Серед пам’ятників та урочистостей, якими увічнено 10-річчя нашої незалежності, своє гідне місце посів і новий оперний твір. Про львівського «Мойсея» Мирослава Скорика, якого театр підготував ще до однієї знакової події ювілейного року — візиту в Україну Його Святості Папи Івана Павла ІІ, ми чули й читали чимало. Відомо й те, що, за наказом Його Святості, сам Ватикан фінансував цю акцію, чим викликав захоплене здивування наших краян та світової громадськості. А біля витоків усього лежала ініціатива автора проекту, директора Львівської опери ім. Соломії Крушельницької Тадея Едера. І ось львів’яни привезли виставу до столиці. Ії порівняння з новим виглядом столичного Майдану Незалежності переконало в тому, що наші митці мають чітко сформовані уявлення про новий стильовий канон, який прийшов на зміну канону соцреалістичної доби. Монументальна парадна вистава розрахована на демократичну публіку. Вона не лякає надмірними новаціями і не претендує на шокуючі художні відкриття, однак зроблена досвідченими професіоналами, знавцями своєї справи. Художники-постановники Тадей і Михайло Риндзаки створили величну атмосферу безмежної кам’яної пустелі, де ось уже 40 років блукає під проводом свого вождя кинутий у цю непривітну пустку народ. Статуарність мізансцен, фрескова манера викладу, уповільнений темпоритм характеризують усі компоненти вистави (режисер-постановник Збігнєв Хшановський, диригент-постановник Михайло Дутчак, у перший вечір виставу з піднесенням і впевненою рукою провів сам автор твору Мирослав Скорик). Це обумовлено поставленим завданням: якомога ближче підійти до літературного першоджерела — відомої поеми Івана Франка, зберегти хід її подій і по змозі більшу частину авторського тексту (лібрето Богдана Стельмаха та Мирослава Скорика). Однак у такому зовні слушному самообмеженні, викликаному пієтетом перед справді унікальним за силою драматичної напруги і палкої пристрасності, за масштабом філософських узагальнень твором, крилася певна небезпека.
Якщо згадаємо і час появи франкової поеми, і обставини, в яких уже зверталися до оперних версій образу Мойсея Джоаккіно Россіні та Арнольд Шенберг, ми помітимо одну спільну рису. Актуальним цей сюжет робили історичні ситуації, аналогічні біблійним. Це були моменти, коли той чи той народ потребував пробудження, визволення з рабства та полону, з ярма іноземного гноблення та поневолення. Саме тоді народжувалася могутня особистість захопленого великою волелюбною ідеєю пророка і керманича, віра якого не лише запалювала натовп, а й допомагала виправдовувати незліченні жертви, що ними було встелено шлях до мети. Зразок такої велетенської особистості митці знаходили у біблійній постаті Мойсея.
Однак нагадаймо, які страшні й сумні пророцтва нашіптує Мойсеєві у поемі Франка темний дух, що набуває образу покійної матері. Мойсей помре і не побачить здійснення обіцянок Єгови. Йому несила слухати, чим виявиться той рай, та обіцяна земля, в яку народ потрапить уже по смерті свого пророка. Майбутнє, яке лежить за межею досягнення мети, не принесе ідилічного заспокоєння і миру. У нових обставинах прийдуть нові вожді, що вимагатимуть інших жертв, а народ, який тепер житиме на власній землі,— чекатимуть нові випробування, і буде це вже не той народ, якого Мойсей водив пустелею.
Не випадково у музичному плані цікавішим виявився другий акт твору, де Мойсей залишається наодинці зі своїми сумнівами, де йому доводиться сперечатися з власною Тінню у вигляді духу спокуси Азазеля (Олексій Данильчук). Жаль лише, що режисер вирішив постать останнього досить трафаретно. Лише вдалий балетний контрапункт надає сцені з Азазелем неоднозначності і психологічної загостреності (балетмейстер Сергій Наєнко). Не до кінця виразною вийшла і постать уявної матері Мойсея Йохаведи. Взагалі, режисер вистави зняв лише зовнішній план сюжету, не доповнивши цікавими суто театральними засобами змісту музичних образів. Склалося враження, що свою фантазію він обмежив завданням проілюструвати низкою живих картин окремі сцени та епізоди поеми Івана Франка. Щодо музики, то, не претендуючи на приголомшливі новації, вона, безумовно, давала матеріал для самостійного прочитання літературного першоджерела, трактованого композитором у ліричному ключі і у певній споглядальній ретроспекції. Єдине, що безумовно зіпсувало у цілому позитивне враження від твору Мирослава Скорика, — це занадто парадний, у дусі офіційних святкових концертів мажорний ура-фінал. Можна погодитися з тим, що у пролозі текст Івана Франка озвучує Поет, вбраний у сучасний одяг (органічно і невимушено постає у цій партії Ігор Кушплер). Однак фінал, де повторено той самий прийом, перетворює твір, задуманий на всі часи, у «святковий пиріг» до ювілейної дати.
У центрі твору і вистави стоїть постать Мойсея. Тож успіх львівської постановки значною мірою залежав від головного виконавця, тим більше що в опері Скорика провідна не так самостійна оркестрова, як у Вагнера, як виразна вокальна сторона. Львів’яни знайшли в особі Олександра Громиша чудового співака й актора, який повністю зжився з виконуваним образом. Хороше враження справили і решта виконавців. Під орудою автора добре звучали львівський оркестр та хор. Отже, можна зробити висновок: львівський «Мойсей» вписується у святковий екстер’єр ювілейного року. Щиро порадіймо, що, попри все, у нас будуються пам’ятники, відбудовуються храми, пишуться і ставляться на сцені нові опери. А остаточну естетичну й художню оцінку наших здобутків залишімо прийдешнім поколінням. Львів’яни планують показати свою виставу за межами України. Цікаво, як її сприймуть в Ізраїлі або ж у Польщі? Адже постать Мойсея справді всеосяжна. Тож кожен народ має право на її власну інтерпретацію.