Це етнографічна подорож творчим усесвітом мисткині, яка мешкала в карпатському селі Криворівня.
Параска Плитка-Горицвіт - фотографиня, художниця, письменниця, філософиня, етнографка, один із культурних символів усієї Гуцульщини. Проте широкому загалові мисткиня й досі мало відома. Вона пережила десять років таборів, але, повернувшись додому, не зрадила своїх принципів - залишилася вірною культурі й традиціям України. Її провідне гасло: хто нічого не творить ні словом, ні ділом - мертвий і в житті. І вона творила. Тому в стінах "Арсеналу" вперше показано Параску як мультидисциплінарну художницю, котра працювала з різними медіа. В цьому просторі є можливість побачити книжки, витинанки, малюнки, ікони, фотографії, щоб більше дізнатися про особисте життя цієї мисткині через предмети побуту, листування. Крім того, в експозиції вперше показана досі непопулярна творча грань Параски - фотографії та експерименти з друком, які свідчать, що вона творила у досить прогресивному для свого часу ключі.
- Життя і творчість Параски - багатогранні, тому ми спробували показати всі ці грані в одному просторі, - розповідає DT.UA кураторка проєкту Катерина Радченко. - Експозиція, як і її творчість, є синтезом оригінальних робіт і відтворює їх через нові медіа-технології. Так, наприклад, щоб показати Парасчину хату й перенести глядача в Криворівню, ми використали VR технології.
- Катерино, кому, взагалі, належить ідея виставки "Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітації"?
- Режисерові Максиму Руденку. Чотири роки тому він та художниці Катерина Бучацька й Інга Леві потрапили до хати цієї мисткині. Їхню увагу привернула велика кількість надрукованих фотографій, і вони почали шукати негативи. Деякі плівки зберігались у картонній коробці під ліжком, присипані пилом та брудом. Спершу вони вирішили просто їх відмити і врятувати від знищення. А коли побачили весь матеріал, то зрозуміли, що його варто показати широкому загалу.
На цих світлинах - життя села Криворівня в період 50-90-х років минулого століття. Неймовірна історія людей, у якій є місце для святкувань, роботи і… смерті. Найбільша частина фотографій увічнила найближчих, - це родина Параски.
З одного боку, її архів - це документація змін одного села, а, відповідно, і змін у часі, моді, традиціях, обличчях. А з іншого - Параска намагалася працювати з художніми методами того часу: експериментувала з друком, створювала колажі-віньєтки, працювала з односельцями як із моделями, шукаючи цікаву позицію тіла та кут зйомки. Саме тому її важко назвати наївною, аматоркою.
- Як ви вважаєте, чому ця мисткиня так мало відома широкому загалу?
- На жаль, в Україні ще багато невідомих або забутих митців, розкиданих по різних регіонах та селах країни. Почнемо від локального - прийдемо до глобального. Творчість для Параски - це було саме життя, дія, яка перепліталася зі щоденною рутиною, але для багатьох односельців - це було "щось", що виходить за межі норм, або ж щось, що забирає час від господарства. Тому більшість не сприймала її діяльності як художньої цінності.
Крім того, не варто забувати про "стандарти мистецтва" і класифікацію мистецьких об'єктів, які так довго прищеплювались радянським режимом і диктують "культурну політику" й по сьогодні. Зазвичай аматорські твори не цінуються широким загалом, доки не будуть визнані професійною спільнотою та масмедіа.
Візьмімо до уваги ще й той факт, що Параска повернулася з табору, тому її творчість не могла бути прийнята на офіційному рівні (про що свідчать відмови видавництв публікувати її твори), а після смерті мисткині, в 1990-х, - пішла зміна влади, інші клопоти, пріоритети та бюджети. Саме в таких історичних подіях і загублюються імена талановитих, невизнаних митців по всій Україні.
І, говорячи про магістральне бачення, в Україні поки що не вироблено плану чи програми збереження й популяризації мистецтва і митців у регіонах. Одне з підтверджень цього- творчість Поліни Райко. Такими проєктами займаються групи активістів, які не мають удосталь ресурсів для збереження і достатньої популяризації об'єктів культурної спадщини.
- Які віхи життя Параски Плитки-Горицвіт вас як кураторку виставки особисто вразили?
- Швидше, не віхи, а її сила духу, опір системі. Її життя не було легким, проте за схожим сценарієм склалося багато доль на Західній Україні, й не тільки. Вона пережила десять років таборів, але, повернувшись додому, не зрадила своїх принципів, вірила в силу просвітництва й ділилася своїми знаннями, вибрала творчий шлях і не звертала з нього до смерті. Для мене її роботи - це потік енергії та любові. Досі дивуюся, як їй вдалось акумулювати лише добро у творчості, коли життя складалося з труднощів.
- Чи вся творча спадщина цієї мисткині вже вивчена дослідниками? Чи, можливо, ще щось залишилося невідкритим, невивченим?
- Її архів такий великий, що рано говорити про його абсолютне вивчення. Авжеж, ми не перші вивчаємо матеріали, щоразу відкривається нова інформація, виходять нові публікації від колег, і, таким чином, крок за кроком її біографія наповнюється фактами, стає зрозумілішою й цікавішою її спадщина. Наприклад, до цієї виставки ми запросили до співпраці Наталю Шевченко, яка вивчає літературний доробок Параски. Ми постійно намагалися консультуватись із колегами та громадою села Криворівня. Важко сказати, що залишилося невідкритим, це питання часу.
- Ви зазначаєте: "Вже з часом, коли я потрапила до її хати, зрозуміла, що це terra incognita на мапі українського мистецтва". Що саме вас вразило в цій оселі?
- Так, незважаючи на те, що я вже знала про творчість Параски, потрапивши вперше до її хати, зрозуміла, як мало ми про неї знаємо, як багато ще ховається в її речах, у побуті, в роботах та книжках, які зберігаються в хаті.
Ми можемо оцінювати її творчість дистанційно, але коли складаємо інформацію з приватного життя як рефлексію на оточення, лише тоді починаємо розуміти її особисту й авторську цілісність.
Наприклад, тривалий час нав'язувалась думка про її аскетичний спосіб життя, з якою я не погоджуюсь. Коли ми почали працювати з її листами та фотографіями, стало очевидно, що вона не ховалася від спілкування, більше того - прагнула його й постійно підтримувала, але тільки з тим колом людей, котрі їй імпонували і її цікавили.
- Як ви вважаєте, що треба зробити владі, щоб Парасчина хата збереглася, не руйнувалася поступово, стала туристичним об'єктом?
- Для початку - звернути увагу на цю мисткиню, її творчість і, певна річ, на її хату. Якщо вчасно не запустити процес збереження культурної спадщини, не працювати з архівами, не намагатися зупинити знищення (а це грибок, який впливає на роботи, бруд, пліснява і т.д.), - ми просто все втратимо. І, можливо, наша виставка стане пам'ятною тим, що на ній востаннє можна було побачити оригінали. Сподіваюся, так не буде.
Питання архівації, робота з історією та збереження спадщини - напевно, найболючіше для України. Такими темпами ми втрачаємо історію, а відтак - і коріння. Мені імпонує думка, що справжня історія - в сімейних альбомах, у наївних і аматорських творах - у тому, що не було цензуроване владою та режимом.
- Що відомо про письменницький доробок Параски Плитки-Горицвіт, адже її називали "Гомером Гуцульщини", а сама письменниця завжди говорила, що для неї книжки як діти?
- Так, її книжки - то її діти. Вона створила 46 великих книжок, обсягом до 500 сторінок кожна, і багато маленьких книжечок та зшитків. Більша частина їх - це духовна література. А також етнографічні записи, щоденники, казки, лірична поезія. Про це більше може розповісти дослідниця Наталя Шевченко.
Цікаво, що Параска власноруч оформлювала свої книжки і створювала дизайн. Кожна - інакша, кожна варта уваги.
- Майбутню експозицію супроводжує потужна освітня програма. На що б ви насамперед порадили відвідувачам звернути увагу?
- Освітній відділ "Мистецького Арсеналу" вміло поєднав активності, які безпосередньо перегукуються з діяльністю Параски Горицвіт. Дивовижно те, що у відвідувачів буде можливість опанувати ті техніки, якими володіла сама мисткиня.
Я раджу також відвідати авторські екскурсії, бо це можливість безпосередньо ознайомитись із дослідницькою командою проєкту і дізнатися про "секрети", які не увійшли до експозиції.