Він може собі це дозволити з повним правом — один лише музичний бренд «Арсеналу», беззмінно керованого Козловим, збирає величезні зали, при цьому за якість можна ручатися заздалегідь, попри зміну складу учасників бенду.
20 листопада оновлена команда маестро побувала в Києві. Правда, послухати вживу джазову легенду змогли небагато шанувальників, оскільки в казино Freeдом вільно можуть почуватися хіба що дуже забезпечені люди.
Утім, саме на них і розраховували організатори заходу, приурочивши до концерту і презентацію новітнього зібрання творів Олексія Козлова, причому не лише музичних, а й епістолярних. Адже крім активної концертної й композиторської діяльності, у музиканта вистачає часу й на літературні екзерсиси — його біографічна книжка «Козел на саксе» в Росії розійшлася в лічені дні після виходу в світ і відтоді не перевидавалася, попри великий попит.
Елітний набір, здатний ощасливити будь-якого меломана, не кажучи вже про шанувальників творчості Козлова та його ансамблю, справді виконаний розкішно: три томи творів, у яких, крім автобіографічної прози вмістилися розповіді, журнальна публіцистика, у шкіряній палітурці з чудовою поліграфією, плюс шість дисків практично з повною антологією «Арсеналу» й самого Козлова. І все це — в шкіряному футлярі у вигляді куба з пластиною, що зображує хитромудрий циферблат без стрілок як нагадування про вічність і час, не владний над художником... Ну й ціна відповідна — 500 у.о. Журналістам новинку дозволили потримати в руках і навіть погортати новенькі сторінки.
А сам концерт залишив дуже дивне враження. З одного боку, дивовижний музикант, вік котрого був і залишається лише фактом біографії, але ніяк не приводом для слухацького попуску. Гарантія якості, якою славився колишній «Арсенал», як і раніше, незмінна, попри зміну складу, попри меншу кількість учасників. А з іншого боку, на форматі концерту, що видався незвично коротким і стриманим, очевидно, позначилася атмосфера закладу, який не сприяв обміну запальною джазовою енергією з публікою, котра статечно сиділа на розкішних диванах концерт-холу.
На прес-конференції Олексій Семенович чесно визнав: в Україні його з командою завжди приймали й цінували набагато більше, ніж на батьківщині. Утім, за нинішнім концертом судити було дуже складно, бо гламурна обстановка не вельми налаштовувала на звичні для джазових сейшенів розкутість і демократичність. Я не велика шанувальниця концертів у Палаці «Україна», де ціни за квитки «на зірок» перевищують розумні межі, але навіть там примудряються збиратися запеклі джазфани, котрі й задають тон концерту, а іноді трапляється, що партер починає танцювати на кріслах, як це було на виступі Джорджа Бенсона. У попередній приїзд Козлова до нашої столиці на сцені Палацу «Україна» відбувалося набагато жвавіше й енергійніше дійство, хоч і не розливали шампанське, та й свічок у келихах не було.
Свою програму музикант визначив як «сюрреалістичний компот у дусі постмодернізму», що вельми заінтригувало. Насправді вийшло простіше: пішовши від розрізнених композицій у сферу міксів, які перетікають від однієї теми до іншої в рамках єдиної п’єси, Козлов, безумовно, істотно урізноманітнив програму, зате вніс смуту в душі своїх шанувальників — тісне сусідство таких різних стилів, як, приміром, класика й фанкі, виявилося несподіваним сюрпризом, навіть попри давній інтерес джазмена до класичної спадщини.
До речі, Олексій Семенович і не приховує, що останнім часом його надихають на творчість такі далекі від джазу композитори, як Чайковський, Рахманінов і Бородін (позначається досвід співпраці з Квартетом ім. Шостаковича ), а також французькі імпресіоністи, до котрих Козлов зарахував і Дебюссі з Равелем.
Загалом за вечір пролунали шість дво- і тричастинних композицій, у яких вигадливо спліталися мелодії Коулмена й Бізе, Саті й Козлова. Не обійшлося й без справжніх хітів на кшталт Silver Blues, присвяченої Хоресу Сільверу. Особливе враження на публіку справили імпровізації ударника Юрія Семенова, та й знахідки Євгена Шарікова не залишилися в тіні.
Оновлений склад «Арсеналу» разом грає від 1999 року, причому в його звучанні зібрана й бурхлива «арсенальська» молодість, і майстерний досвід лідера ансамблю, котрий не лише примножував і удосконалював свій талант саксофоніста, а й активно писав власну музику. Як говорить Олексій Козлов, незважаючи на всю любов до американського джазу, на сьогодні йому подобається грати своє, авторське. А оскільки запас імпровізацій у загашнику й справді невичерпний, залишається лише дивуватися енергії цієї унікальної людини, котра не боялася грати джаз у Радянському Союзі, їздила на гастролі по всьому світу як символ радянського, а згодом — російського джазового напрямку й яка в свої 69 заряджає енергією не тільки свою команду, а й зал.
Музику Козлов пише різну — і філософську, й ностальгічну, але робить це виключно на комп’ютері. Причому й у цьому він виявився одним із піонерів, коли комп’ютери були в багато разів простіші, а програми до них — недосконаліші та примітивніші. Особливо захоплюють його останнім часом експерименти в сфері темпу й ритму — у привезених на київський вечір композиціях ця тенденція чітко просліджувалася, оскільки саме поняття постійного темпу поставало дуже розмитим і невизначеним, надаючи можливість фантазії музикантів почуватися гранично вільно.
До речі, на запитання однієї з журналісток про те, чи можна навчити джазу, Олексій Семенович, котрий має не великий, але показовий викладацький досвід, відразу відповів «ні». І пояснив — імпровізаторами не стають, ними народжуються, бо справжній імпровізатор завжди проти течії, він нонконформіст за суттю та станом душі та гратиме не по нотах. Якщо й можна навчатися імпровізувати, то аж ніяк не по годинах під турботливим поглядом викладача, а від душі, наодинці. І лише потім, коли свободою наситишся наскрізь, можна йти заряджати нею зал. Хотілося б думати, у наступний приїзд свободи вистачатиме не лише музикантам, а й публіці, а підтримати улюбленого й завжди довгожданого джазиста з його чудовим ансамблем зможуть усі бажаючі.