Олена Санаєва |
Ми зустріли Олену Всеволодівну Санаєву в київському Будинку кіно. Вона приїхала на міжнародний дитячий кінофестиваль «Синій птах-2001». У його рамках був запланований «Вечір із Роланом Биковим, відомим і невідомим», автором і ведучим якого є Олена Всеволодівна. Проте бесіда з нашою чарівною гостею відбулася напередодні вечора після перегляду її документального фільму про Олексія Германа, що знімає нині у Чехії стрічку за філософською, лукаво позначеною фантастичною повістю братів Стругацьких «Важко бути Богом».
Вона назвала цей фільм «Важко бути Германом» і зняла на одному подиху, з тією високою простотою, що притаманна їй, як виявилося, і в житті. Коли я за вже вкоріненою в Києві звичкою звернулася до неї «пані Олено», вона щиро й здивовано подивилася на мене і примусила мене почервоніти. Втім її відкритість, талановитість не тільки як акторки, а й як людини, допомогли згладити ніяковість.
— Олено Всеволодівно, кажуть, сценарій фільму «Важко бути Богом» дуже відрізняється від свого літературного джерела?
— Я б не сказала, що так уже й сильно. У Стругацьких, коли головному герою розповіді Руматі починає загрожувати небезпека, він повертається на Землю. А в кіноверсії він залишається на тій же планеті. Бажаючи встановити порядок, справедливість на ній, він вживає найжорстокіших заходів. Ми кажемо: «Бог — це любов». Проте «Не мир прийшов я принести, але меч» — це теж каже Бог. Люди потопають у нелюбові, ненависті, війнах. І Румата, який прагнув довести ту планету до божого вигляду, в результаті вчинив з нею по-людськи, тобто залив кров’ю. А те, що існує кіно Германа, — прекрасно, це та точка відліку, що не дає свідомості впасти, як кажуть, нижче рівня моря. Тому я дуже рада, що після повернення до Москви монтуватиму другий фільм про нього, потім поїду знімати третій.
— Чому саме в Чехії Герман знімає свій фільм, там легше створити атмосферу «чужоплемінності»?
— Олексія Германа дуже підтримує продюсер фільму з чеської сторони Олександр Биков. Він був свого часу представником «Радекспортфільму» в Чехословаччині, а коли все розвалилося, створив разом із дружиною фірму. Герману і продюсери, і держава — його частка у виробництві цього фільму також велика — дозволяють бути самим собою, не підганяють, дають можливість домагатися тієї якості, що йому потрібна, скільки б часу і грошей на це не витратили. Він начебто вирощує свою кіноматерію. Процес тривалий. Чехи працюють чудово. Вони майже не роблять своїх фільмів, але надають послуги багатьом закордонним кінофірмам. І «Жанна д’Арк» знімалася в Чехії. Американці також знімають деякі свої стрічки в чехів. Весь технологічний ланцюжок із створення фільму там дуже високого класу, а послуги — набагато дешевші, ніж у нас. До того ж у Чехії в прекрасному стані збереглося багато замків, що були потрібні Герману для зйомок. Деякі з них — приватна власність, яку повернули тим, хто століттями володів ними. Але з огляду на їхню історичну цінність замки перебувають у спільному користуванні міністерства культури і власне господарів.
— Хотілося б почути про вашу акторську роботу, про улюблені ролі.
— Немає в артиста улюблених або неулюблених ролей. Всі ролі, які є, улюблені, тому що це частина життя. У мене ролей небагато. Всього тридцять дві роботи. Один фільм знімався саме тут, на кіностудії ім. Довженка. Він був знятий режисером Миколою Ільїнським, називався «Довіра», і я там грала голову сільради. Кожного грудня, у День Конституції тоді спільної нашої країни, його показували по телевізору. Цю роль я дуже люблю. Прекрасна акторка Ада Войцек, яка знала мене ще дитиною, переглянувши фільм «Довіра», зателефонувала мені: «Льоле, вітаю, ти зіграла неможливу роль, ти зіграла газетну передовицю, і все одно тобі віриш». А чудовий письменник Леонід Лиходєєв сказав: «Ти знаєш, розумію, що нічого не буде, та коли дивишся на тебе в цій ролі, починаєш сподіватися: а раптом Радянська влада здатна на щось хороше».
— Я беззастережно повірила б вам. Мій батько не в кіно, а в житті тридцять років пропрацював головою сільради і лишив по собі дуже добру пам’ять. Мабуть, не місце людину красить, а людина місце.
— Безсумнівно. Мій батько Всеволод Васильович теж привселюдно не відрікався, не спалював свого партквитка і говорив мені: «Так, я був членом партії багато років. Кому я міг допомогти — допомагав, якщо міг робити щось добре, хороше — робив. А до того, що вони робили там, нагорі, яке я маю відношення?» Ви знаєте, кажуть, що є люди на всі часи. Мій батько, я вважаю, був такою людиною. Глибоко порядна, вірна, віддана людина, величезної такої надійності, шляхетності. І, власне кажучи, ці риси вирізняли його й на екрані. Тому, напевно, до нього, уже старенького, люди підходили на вулиці й казали: «Всеволоде Васильовичу, ми вас так любимо, так віримо вам». Дуже мало хто з людей нашої професії, зістарившись, може почути такі слова. Я дуже пишалася батьком і раділа за нього.
— Олено Всеволодівно, ще трохи про свої роботи.
— Знімалася в Шукшина в «Дивних людях», у фільмі «Опудало» у свого чоловіка Ролана Бикова. Одну з дуже дорогих для мене ролей я зіграла у фільмі Аїди Манасарової «Головний свідок» за оповіданням Чехова «Баби». Про це оповідання Толстой писав автору, що йому дивовижно вдалося створити образ сучасного Тартюфа. Роль цілком трагедійна, але сам фільм вийшов посереднім, пройшов другим, третім екраном, його не помітили. Щоправда, фахівці добрим словом згадали мою акторську роботу. Втім, я вважаю, в моєму житті так склалося, що основною роллю було бути поруч із Роланом.
— Як довго ви були разом із Роланом Биковим?
— Ми прожили двадцять п’ять років. І майже не розлучалися.
— Як познайомилися?
— На зйомках фільму, як це найчастіше буває в акторів. До речі, картина була жахливою. Фільм називався «Докер». Це єдина картина, якої, мабуть, соромилися і я, і Ролан. Але, бачите, як буває, там ми зустрілися.
— Може, картина і потрібна була, щоб ви зустрілися?
— Можливо. Приблизно за рік до того, як його не стало, Ролан сказав мені: «Я нічого для тебе, Лєно, не зробив, хоча завжди знав, яка ти акторка!» Я так не думаю. І справді, він не робив для мене картин. Але ніколи мені й на думку не спадало, що він спеціально щось для мене створюватиме. Коли ми познайомилися, він уже був чудовим актором, режисером, щороку отримував по вісім-десять пропозицій. Іноді бувало так, що нас разом запрошували на зйомки.
— Відразу зрозуміли, що Ролан Биков — ваша людина?
— Ні, зовсім не було такого відчуття, але так сталося, що об’єднавшись, ми обоє серйозно працювали, щоб стати парою. Зовні ми не були парою абсолютно. Мій тато, коли побачив нас разом у гримерній на «Ленфільмі», вивів мене в коридор і сказав: «Льоле, не монтуєтеся, зовсім не монтуєтеся!» Так воно й було, якщо дивитися зі сторони. Я на зріст була на голову вища від Ролана, у свої тридцять років виглядала років на двадцять два, а Ролан виглядав старше свого віку. Але важливішим за зовнішнє виявилося внутрішнє тяжіння.
— І воно ніколи не ставало слабкішим?
— Я ніколи не вважала, що любов — константа. З юності знала, що це робота. Робота душі. Йшов час, Ролан говорив мені: «Дивно, Лєно, але з кожним роком я тебе все більше кохаю». Мабуть, я на це заслуговувала. Будь-яке почуття можна вбити, насамперед, характером своїм. Я ніколи не намагалася переробляти Ролана, тому що розуміла — це велика особистість, найрозумніша людина, що мені там переробляти?
— Так вам доводилося до нього пристосовуватися?
— Що значить «доводилося»? Будь-яке спільне життя — це пристосування одне до одного. І не тільки пристосування. Це часто боротьба характерів, «сшибка сердец роковая», як писав Тютчев. І якщо говорити вже зовсім високим стилем — це боротьба за краще одне в одному. Лише тоді почуття виживають, лише тоді люди стають рідними, однодумцями. Просто так нічого не дається.
— У сім’ї все було на рівних началах?
— Ви знаєте, я в передачі з Оксаною Пушкіною вже казала, що великий талант, геній належить чоловіку. Я зовсім не хочу принизити жінку. Були, звісно, великі жінки. Але для мене роль жінки поруч із генієм, її талант полягає в розумінні, що великий талант завжди дуже самотній. І не треба тягти його як дзвін, пам’ятаєте, як у Гоголя? Не потрібно мікроскопом забивати цвяхи. Треба знати, що цю людину послано на землю для іншого, і не вимагати, щоб він приносив у дім, приміром, п’ять кілограмів картоплі. Хоча Ролан, бувало, ходив за продуктами і взагалі був чудовим чоловіком. Місія дружини в тому, щоб захищати, оберігати, допомагати, не створювати додаткових складнощів, життя і так складне саме по собі.
— Ви така вродлива. Ролан Антонович не ревнував вас?
— Бувало, ревнував, хоча я підстав не давала. Та й нікого я не бачила навколо. Не тому, що так сліпо була закохана, але не до того було. Міг би, звісно, хтось і сподобатися. Але це означало взяти і розтоптати все, за що було сплачено високу ціну. А навіщо?
— А самі ви не ревнували його?
— Ревнувала, авжеж! Так уже в нас склалося в житті, що чоловіки — наречені, доки їх ноги носять. Ролан же був настільки значною постаттю, настільки улюбленою, а талант — річ така притягальна, така ваблива. Попри свою, здавалося б, не акторську зовнішність, Ролан притягав до себе жінок... Так що доводилося пильнувати, охороняти своє вогнище.
— У вас із ним були спільні діти?
— Ні. Але Пашу — мого сина від першого шлюбу — він дуже любив, називав його «синочок», «рідний» і багато що зробив для нього.
— Ви не були вільні, коли познайомилися з Роланом Антоновичем?
— Він уже зо два роки був вільний. А я — ні. Та коли я зустріла Ролана, у мене було таке відчуття, що чоловік мій славний проживе без мене. А Ролан був, як фрегат, що під усіма вітрилами несеться на рифи. І от Господь поставив мене там, де поставив, щоб він не розбився. Хто знає, як би все було, якби ми не зустрілися. Незадовго до своєї смерті Ролан сказав: «Боже мій, невже ми одружені з тобою двадцять п’ять років? Я наговоритися з тобою не встиг!» Мені дуже імпонує сказане Жераром Філіпом. Коли його запитали, що він думає про шлюб, він відповів: «Шлюб — це тривала бесіда». Це щастя буває не в кожного в житті. У мене — було.