Сучасний литовський театр — це цілий пласт і особлива ніша в нинішньому світовому сценічному мистецтві. Імена литовських режисерів сьогодні в усіх на слуху — Някрошюс, Тумінас... Одним із найкращих у когорті сучасних балтійських театральних унікумів сьогодні вважається 36-річний Оскарас Коршуновас, котрий створив театр свого імені — ОКТ (Оскаро Коршуново Театрас). В інтерв’ю «ДТ» режисер розповів про неоднозначну театральну ситуацію в Литві.
Від Мінська до Вільнюса на автомашині дві години дороги. Щоправда, на цій дорозі ще два переходи кордону, але ці перешкоди не зменшують бажання білорусів відвідати «західного сусіда». Одні їдуть «вдихнути повітря Євросоюзу», інші — одержати задоволення від європейського сервісу в готелях і затишних кафе, треті (і їх чимало) — щоб зустрітися з культурою Литви, її стародавньою архітектурою, художніми виставками і сучасним театром. Адже саме театр протягом багатьох десятиліть займає нішу духовного відродження — тут у всі часи працювали справжні творці, завдяки котрим Литву знали у світі. На щастя, незважаючи на всі історичні бурі і труднощі перехідних періодів, справжніх митців литовського театру не зменшилось. Някрошюс — окрема театральна планета, його постановки йдуть на сценах різних міст світу, спектаклі відзначені найпрестижнішими преміями (у квітні, до речі, на киян очікує зустріч із «Отелло» Шекспіра в постановці видатного режисера). Нарозхват сьогодні і Рімас Тумінас, який колись яскраво засяяв на фестивалі «Балтійський дім» у Санкт-Петербурзі, поставив надзвичайний «Маскарад», і співробітничає із «Современником» («Граємо Шіллера») та Вахтанговським театром («Ревізор»).
Не менш цікавий зухвалий і самовпевнений Коршуновас, котрий створив театр свого імені (!). Театр філософського трюку, за яким стоїть своя традиція, своя історія. Тепер цей колектив відомий у світі, як метафоричний театр добре навчених ремесла акторів, а в Литві його керівник популярніший, ніж рок-зірки. У своїх роботах він дуже різний і не схожий на себе, можливо, тому, що змінюється і постійно шукає. Нещодавно він ініціював і провів міжнародний театральний фестиваль «Сирени». Зі згадки про цю подію і розпочалася наша розмова.
— Чим була викликана така «організаційна активність»?
— Почнемо з того, що за 14 років незалежності у Литві не відкрилося жодного нового сценічного майданчика. Ті, які залишилися, фізично і морально застаріли. А скільки «білдінгів» і хмарочосів виросло за цей час! У державні театри глядач продовжує ходити наче за інерцією, більшість цих театрів живе локальним, закритим і провінційним життям. Навіть те, що бачать вільнюсці, на мій погляд, не відповідає рівню сучасного європейського регіону. Водночас у Вільнюсі близько 10 років не було жодного міжнародного театрального фестивалю. Так, окремі акції, форуми сучасної драматургії, спрямовані на фахову полеміку, але не на глядача. Фестиваль і фестивальний рух допоможуть відродити живий, цікавий для глядача художній процес, допоможуть «піднятися» і самому литовському театру. Тим більше що геополітичне положення Вільнюса просто зобов’язує зустрічатися театри Заходу і Сходу. Своєрідний парадокс: Литва сміливо вважає себе театральним регіоном, але без амбіційного фестивалю не може сьогодні нормально існувати сучасний театр. Та й унікального, справжнього сучасного глядача «вирощує» саме фестиваль, а потім уже такий глядач багато вимагає від самого театру і сприяє його зростанню. Такий от взаємний процес.
— Що було головним для вас на фестивалі «Сирени»?
— Хотілося презентувати моє покоління, яке, можливо, цікавіше й активніше, ніж інші, працює сьогодні в європейському театрі, більше представлене на відомих у світі фестивалях. Це К. Варликовський, Г. Яжина, А. Херманіс і обов’язково Томас Остермайєр.
— Чому саме він? Адже, здається, він значно молодший за вас?
— Я теж ніби починав дуже молодим, коли «Там бути тут» за Хармсом здобув визнання 1990 року на Единбурзькому фестивалі — мені було 21 рік. А коли після цього ми їздили зі своїми спектаклями (поставленими за російськими абсурдистами тоді ще в рамках Національного театру Литви) по всій Німеччини і фестивалях, то ще не чули про Остермайєра. Але, повертаючись до мого покоління в театрі, скажу: ми народилися, жили і закінчували свої університети в один час, а от коли почали працювати, то настав зовсім інший час, з іншими цінностями. Нас як із гармати вистрілило з однієї системи в іншу, і театр мав якось на це реагувати. У цьому історичному зламі знайшлося покоління, яке зважилося про це говорити. Багато в чому саме режисери нової хвилі, про яких я вже згадував, створили сучасний театр, котрий змінився разом із ними. Це не випадковий збіг, як мені здається: багато з них були невизнані у своїх країнах, але відомі за їх межами.
— Складається враження, що театр Оскараса Коршуноваса переважно бере активну участь у міжнародних театральних проектах: там урочисто відкриває, десь так само урочисто закриває захід. Чи не зливається все це в один великий фестиваль?
— Так, у нас буває до десяти поїздок такого плану, фестивалі зливаються, чи то ти був в Антверпені, чи то в Брюсселі, чи то в Бонні. Але є унікальні міста і незабутні фестивалі: Авіньйонський, Единбурзький, «Балтійський дім» у Пітері, Торуньський «Контакт». Шкода, що тепер найчастіше приїжджаєш на фестиваль, покажеш свій спектакль і, як кажуть, — відвалюй... От і зараз повернулися із Сараєво, де постановкою «Ромео і Джульєтта» відкривали фестиваль. І прямо з літака — у театр, адже попереду прем’єра «Майстра і Маргарити». А для театру прем’єра — немов упорскування адреналіну. Втім, кожен фестиваль — як прем’єра: їдеш в іншу країну, новий глядач, новий погляд на тебе, тому наш театр у постійному тонусі. Наприклад, Сараєво. Вперше ми там були майже відразу після війни — це було страшно. А тепер це чудове місто, у якому буквально відчуваєш проникнення християнської і мусульманської культур, ожило, і глядачі в ньому теж.
— Чи встигаєте задуматися над тим, коли був найщасливіший для самого себе час?
— Дуже щасливим був початок: неймовірний і повсюдний успіх на зорі 90-х спектаклю за Хармсом «Там бути тут» — по всій Європі, у Росії, після Единбурга аншлаги і визнання в самій Литві. Це дало мені сміливість, і виникла ціла серія вдалих і успішних спектаклів. Так у 25 років я фактично знайшов свій стиль, мову, свій театр, який треба було швидко виштовхнути у життя, у ринок. А оскільки тоді я ставив спектаклі в рамках Національного академічного, виникло нове позначення — Театр Оскараса Коршуноваса, коротко ОКТ.