UA / RU
Підтримати ZN.ua

ПАРАДОКСИ «НОВОЇ» КУЛЬТУРИ

Ніде так виразно не відчувається перехідність нинішнього стану української культури, як у Харкові — місті прикордонному, а тому традиційно інтернаціональному...

Автор: Ірина Губаренко

Ніде так виразно не відчувається перехідність нинішнього стану української культури, як у Харкові — місті прикордонному, а тому традиційно інтернаціональному. Щоб переконатися у достовірності цієї тези, досить пройтися центральними вулицями міста, побувати серед еклектичних архітектурних нагромаджень, які уособлюють різні історичні періоди його розвитку. Проте справжні харків’яни не лише звикли до багатства архітектурної стилістики рідного міста, а й примудряються почуватися цілком затишно навіть під дахом монстроподібного оперного театру. І ось спекотними літніми днями державні й культурні діячі Харкова зробили жителям подарунок, відкривши відразу чотири нові пам’ятники.

Формально лише два з них безпосередньо пов’язані зі святкуванням Дня Незалежності: власне пам’ятник Незалежності (архітектор Юрій Спасов, скульптор Олександр Рідний) і пам’ятник футбольному м’ячу, відкриття яких відбулося 24 серпня нинішнього року. Пам’ятник, присвячений незалежності України, увінчав собою нарешті впорядковану площу Рози Люксембург (колишня Павловська). Урочиста церемонія його відкриття — дзеркальне відображення такого самого заходу в Києві — була святковою й багатолюдною. Але й запитання щодо значеннєвого змісту згаданої споруди виникли відразу ж серед найрізноманітніших верств населення. Звісно, зовсім не обов’язково вбачати у фігурі сокола, що вінчає «александрійську» колону, перевернений тризубець, у загальному стилі пам’ятника — фалічну символіку, чи ловити за хвіст інші минущі асоціації. Твір мистецтва ніколи не буває бездоганним з погляду його сприйняття публікою, якщо це — дійсно твір мистецтва. Харківський пам’ятник Незалежності гармонійно вписався в архітектурний комплекс площі (не лише стилістично, а й за кольором), і оскільки місце, де він розмістився, є одним з центральних транспортних вузлів міста, то він ще довго привертатиме увагу як харків’ян, так і гостей міста.

Пам’ятник футбольному м’ячу в саду ім. Шевченка, недалеко від пам’ятника Кобзарю, унікальний за задумом (ідея проекту й дизайнерське вирішення головного художника Харкова, начальника Бюро реклами, інформації та благоустрою міського середовища міськвиконкому Світлани Дуденко, скульптурна форма Олега Шевчука, архітектурно-планувальне вирішення Володимира Тишевського) і водночас традиційний для культурологічного контексту самого міста. Можна сказати, що нев‘януча любов харків’ян до команди «Металіст» знайшла своє метафоричне вираження в камені.

Поява двох інших пам’ятників безпосередньо не пов’язана зі святкуванням десятиліття незалежності України, але вписується у певний загальний контекст наших днів. Це скульптура Ісуса Христа, встановлена на подвір’ї Покровського монастиря, і фігура отця Федора з «Дванадцяти стільців» біля Південного вокзалу (ідея керівника відеоканалу «1-а столиця» К.Кеворкяна). Розділені кількома районами міста, вони, проте, знаходяться на одній прямій, і це дуже символічно. Шлях від отця Федора до Ісуса Христа — це шлях, який проходить кожна людська душа й уся наша культура загалом. Не слід лише забувати, що цією дорогою можна рухатися і у зворотному напрямку...

Ось такі архітектурні новинки прикрасили вулиці й парки міста Харкова влітку 2001 року. Чотирикутна парадигма незалежної української культури, можливо, усе ще еклектична, усе ще недосконала й невільна, але вона вже існує. І це — факт, який став з 24 серпня історичним.