Анничка Колос і Віктор Семеняк |
Ренесансний титан Еразм Роттердамський у своїй знаменитій «Похвалі глупоті» говорить: «Війна, яку так усі прославляють, ведеться дармоїдами, звідниками, злодіями, вбивцями, неотесаними мужланами, неоплатними боржниками й тому подібними покидьками суспільства, а не освіченими філософами...»
Запитайте будь-якого художника, чи прагне він, убравшись в однострої та обвішавшись зброєю, кинутися шматувати ближнього? У відповідь митець, мабуть, зниже плечима й покрутить пальцем біля скроні... Ех, якби-то недолугі політики, зібравшись десь подалі від людських очей, гризли на самоті одне одному горлянки. Так ні — треба їм тягти за собою й тих, хто прагне лише добра і здатен творити лише прекрасне. Прочитайте імена загиблих митців, викарбувані біля Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури чи на меморіальній дошці у Спілці архітекторів України... А скільки потенційних рафаелів, рембрандтів, роденів лягло в братські могили, не залишивши по собі навіть імен!
Мрійника і філософа Бруно Шульца поглинув вир минулої всесвітньої бойні. Якимсь дивом частка його творчого доробку дожила до наших днів. Дискусія про те, якому народові належить мистецтво Шульца, не має сенсу — воно належить усьому світу. До 9 травня 2004 року в Національному художньому музеї України вперше експонуватиметься виставка творів Бруно Шульца із колекції Музею літератури ім. Адама Міцкевича у Варшаві.
Наївно вважати, що мистецтво несе в собі лише дух пасторальної ідилії і нездатне інфікуватися вірусом ненависті та руйнації. Але допоки існує тонкий озоновий шар культури — є й надія на те, що людство існуватиме, хоч не безмежно, та досить довго.
Дивне відчуття того, що я вже існую тисячі, а може, й мільйони років (втім, що тут дивного — кожен із нас носить у собі живу клітину якогось архейського предка), пройняло мене на виставці Анни Іванової «Дістати до неба». Скульптурний проект цієї харківської художниці чомусь нагадав дитинство і те, як дід дозволяв мені торсати важелі якихось хитрих патріархальних механізмів, значення яких я не розумів, але присутність яких у сільському побуті була необхідною. На відміну від дідових конструкцій, вправи Анни Іванової з дерев’яними, грубо обробленими конструкціями явно не утилітарні, але беззмістовними їх назвати неможливо. Другий зал цієї ж галереї заповнили роботи Олександра Рідного, теж харків’янина. Експозиція «Речі для себе» — також майстерне поєднання авангарду й архаїзму — і матеріалів сучасних та традиційних. Рівень цих виставок змушує із нетерпінням чекати нових проектів, що заплановані у рамках мистецької акції «Столичний експрес Харків—Київ — рух без зупинок».
Я не вперше зустрічаюся з мистецтвом Людмили Бруєвич, але щоразу щиро захоплююся її талантом. Велика виставка в маленькій «Галереї,36» — ще одне підтвердження її майстерності, втім, гадаю, жоден з поціновувачів графіки Людмили Бруєвич щодо цього й не сумнівається. Кожен її графічний аркуш— це цілий гармонійний світ, довершеність якого не викликає заперечень, а насиченість елементами, напевно, можна порівняти зі складністю структури ДНК. Роботи Людмили Бруєвич, у яких поєднані філігранний офорт і акварель, треба дивитися, так би мовити, «живцем» — навіть найякісніший друк не в змозі передати рухів руки і серця автора.
У галереї «Триптих» із калейдоскопічною швидкістю змінюють одна одну виставки. Чи, може, це просто так час летить? Утім, це не важливо. Головне, що виставки якісні й різноманітні.
Виставка Олександра Левича «Острів скарбів» — фантастична живописна інтерпретація часів давно минулих, але подій цілком реальних. Пірати, каравели, галери, химерні образи, навіяні романтичною історією морських походів та завоювань, препаровані мовби у співпраці барона Мюнхгаузена, Франсуа Рабле і Гюстава Доре.
Олег Дергачов — скульптор і графік зі Львова — продовжує дивувати своєю активністю, поєднаною з універсальністю та якістю. Здається, не те що в Києві — в усьому світі не знайти виставкового залу, в якому Олег не демонстрував би свого похвального вміння однаково майстерно працювати у жанрах і карикатури, і офорта, і шрифту, і скульптури. В галереї «Триптих» домінує, як зрозуміло із назви виставки «Бронзові притчі», скульптура.
В галереї «Акварель» та «Ніл» синхронно демонструють свою творчість Анничка Колос і Віктор Семеняк. Різні автори, різні манери, але майстерність живопису створює відчуття гармонії, а різностильові напрями доповнюють один одного. Традиційний живопис Віктора Семеняка, що охоплює здебільшого українські мотиви, абсолютно не дисонує із зображенням європейської архітектури в авангардному стилі «бойчукізму» Аннички Колос.
Приємно здивувала і фотовиставка Іллі Межула в салоні «Фуджі-спорт». Багато майстерних фотографій європейських міст та краєвидів. Європа, вже знайома, але ще не дуже близька українцям, стане трішки ріднішою для нас. І, ніби для розуміння того, що ми перебуваємо в єдиному культурному просторі, поруч із фотографіями Норвегії, Франції, Італії — цілком доречно Коктебель та Пирогове. Роботи влучно підписані цитатами з віршів Бродського, Ахматової, Пастернака.
Всеукраїнська виставка графіки, суть якої розкривала лаконічна назва «Шрифт», дивувала парадоксальністю. Багато з її авторів свідомо й цілеспрямовано використовують у формотворенні літер і цифр мотиви навколишнього світу. Найнеймовірніші предмети та образи вигиналися, перепліталися, поєднуючись у цілком придатний для сприймання й читання алфавіт. Усе може стати буквою — джинси, кросівки, ключі, пігулки, фрагменти архітектури і навіть вода. Домінував у залах Спілки художників України, цілком логічно, український варіант кириличної абетки. Хоч історичний шлях розвитку нашого алфавіту спресований у менші відтинки часу, ніж латиниця, яка мала не одне тисячоліття для пошуків довершеності, все ж у багатьох своїх образних знахідках він надзвичайно вдало поєднав грецьку основу, латинську графічність та національну неповторність.
Може постати запитання: чи є потреба в таких потужних творчих та інтелектуальних зусиллях в розробці так би мовити «національно свідомого» українського шрифту, які демонструє нинішня виставка? Комп’ютерні програми створюють ілюзію безмежного розмаїття гарнітур, але чи багато з них придатні до використання для друку українською мовою? Проста заміна в російських комплектах (часто зроблених на основі західних зразків) букви «и» на «і» дає результат приблизно еквівалентний тому, який дав би переклад Шекспіра українською мовою не з англійської першооснови, а, наприклад, із Пастернака.
Важко не погодитися з натхненником та одним із головних організаторів виставки «Шрифт» професором Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури Віталієм Шостею: «Шрифт — графічний запис мови. Якщо без своєї мови народ німий, то без шрифту — сліпий».
Не фотореалізм, а українську класику презентує нещодавно відкрита галерея «Л-Арт Класік». Орієнтація цього виставкового залу на живопис визнаних майстрів заслуговує лише похвали. Роботи, навіть віддалені від сучасності десятиліттями, дихають свіжістю і спокоєм впевненого таланту. Варто лише назвати імена авторів, щоб усвідомити, що ця експозиція варта стати окрасою найвишуканішої колекції, — Є.Волобуєв, С.Григор’єв, П.Столяренко, С.Коваленко, Ф.Коновалюк, Т.Яблонська, В.Єфименко, О.Яблонська, М.Глущенко, С.Шишко, В.Зарецький, В.Довголевська, М.Божій, К.Ломикін, М.Прахов, А.Шовкуненко, Я.Мацієвська, Ф.Захаров. Отримавши заряд натхнення від спілкування з виставкою «Ліричний живопис», і дилетант вхопить мольберт та й полізе на київські кручі в сподіванні досягти довершеності у відтворенні квітучої весни. Що ж, варто спробувати, і, можливо, ще одна молекула зміцнить озоновий шар мистецтва.