Ювілей студії «Укркінохроніка», який ми з таким хвилюванням і старанням готували, став історією. Пройшов він у міру урочисто, у міру ностальгійно, із простодушною вірою в майбутнє. Із 70-річчям нас привітав Президент України, відзначаючи наші, слід гадати, минулі заслуги в створенні кіноісторії держави та народу. Були поздоровлення та нагороди від Міністерства культури й мистецтв, і від Київської міськадміністрації. Зробили самі собі подарунок і ми — документальний фільм «Retro», про ветеранів студії, про нашу молодість, про непростий сьогоднішній день. Вдало і зворушливо прозвучала в кінострічці пісня Булата Окуджави «Отшумели песни нашего полка». Вона начебто про нас, кінодокументалістів, які пишуть історію країни на кіноплівці своєю кров’ю, нервами, своїм талантом.
Як у старі добрі часи вечір закінчився прийняттям відкритого листа, адресованого Президенту України Леоніду Кучмі.
«Для чого ми пишемо кров’ю на піску...»
Колись люди ходили в кінотеатри. По квитки завжди були черги. Ходили колективно на наймасовіше й найулюбленіше мистецтво. До речі, ефективність впливу кінематографу на формування свідомості, особливо молоді, була неймовірною. І сьогодні саме справжній кінематограф міг би стати авторитетною складовою частиною великої національної ідеї. Перед ігровим фільмом, як правило, показували кінохроніку, у якій було спресовано силу-силенну найрізноманітнішої інформації, майстерно зверстаної й осмисленої. Важко назвати тему, якої б не торкнулися документалісти, створюючи чітку кіномозаїку людського буття на цій землі. На цьому ми акцентували увагу у відкритому листі Президенту: «Завдяки старшим поколінням кінопубліцистів, ми маємо сьогодні унікальні кінодокументи про найважливіші події громадсько-політичного, економічного та духовного життя країни і народу майже за 70 років. Їх тисячі, цих кінодокументів, і кожен із них унікальний».
Без знання справжньої своєї історії не можна побудувати наше нове життя. А хронікальні кінокадри дають для розуміння епохи не менше, а іноді й більше, аніж література, живопис і навіть історія та соціологія. Адже кожний кадр, знятий на кіноплівці, є виразним документом свого часу, зримим, предметним, наділеним особливими психологічними й естетичними якостями достовірності. Кінохроніку, особливо стару, дивишся, затамувавши подих, їй віриш, вона збуджує думку і почуття. А міркуйте самі: 20-ті роки — Кічкас Запорізького округу. Урочисте закладання Дніпрогесу. Кінокадри початку бетонування греблі, що стали легендарними: робітники ногами утрамбовують бетон. Кіноісторія Тракторобуду — від першого кілочка до першого трактора ХТЗ. Закладання пам’ятника Тарасу Шевченку в Харкові. На першому камені напис: «У день оголошення міжнародного конкурсу на проект пам’ятника Тарасу Шевченку — поету-революціонеру, борцю за соціальне та національне визволення України». Зауважте, конкурс — міжнародний, а не містечковий, келійний, як це часто-густо буває нині, а борець за визволення — національне, і це 1930 року! А збережені для нас живі кінопортрети діячів української науки і культури: О.Богомольця, О.Палладіна, Є.Патона, Леся Курбаса, О.Довженка, І.Паторжинського, В.Касіяна, М.Крушельницького, І.Мар’яненка, Остапа Вишні... Наша зрима, а тому найдостовірніша історія.
Якою тривогою віють на нас, сьогоднішніх, кінокадри останнього мирного Першотравня 1941 року, який приймає легендарний І.Кирпонос. Чи не на такому кінолітописі виховувати патріотизм, любов до нашої України? І як гірко адресувати Президенту слова образи за те, що «протягом останнього десятиліття, мабуть, найбільш цікавого, інтенсивного, гідного найпильнішої уваги кінопубліцистів періоду становлення незалежної держави Україна наш досвід, наше вміння, наш талант не були затребувані ні державою, ні суспільством. І в кіноісторії нашій з’явилася прикра, а може, й злочинна прогалина».
Переконані, що ми особливо потрібні сьогодні, коли в суспільстві наявні гострий дефіцит милосердя, порядності, патріотизму, коли з екранів телевізорів вихлюпується на молоді і не дуже душі море насильства, злочинності, наркоманії, аморальності. А замінити закордонний кіносурогат практично немає чим. Ми могли б протиставити цьому аморальному сміттю якісний високодуховний кінопродукт. Ба ні! Фінансування документального кіновиробництва, як милостиня, померти не дає, але й жити нормально неможливо. Довго і безуспішно б’ємося ми за переведення Української студії хронікально-документальних фільмів на бюджет. Адже, по суті своїй, не може бути наша студія самоокупною, комерційною. Це ж ясно, як Божий день. Але, на жаль, до Бога високо, а до царя далеко.
«Нас залишилося мало, ми та наш біль...»
Ще десять років тому студія кінохроніки нагадувала кипучий, вируючий казан. Із самісінького ранку жваво гримкотів селектор, запрошуючи творчих працівників на перегляди сюжетів, німих варіантів, на здавання готових копій фільмів і кіножурналів. З «кола» їхали на зйомки десятки кіногруп. Коридор «директорського» поверху гудів, мов розтривожений вулик. А нині — скрізь запустіння, темрява, сумна тиша. Про побоювання, що так хвилюють нас, ми пишемо Президенту: «Сьогодні ми вкрай стурбовані тим, що нашій студії загрожує біда. На очах гине істотна частина національної культури — документальний кінематограф, який протягом сімдесяти років був головним літописцем історії життя народу і держави. Боляче усвідомлювати, що буквально щодня ми безповоротно втрачаємо кіносвідоцтва нашої неповторної і такої насиченої новітньої історії». Втрачаємо ми і людей, кадри. Висококласні режисери, оператори пішли торгувати, чим доведеться, кочегарити, сторожити. Найспритніші кинулися на телебачення. Там хоч робота є, не бозна-яка цікава, але гроші платять, і більше, аніж кіношникам — у документалістів найнижча в галузі зарплата. На студії нас, найбільш відданих і стійких, залишилося зовсім мало. Біль від незатребуваності, непотрібності долаємо завдяки надії на відродження нашої альма-матер. Адже не може бути такого, щоб хтось із можновладців не зрозумів, що ми всі разом зобов’язані залишити прийдешнім поколінням живий образ нашого часу, як були залишені нам кадри становлення України 20-х, 30-х років, кінокадри Великої Вітчизняної війни, свідчення чорнобильської трагедії. Однак камери наші зачохлені, кіноплівку купити немає за що, у транспортному цеху на ходу усього три машини. І ми безвинно винуваті за те, що не знімаємо рішучої, а часто й революційної перебудови всього нашого життя. І це наш найбільший громадянський біль. Ми просимо Президента: «Вживіть заходів, не дайте загинути документальному кінематографу, допоможіть нам вижити. А ми ще знадобимося державі, як це було в попередні десятиліття. Наші нащадки повинні на власні очі побачити, у яких митарствах, як непросто народжувалася і стверджувалася суверенна Україна. Зрештою й онук ваш Роман, коли виросте, повинен мати можливість побачити і відчути, як нелегко було його діду Леоніду Даниловичу за часів його президентства будувати нову Україну, будувати світле і гідне життя для українців».
«Усе прийде знову. Нові народяться командири...»
Усе має в природі повторитися. Якщо Леонід Данилович почує наш схвильований, сповнений надії та моління голос і допоможе отримати українській кінодокументалістиці другий подих, то напевно нові народяться командири і поведуть кінематографічний наш корабель у небувалий, гідний наших провідників шлях. І передумови до цього є. Ось уже четвертий рік, як «Укркінохроніка» дала притулок і містить у себе кінофакультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Майбутні кіношники активно набираються знань, майстерності в надії, що колись вони зможуть їх застосувати. Ігровикам простіше: на національній художній студії запускається більше проектів у розрахунку на фестивалі, на телебачення, на прибуток. А документалістика — це ідеологія, це помічниця держави в здійсненні її політики. Якби тільки зрозуміли це ті, від кого залежить наша доля: бути чи не бути? Не хочеться вірити, що пісні нашого полку відгриміли.
P.S. Не знаю, чи потрапив наш лист до Президента. Минуло три місяці, а реакції ніякої. Колектив кінохроніки чекає і сподівається. Адже, як відомо, надія вмирає останньою.