Такий антураж — це не політика і майже не ностальгія. Скоріше, ми «сміючись, розстаємося з минулим». А для журналістів, кому за 30, скоріше кумедні, ніж сумні спогади про молодість. Віктор Теплов, автор і режисер телевізійного «По-літпивбару»:
— Це не глузування над комунізмом не приведи Господи, і не його прославляння... Це легкий стеб. Ми просто па-м’ятаємо коріння. Не ідеологічні. Ми зростали в часи краваток, сурм і рогаток, і це було здорово.
Чи могли ми років ...дцять тому замовити піонервожатій або ланковій, вони ж офіціантки, вдягнені в піонерську атрибутику (краватка, пілотка, шорти), пару келихів пива з раками?
Утім, усе це, не більш як зовнішній, що став вже екзотикою, бік нового клубу. Журналістам, як і людям будь-якої професії, треба об’єднуватися не тільки в спілки. Тому створений «По-літпивбар» — клуб, де людей зв’язують спільні інтереси, куди може прийти починаюча «акула пера», котра не є членом Національної спілки журналістів, і досвідчений «зубр» у ранзі головного редактора. «Політпивбар» — це, якщо хочете, клубний рух, у якому менше за все по-літики, навіть коли колеги по-різному сприймають і пишуть про дійсність, працюють на різні політичні сили.