конкретним артистом зовнішня мольєрівська фабула й вивертається у внутрішню «багатоходівку». Коли уявне - справжнє, а справжнє - уявне… Режисер і актор умисне натякають: Арган - це і є Мольєр, який у ролі Аргана… Цитата з М.Булгакова, якої немає в буклеті за 10 гривень: «Мольєр весь час хворів, хворів безнадійно, затяжним чином, поступово дедалі більше впадаючи в іпохондрію, що виснажувала його. Він шукав допомоги й кидався до лікарів, але допомоги від них він не отримав. І, мабуть, він мав слушність у своїх нападках на лікарів, бо час Мольєра був одним із найсумніших часів в історії цього великого мистецтва, тобто медицини. Мольєрівські лікарі найчастіше лікували невдало, і всіх їхніх подвигів навіть не можна перелічити. Гассенді, як ми вже згадували, вони заморили кровопусканнями. Зовсім недавно, торік, один із лікарів відправив на той світ одного хорошого друга Мольєра, Ле Вайєра, тричі напоївши його блювотною настоянкою, абсолютно протипоказаною при хворобі Ле Вайєра. Раніше, коли помирав кардинал Мазаріні, четверо лікарів, викликаних на консиліум до нього, стали предметом посміховиська в парижан, тому що винесли чотири різні діагнози! Одне слово, мольєрівський час був темний час у медицині». Кінець цитати.
Можливо, це не відразу й не всіма «зчитується», але, очевидно, так і треба сьогодні грати Мольєра… Углиб, врозріз. Поза дріб’язковою фарсовою екстатичністю, зате з прихованим «секретом» у внутрішній кишені нарядних одеж драматурга…
При тому що спектакль пана Каца пропонує глядачу чимало інших цікавих «секретів». Дійство він розпочинає ще до третього дзвінка. Гасне в залі світло. На сцену виходить актор. Сідає за столик спиною до залу. До нього підходять гримери. Потім - звернення до глядача: вимкніть телефони, бо в театрі Мольєра артистам ніщо не заважало. І після третього дзвінка - головний «секрет»…
…«Велика» сцена відтворює ту саму сцену «малу». На якій і розігрується комедія характерів. Над тим-таки крихітним подіумом (де встановлений «трон») нависає велетенська (збільшена) рама від дзеркала. І чимось вона схожа на палубу затонулого корабля, котрого щойно підняли з океанських глибин. (Як і Мольєра - з запорошених полиць.) Такими собі «вітрилами» в цій рамі (на цьому ж «кораблі») видаються старовинні гравюри із зображеннями мольєрівських вічних героїв. Тобто «театр» не закінчується. Ніде й ніколи. Ні на дні океану. Ні в будинку Аргана. Ні в трупі на вулиці Хмельницького.
Образна і стильна конструкція (сценограф Тетяна Швець) доречно підігрує сюжету. Забирає його з координат локального місця і конкретного часу, ніби піднімає «над»… Тобто Мольєр - «над» усіма. Оскільки з плином століть ніщо не змінюється в характері людини. Дурість і підлість, простодушність і властолюбство, гідність і низькість, любов і зрадливість - усе, що лікар прописав, усе, що «діагностував» Мольєр на століття, назавжди.
Загальний настрій (і сприйняття) спектаклю п. Каца можна позначити як «комфортність». Режисер аж зі шкіри пнеться, щоб усім було приємно. І художньому керівнику - каса забезпечена. І артистам - у багатьох виходи «концертні», а головний герой, як зазначено вище, досить зручно облаштований на троні (щоб уникнути зайвих рухів).
Та й глядачам добре - з ними жартують, руйнуючи «четверту стіну», звертаючись прямо, вишукуючи дипломованих лікарів прямо в партері.
Як влучно зазначила колись чудовий критик Наталія Казьміна (з іншого приводу), такі постановки - як «вид альтернативного відпочинку». Усім комфортно і всім добре.
За два з гаком місяці репетицій Аркадію Фрідріховичу все-таки вдалося впіймати «відчуття комічної поезії Мольєра» (цитуючи Г.Бояджієва). Його спектакль - не банальний, не дурний. Швидше, елегантний. У доброму звучанні - «традиційний».
Є певний оптимізм і стосовно окремих артистів, яких пан Кац часто задіює у своїх виставах. Для таких комедія Мольєра виявилася більш податливою і пружною, ніж, скажімо, класична російська драматургія. Якось вільготніше їм у французькому-то фарсі! Хоча й «є над чим працювати» (як сказали б керівники радянських підприємств). Різні герої (у спектаклі Каца) - лише «один план». Без відтінків. І без вияву прихованих властивостей людських характерів (що, на щастя, здійснилося стосовно головного персонажа). Беральд, брат Аргана (Олександр Гетьманський), - тільки відчужена «публіцистичність» у прагненні напоумити родича. Клеант, парубок, закоханий в Анжеліку (В’ячеслав Ніколенко), - комедійне бешкетництво. Беліна, друга дружина Аргана (Ірина Новак), - красивість і переконлива підступність у своєму бажанні здихатися «мучителя» (правда, переконлива вона до того моменту, доки не згадаєш телефільм 80-го, коли Гундарєва в тій самій ролі біля «одра» Аргана за одну хвилину проживала ледь не чеховську сцену...). Впевнено і явно із задоволенням виходять на сцену в цьому спектаклі Віктор Кошель (Пургон), Олег Комаров (Флеран), Олена Тополь (Анжеліка), Ігор Завгородній (Жан), Андрій Коваленко (Андре), Артем Ємцов (Жорж). Правда, дивує присмаком телевізійної вульгарщини сцена лікаря Діафуаруса і його сина Тома (Михайло Аугуст і Володимир Осадчій), коли виконавці надміру педалюють «єврейський шарм» одеського Привозу. (Хореографічні явища «иду я к вам, друзья цыгане!» - теж несмак, що контрастує із загальним стилем постановки.)
…Театр - як лікар: то калічить, то лікує. І ось Мольєр - у живій і чарівній режисерській інтерпретації (судячи з переповненого київського залу) - явно «те», що багатьом і потрібне сьогодні. У тому числі й театру, який згадав давній сценічний принцип: «Розважаючи, повчати!» (Це все-таки краще, ніж регулярний цирк на ТБ: «Кривляючись, отупляти!»)