Сцени із спектаклю «Хоровод кохання». Зміна поз і партенрів |
Чергову прем’єру Молодого театру — спектакль «Хоровод кохання» за п’єсою австрійського драматурга Артура Шніцлера (режисер-постановник — заслужений діяч мистецтв України Станіслав Мойсеєв) — чекали з нетерпінням. По-перше, за постановку взявся сам художній керівник Молодого театру, по-друге, ім’я Шніцлера нерозривно пов’язане з найкращими сторінками художнього літопису «срібного століття». Словом, дійство мало бути захоплюючим. Спочатку глядачам, котрі зібралися 15 листопада на прем’єрі, так і здалося. Спектакль відкрився символічним прологом: майбутні учасники «хороводу кохання» у сріблясто-місячних костюмах ковзали сценою на... роликових ковзанах, раз у раз оминаючи численні стовпи, що підпирали веселково мерехтливе небесне склепіння. Це було стильно, і публіка сподівалася побачити не менш стильне продовження. Але, на жаль, не побачила.
«Хоровод кохання» складався з десяти еротичних сцен, оформлених у дусі панібратського натуралізму. Останній нагадував навіть не про Еміля Золя, а про маркіза де Сада. Глядача ніби поплескували по плечу, примовляючи: «Усі ми тварини, ну що поробиш». Але глядач, будучи твариною ідеалістичною, відмовлявся в це вірити. Творці спектаклю, правда, задекларували: «Незважаючи на відвертий характер зображуваного, оголеність еротичних сцен, п‘єса Шніцлера є чимось іншим, ніж еротичним твором. Драматург прагне показати невпевненість, страх, брехню, лицемірну мораль різних верств, в тому числі і вищих, щоб розвінчати сексуальну мораль суспільства в цілому».
Я охоче вірю, що в своїй п’єсі Шніцлер хотів показати саме це, але постановці Молодого театру, на жаль, не вдалося досягти подібних філософських вершин. «Оголеність еротичних сцен», щоправда, була, але вона скоріш не спричиняла певні глибокодумні міркування, ніж провокувала їх. Попри зіспіваний яскравий дует Ірми Вітовської (гризетки) й Олексія Вертинського (чоловіка), те, що відбувалося на сцені, часом нагадувало стрип-шоу, а не спектакль. Правда, ситуацію скрашували стильні танцювальні сцени (балетмейстер — Алла Рубіна) й ефектні костюми, оздоблені незліченними рюшечками й оборочками, — справа рук Олени Богатирьової. А в іншому «Хоровод кохання» скоріш розчаровував, ніж радував.
Власне кажучи, задум спектаклю зрозумілий: перед глядачем в еротичному хороводі мали промайнути не лише представники різних верств суспільства, а й основні соціально-психологічні типи. Такими виявилися: повія, військовий, покоївка, гризетка, поет, актриса, граф тощо. Саме вони, на думку творців спектаклю, і розкривали «специфіку сексуальної поведінки чоловіка й жінки» та навіть «протиборство Ероса і Танатоса». Проте «Хоровод кохання» здавався погано переплетеною збіркою побутових сценок — без особливих претензій на філософські глибини. Зате всі ці глибини фігурували в програмці.
Можливо, творці спектаклю хотіли зірвати з тексту Шніцлера естетичний флер й довести стосунки героїв до граничного натуралістичного неподобства. Ніяких брехливих красот і лицемірних замовчувань, усе оголено, усе, як у житті... Тоді мав спрацювати зворотний ефект: публіка, стомившись від викриття лицемірства любовних стосунків, захотіла б не «крові і чаду», а відвертої романтики. Справді — захотіла... Хоча б у цьому розрахунок творців спектаклю виявився вірний. «Хоровод кохання» викликає найзворушливішу ностальгію за любовною романтикою: навіть похмуро погодившись із тим, що ми — тварини, хочеться згадати, що ми — люди.
Ефект «від зворотного» відноситься до низки достоїнств спектаклю. Правда, ряд цей надто негустий. Стильний пролог, на жаль, перейшов у естетично непривабливий «текст». І навіть Олексій Вертинський та Ірма Вітовська — зірки Молодого театру — не змогли врятувати ситуацію. Шукати причину всіх лих слід у режисерському задумі. Утім, створювалося враження, що «Хороводом кохання» Станіслав Мойсеєв хотів провчити естетів. Естетів режисер, звісно, провчив, але разом із ними, на жаль, і публіку.