На 57-му Каннському МКФ у його офіційній позаконкурсній програмі був показаний єдиний фільм від Росії — «Я помер у дитинстві...» кінодокументаліста Георгія Параджанова. Картину зняв племінник творця «Тіней забутих предків», і це мало значення: родинна кревність дала творчий ефект. Про долю свого великого дядька автор розповідає як втаємничений, з інтимної дистанції, відкрито, немов від імені духів сімейного вогнища. І, мабуть, уперше кіногеній світового масштабу тут постає як внутрішньо суперечлива й трагічна постать.
Картина вийшла багатошаровою і парадоксальною за думкою, винесеною в назву від імені самого героя розповіді. Ми бачимо одночасно й реконструкцію задуму, і розшифровування смислу останнього фільму Сергія Параджанова «Сповідь». І автобіографію, і покаяння, і щоденник. А в міру того, наскільки тут використані фрагменти сценарію та окремі вже зняті ігрові сцени з незавершеного проекту майстра — і той уже неможливий фільм. Є в картині й результат стороннього аналізу долі Параджанова-старшого Параджановим-молодшим. За визнанням останнього, якось дядько йому сказав: «Я тебе ненавиджу. Ти став таємним споглядальником усього мого життя». Напевно, він сказав правду. І саме тому я ніколи не хотів знімати фільм про Параджанова». Проте ж зняв. «Чому?», адресованих обом режисерам-родичам, у того, хто дивиться фільм, виникне чимало. Думаю, основний сюжет для глядача тут і полягає в пошуку пояснень параджановських парадоксів. І жодного разу остаточної відповіді, на якій можна було б заспокоїтися, ви не знайдете.
Фільми-спогади, фільми-самодослідження, фільми-сповіді, що підбивають життєві результати автора, є в багатьох великих і не дуже кіноавторів. «Амаркорд» і «Репортаж» — у Ф. Фелліні, «Дзеркало» — в А. Тарковського, «Фанні та Олександр» — у І. Бергмана. Ось недавно «Піаніст»
Р. Поланського і «Мрійники»
Б. Бертолуччі, — думаю, із того самого ряду. Інша річ, що не всі автори доживають до задуманих кіномемуарів. Генії радянської епохи О. Довженко і С. Параджанов не дожили. «Зачаровану Десну» першого на екран перенесла його дружина й духівниця Юлія Солнцева; нині таку ж місію виконав Георгій Параджанов. До речі, перед цим молодий режисер став відомий завдяки аналогічній за духом роботі «Я — чайка!» про долю акторки Валентини Караваєвої. Незвичне творче амплуа намітилося в цього автора. Щось на кшталт медіума, посередника і провідника волі покійних побратимів-артистів. «Домовлювач» невисловленого передчасно померлими ізгоями Системи.
Фільм розпочинається з пролітання камери над старим Тбілісі — колискою і смертним одром Сергія Параджанова — і його закадрового голосу: «Моя провина, мабуть, у тому, що я народився. Побачив хмару. Гарну матір. Гори. Собор. Сяйво веселки. І все — з балкона дитинства. І за все це треба платити...» Закадровий мемуарист продовжить далі тему смерті, що проходила через усе його життя, — від передчасної смерті Віри, дівчини-сусідки по подвір’ю, до наступних власних кількаразових наближень до меж існування. І за труною один Параджанов за допомогою іншого продовжує артистичну гру з межами світів: якщо «я помер у дитинстві», то хто це «я», яке про це повідомляє? Глядачеві залишається перейматися здогадами: так коли ж, власне, «помер» кінопоет?
У 1969-му, у 45 років, Параджанов важко занедужав, був при смерті й просив лікаря продовжити йому життя на шість днів, за які й написав сценарій «Сповіді». А ще раніше, у 1964-му, після прем’єри «Тіней», Параджанов, як він каже, відчув, що йому не жити, і став сам «організовувати» свій відхід: «...Стиль мого існування нагадував бенкет під час чуми». А сам шедевр, яким геній обдарував Україну? На думку шведського культуролога Мікаела Тімма, який свого часу приїжджав до Києва, головне в ньому — «присутність смерті з найпершого кадру». Та далі з фільму ми дізнаємося, що днем своєї смерті Параджанов вважає все-таки 17 грудня 1973 року, коли він «зустрів смерть в особі слідчого Макашова». (Точно так само Довженко називав днем своєї смерті день осудження Сталіним сценарію «Україна у вогні».) Та відразу неможливе: «Цю дату я вважаю своєю смертю, а подальше існування — це чистилище перед смертю...». Допоки не пролунає саме творча, концептуально об’єднуюча програма, що стоїть за логічними нестиковками «Сповіді»: «Я маю повернутися у своє дитинство, щоб померти в ньому...»
Точно так само і з оцінкою свого життя — Параджанов у «Сповіді» суперечить собі ледь не через слово. Так, у таборі він нібито був «щасливий», пізнаючи «страшний світ патології та клініки», але відразу називає це принизливим «загробним життям». Так само суперечливо сказав Параджанов і про всю свою щасливу-сумну долю з її звершеннями, гріхами і коханнями. Поки, нарешті, не звучить головна сентенція, яка примирить несумісне: «Треба платити кров’ю за те, що відчуваєш красу...» Фактична парафраза наставляння з Екклезіаста: «...І ходи по шляхах серця твого й за баченням очей твоїх; тільки знай, що за все це Бог приведе тебе на суд».
Параджанов, який завжди та в усьому за велінням серця й очей виходив за рамки норм, пристойностей та інших пунктів «кодексу «усталеного», буквально все — від сміття зі смітника до уявлень про власне життя-смерть — перетворював у матеріал естетичної гри, що нез’ясована в термінах логіки та понять, але здається виправданою в емоційній експресії її результатів. Зокрема безліч символів віри в Бога брало участь у вражаючих за винахідливістю колажах Параджанова. Надзвичайний чого зразок з «Тіней» — намисто, що повністю складається з натільних хрестиків, — цитується в новій картині. Отже, це була воістину тотальна, грандіозна гра видатного майстра з матеріалом усього видимого та невидимого світу. І вона варта не менш значимої уваги. У цьому випадку — поминальної.
Втім, фільм Параджанова про Параджанова закінчується запискою останнього, певне, з табірних часів, що виглядає прямим прощальним посланням у наші часи: «Всім уклін! А що, якщо є Бог?» І примальоване сердечко з колючого дроту. Як терновий вінець... Взагалі залишилося невідомим, коли помер Параджанов. І чи помер узагалі.