День Києва — це вже давно не просто подія, а явище. У ці останні травневі дні, іменинні для Києва, працівників столичної культурної ниви можна вважати найближчими родичами іменинника. Бо саме їм випадає чи не найбільше роботи, аби свято було веселим, цікавим, щедрим, щирим...
У Олександра Биструшкіна своя точка зору на місце культури в нашому житті: він не заперечує ні першим, ні другим, а бачить своє завдання в тому, щоб ці позиції органічно поєднувати й розвивати. Робота така. Адже він очолює Головне управління культури, мистецтв і охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації.
Духовності не може бути забагато
— Культура не має матеріальної одиниці виміру. Як тоді оцінити ефективність роботи тих, хто працює в сфері культури?
— Справді, одиниці виміру, звичайно, немає. Але загалом, якщо йти від визначення, що таке культура, то я зробив для себе дивовижне відкриття. Зазирнувши у словник, першим у визначенні цього поняття знайдемо таке: культура — це діяльність людей з обробки землі. Погодьтеся, це таки глибоко символічно — виходить, культура бере початок від землі, тобто ми вростаємо корінням глибоко в землю, стоїмо на ній і тягнемося духовно аж туди, до небес. Тому в будь-якій аудиторії я завжди стверджую, що культура має дотичність до всього.
Ми можемо багато (й заслужено) говорити про найвищі досягнення української професійної культури, діаманти народної творчості, народного мистецтва. Маємо унікальні колективи — й аматорські, самодіяльні, й такі, що сягають надзвичайно високого рівня майстерності.
А що ж у людському загалі — яка культура, рівень духовності? Тут ми, на превеликий жаль, ще тільки підтягуємося до сучасного рівня цивілізації. На жаль, за останні роки ми дещо здали позиції «культурної інтервенції», і рівень культури суспільства на загал знизився. Та я не згоден із тими, хто вбачає причину у непростій економічній ситуації. Це не пояснення, а виправдання — бездіяльності або недостатньої праці душі. Так, багатьом доводиться насамперед думати про хліб насущний, а потім уже про духовне. Але нормальна людина з часом обов’язково відчує, що їй бракує мистецтва, як повітря. Навіть якщо це буде не серйозна оперна вистава, а свято на майдані. І саме ми, працівники сфери культури, маємо допомогти людині знайти бажане.
Серед втраченого особливо шкодую за тим, що майже перестали працювати об’єднання за інтересами — підліткові клуби, секції або центри, мало тематичних заходів проводять бібліотеки, бо й самі переживають не кращі часи — значно менше стало читачів. Нині намагаємося це компенсувати, організовуючи такі заходи, залучаючи учнів чи студентів до відвідування музеїв, театрів, дитячих кінотеатрів, навіть за пільговими цінами, аби тільки дивилися, цікавились. Я переконаний, що якраз тут не треба боятися переборщити. Це саме той випадок, коли занадто — то добре. Духовність — як той небесний купол: наче наближаєшся до склепіння, а воно піднімається все вище й вище. І якраз оцей процес зростання і є головний результат.
— У радянські часи був відомий такий вислів «за залишковим принципом» — про фінансування гуманітарної сфери. Чи актуальний він нині?
— На превеликий жаль, так. Ті люди, які зараз мають повні права, повноваження й обов’язок перед державою дбати про її завтрашній день, роблять це, м’яко кажучи, не дуже добре. Насправді не просто все залишилося «за залишковим принципом» — ні, стало набагато гірше. У радянські часи чиновники мали установку — обов’язково звітувати, що робиться, як тоді називалося, у сфері соцкультпобуту. Малися на увазі освіта, медицина, культура й спорт. І це тримало гуманітарну основу держави. А в наші часи у багатьох високих посадовців виразу «гуманітарна сфера» навіть у лексиконі немає. Це дивовижний парадокс: у радянські часи для звіту, проформи, тому, що таке було завдання, для культури робилося більше, ніж тепер «з ідейних міркувань»!
Зміни настануть лише тоді, коли людина ту відповідальність усвідомить, а не сприйматиме як нав’язану згори. Справжній патріот, тим паче високий державний посадовець, має розуміти: не готуючи громадянина нашої держави як культурну, інтелектуальну особистість, ми злочинно «стріляємо» в завтрашній та післязавтрашній день нашого суспільства.
Мені подобається капіталістичний світ у сенсі культури тим, що вони працюють навіть не на сьогодні, а на 5—10 років уперед, бо стоять на тому, що вже зроблено попередниками. У них давно вирішено питання зі спонсорством та благодійництвом, є відповідний рівень ставлення держави, сприятлива законодавча база. Вони мають не ті кілька відсотків, які нам Верховна Рада зараз дозволяє додавати за благодійництво, — там справді серйозні кошти можна вкладати у спорт, науку, культуру, і спонсори знають, що ці суми у них будуть зняті з оподаткування, оскільки вони фактично беруть на себе функціональні обов’язки держави. Те, що не допрацьовує держава, бере на себе благодійник, відтак держава має за це дати йому пільги, тому що вони стають разом і виконують спільну роботу, дбаючи про гуманітарну сферу.
У нас же, скільки ми про це не говоримо, однак проблема залишається. Декому, бач, здається, що якщо дати 10 чи 15% пільг за благодійництво, то почнуться зловживання. Ну, по-перше, нехай кине в мене камінь той, хто стверджує, що цих зловживань немає нині. По-друге, чого тут боятися? Що хтось «відмиватиме» гроші? Та нехай тут відмивають, слава Богу! Якщо це йде в культуру, то бодай якось у космосі відмоляться їхні гріхи. Їй-Богу, краще сюди, ніж у казино. Хоч із тіні щось вийде і піде офіційним шляхом.
І друга річ необхідна культурі так само, як нормальна законодавча база. А може, й ще більше — це совість. Колись я прочитав в одній із російських газет про бізнесмена з глибинки, котрий утримує симфонічний оркестр на власні гроші. Той бізнесмен дивиться у майбутнє, думає, що завтра буде з його сином і онуком. Адже зло, якщо йому не протиставити добро, духовність, культуру, церкву, наздожене їх, де б вони не сховалися.
— У нас немає таких бізнесменів, які б узяли на утримання симфонічний оркестр?
— Немає. І це сумно й симптоматично. Гроші є, а бажання катма. Лише Віктор Пінчук може собі дозволити привезти сюди прем’єру Ленкому, запросити Володимира Співакова з усіма його програмами... Це впливає, це неабияка подія для нашої культури, але цього мало. Якби поруч із ним були ще один-другий-третій, хоча б їх було з десяток, і фінансували б вони не заїжджі, а вже й свої колективи! Добре, що банк «Надра» підтримав театр Івана Франка, добре, що банк «Аваль» якось сприяє, але цього мало. Згадаймо, скільки у нас банків або фінансово-промислових груп. Хто може сказати «Я маю свій оркестр»?
— А ви пробували когось реального до цього закликати?
— Марно. Вони не чують. Вони зайняті політикою або накопиченням грошей і не розуміють того, що в цій гонитві губиться найголовніше — розвиток духовності тієї держави, громадянами якої вони є.
Це знову ж до питання, чим вимірюється культура. Розумінням ситуації, яка є в державі, розумінням того, що ми не маємо права втрачати покоління за поколінням. Що б там не говорили, але ми й досі не визначилися, що ж ми будуємо. Живемо за надзвичайно прагматичними мірками.
У цьому зв’язку мене дуже турбує те, що поступово здає позиції наше загальнонаціональне радіо, те, що називають проводовим мовленням. Розумію, що після цих слів хтось мало не тикатиме в мене пальцем, вважаючи безнадійно відсталим, але підкреслюю — так, те саме радіо, яке звучить із приймача на стіні. Його, на жаль, слухають все менше, та й мовить воно все менше, віддаючи свій час в оренду, а я глибоко переконаний, що від цього держава дуже багато втрачає. Бо це нині найцінніше, що є з доступних засобів масової інформації. У багатьох людей немає можливості купити книжку, часом навіть щоденно прочитати газету. Зате приймач на стіні є майже в усіх. І він своєю спрямованістю хоч трохи протистоїть у просвітницькому, культурному сенсі отим страшним ефемівським станціям, звідки виливаються мегатонни безкультур’я, а то й антикультури, нав’язується суспільству сленг на межі з бандитським жаргоном, яким уже розмовляє майже вся молодь.
І тому національне радіо, його програма «Промінь» та інші залишаються хоч якимось острівцем свободи від несмаку, променем культури в нашому ефірному царстві. Саме тут можна почути класику, хороші народні пісні, просвітницькі програми, літературні, театральні... Останнім часом я взявся за повернення такого популярного колись циклу, як «Театр перед мікрофоном», і зараз ми записуємо «Гамлета». Юрій Андрухович зробив хороший переклад Шекспіра українською, а думки й філософські ідеї, закладені в сюжеті, вічні й актуальні навіть для далекого села.
Формувати через культуру духовну особистість, почуття національної гідності має й наше телебачення — а які там програми чи кліпи, то тема окремої розмови. Гастрольна діяльність — теж величезна складова нашої культури. Як можна віддавати український культурний простір, нашого глядача одній і тій же купці людей? І при тому їх підтримують фінансово саме всередині нашої держави. Тарас Петриненко не може знайти спонсора, крім Київського міського голови, а «бідні» російські зірки мають бути приголублені українськими меценатами... А чимало хто з них виступає на наших сценах із відвертою зневагою до нашої держави!
У столиці — особливий вимір
— Займатися культурою в столиці чи не найважче — ви в «зоні особливої уваги». Які це накладає особливості на вашу роботу? Як відрізняється бюджет культури в Києві?
— Відверто, але без надмірного вихваляння відзначу, що в столиці маємо картину більш втішну, ніж загалом у країні.
Особливо приємно, що запити нашого управління і ставлення до питань культури з боку керівництва міста гармонізуються. Що б ми не робили, з якими б не виходили ідеями працівники «культурного фронту» — результату не буде, якщо немає розуміння, що просиш і вимагаєш не для себе. Нам же, на щастя, не доводиться стукати в зачинені двері. Мерові міста, Олександру Олександровичу Омельченку, взагалі нічого не треба додатково аргументувати — для нього ці питання так само важливі, як і економічні.
Сильною підйомною хвилею став для нашої сфери той факт, що минулий 2003 рік був оголошений Роком культури в Україні. На виконання відповідного указу Президента в Києві прийнято міську комплексну програму «Столична культура і мистецтво на 2003 — 2005 роки». Ось якраз у рамках цієї програми на утримання й розвиток галузі (з урахуванням районних закладів культури) у 2004 році виділено з бюджету 96,1 млн. грн., що на 29% (тобто майже на третину!) більше, ніж минулого року. Гадаю, це найзначніша сума в державі з-поміж місцевих бюджетів, виділена на культуру.
Тож кошти казни дають нам можливість зберігати існуючу мережу закладів культури та мистецтв, а також планомірно її реформувати.
До певної міри забезпечують виділені кошти й заробітну платню. Хоча що казати — вона в культурі ще залишається найменшою (340 грн.) навіть при тому, що середня зарплата киянина — найвища в Україні. Втішає, що жодної заборгованості в цьому сенсі місто не має. Максимальні зарплати у нас є в театрах, хорових колективах. Але при цьому є й мінімальні — такі вони у бібліотекарів і працівників музеїв.
Але вирішувати питання престижу цих професій, їх підтримки варто б усе-таки на державному рівні. Маю на увазі необхідність закону про оподаткування неприбуткових, але соціально значущих установ і закладів. Дайте бібліотеці можливість додатково заробляти й не оподатковуйте ту гривню-дві, які вона отримує при цьому. Чи то вони поставлять ксерокс, чи впровадять інші додаткові послуги, які не заборонені, — хай залишать кошти собі на розвиток, чому ми так пориваємося відтяти у них ті копійки? Чому, знову ж таки, оподатковуються трансфертні перерахування театрам? Театри теж є неприбутковими організаціями — який би не був популярний спектакль, але це не нафтова свердловина, він не даватиме надприбутків. У США немає державних театрів, вони або приватні, або працюють на контрактній основі. Але у них є федеральний бюджет, регіональний бюджет і спонсорська підтримка — три кити, на яких тримаються всі театри.
Тому, коли ми своїм театрам даємо трансферти, а вони знову обкладаються податком, то це держава грається в піддавки, через той же міський бюджет. Однією рукою ми даємо театрові, наприклад, трансферт 100 тисяч, а другою тут же забираємо 45—46 тис. у вигляді оподаткування. Яка ж то підтримка? Сумно.
— А є театри, які самі заробляють?
— Так, у нас працюють уже на прибуток Театр драми і комедії, Молодий театр. Власне кажучи, який це прибуток? От ми поставили прогнозні показники, наприклад, Театру драми і комедії, що вони можуть заробити 1 мільйон власним коштом, а вони за рік заробили 1 млн. 200 тисяч. Наголошую — заробили! І це при тому, що у нас немає таких цін на квитки, як у Москві. Правильно сказав керівник театру «Сузір’я» Олексій Кужельний — тими трансфертами, які надаються театрам, міська влада підтримує киянина, а не театр. Ми даємо людині можливість піти на виставу за 15—20—30 грн., а не за 70 чи 100. Тобто робимо це мистецтво доступним. Фактично йде дотація людям. Так само, до речі, як і на концерти вітчизняних артистів у Національному палаці «Україна». Хочу відзначити, що нещодавно ще кільком столичним театрам присвоєно статус академічних, і київський міський голова прийняв рішення додатково виділити цього року на підтримку таких театрів 3 млн. 200 тис. грн.
Та є й інший аспект цієї справи: коли дає концерт капела Ревуцького чи камерні хори «Хрещатик» або «Київ», мені шкода, що ми не можемо забезпечити належної реклами. У нас немає таких коштів, яких вимагає сьогодні рекламний бізнес. А заїжджі гастролери можуть це собі дозволити.
Свято, яке щороку з нами
— Давайте повернемося до головного свята столиці — Дня Києва. Мені часом (гадаю, не мені одній) друзі з інших міст кажуть: ми заздримо киянам ще й тому, що у вас такі прекрасні свята...
— Що ж, це приємно. Справді, київські свята — особлива традиція.
Маю зізнатися, що найбільше я особисто люблю саме День Києва. Хоча, можливо, мав би вирізняти Новий рік (мій день народження), але радості, енергетичного заряду, піднесення — хоча й разом із великою роботою — найбільше дістаю саме в ці травневі дні. Це свято було започатковане ще до мого приходу на посаду керівника управління культури, та за кілька років наче почало якось пригасати, сходити на формальний захід. І коли ми 10 років тому почали його знову розкручувати на серйозному рівні, нас не розуміли й не вірили в успіх. Казали — навіщо ви це затіваєте? Людям їсти нічого, а ви з цими святами... Думаєте, хтось до вас прийде? А вийшло так, що День Києва став загальнонародним святом. Люди готуються до нього заздалегідь, у мене вже наприкінці зими стіл закиданий пропозиціями, всі хочуть бути в святі. Багато їдуть до нас з регіонів: Донецьк, Івано-Франківськ, Чернігів, Житомир, Луганськ — хочуть показати Києву свої колективи. Знаєте, це насправді підносить статус і роль столиці — адже вона покликана допомагати, підтримувати, збирати докупи регіони.
— Якою «родзинкою» будуть позначені цьогорічні іменини столиці?
У нас, як відомо, багато традиційних заходів, і сподіваюся, що всі будуть цікавими. А з нових — повертаємо Києву одного з його творців, людину, яка доклала чимало праці й таланту, щоб наше місто мало таке неповторне обличчя: у Пасажі буде відкрито пам’ятник відомому архітекторові Владиславу Городецькому.
Біля головного приміщення Державного комітету прикордонних військ відкриється пам’ятний знак прикордонникам.
Щойно на Липках відчинив двері новий театр, створений із курсу Миколи Рушковського, на Печерську — нова бібліотека.
Два заходи, які в рамках Дня Києва відбудуться вперше, ми включили в програму свят після того, як вони мали великий резонанс під час відзначення Дня Незалежності. Це фестиваль-конкурс «Київський вальс», до участі в якому запрошуються всі бажаючі, та спортивно-концертно-розважальна програма, підготовлена олімпійською чемпіонкою Лілією Подкопаєвою.
А ще нинішній День Києва осяяний і Шевченковим ореолом, адже цього року відзначаємо
190-ту річницю з дня народження Тараса Григоровича, у травні, як відомо, його тіло було перепоховане в Україні. Нарешті завершено відбудову Тарасової церкви — церкви Різдва Христового на Подолі, в якій відспівували поета. Вона трошки зміщена вбік від тієї червоної лінії, де стояла раніше, але відновлена автентично, такою, яка проводжала Шевченка в останню путь. І саме в день повернення тіла Тараса на рідну землю, 21 травня, відбулась урочиста поминальна служба, ми відкрили там меморіальну дошку. Музей Тараса Шевченка дозволив зняти копію з посмертної маски поета, і вона встановлена там же, в церкві, на підвищенні, де стояла труна. Гадаю, відтепер церква закономірно стане місцем паломництва для багатьох українців з усіх кінців світу.
Із березня, від Шевченкового дня народження, триває також фестиваль-конкурс «Поетична весна», який ми проводимо разом із Київською спілкою письменників і який завершиться під час Дня Києва.
Взагалі ж протягом 2003 року було проведено 102 державних свята й мистецьких заходів тільки міського масштабу. Всього ж у районах міста таких заходів було понад 320. Новорічні та Різдвяні свята, День Києва, мистецькі заходи до Дня Перемоги, Дня незалежності України є, без перебільшення, всенародними. Позаяк Палац «Україна» не може задовольнити бажання всіх киян зустрітися з відомими українськими артистами, то ми на свята запрошуємо їх на Майдан Незалежності, під Арку возз’єднання, на Співоче поле. Запрошують райони на свої центральні майданчики, щоб побачити й почути народних улюбленців Івана Поповича, Аллу Кудлай, Лілію Сандулесу, ансамблі Вірського та Верьовки. Добре, що їх знають у світі, але вони хочуть почути оплески, слова підтримки рідною мовою, оце дихання нашого українського глядача. Тому ми й сприяємо цьому. Це неоціненні речі — вважаю, що таким чином не лише цікаво проходить дозвілля людей, а й формується почуття патріотизму.
У цьому році ми збираємося також започаткувати нове свято — Дніпра-ріки. Це ще одне суто київське свято, яке запропонувала депутат Київради Ольга Арканова. Таке унікальне творіння природи, як Дніпро, заслуговує на нашу повагу. Чому може бути десь у невеликому німецькому містечку Трірі свято ріки Мозель, а Дніпро, який поєднує і стільки держав, і регіонів, і народів, несправедливо обійдений. Тому свято Дніпра в Києві — це має бути ще одне невеличке диво. Адже тут можна не тільки святкувати, а й говорити про речі серйозні — екологію, захист Дніпра, допомогу ріці, її перспективи.
Але жодне свято не повинно бути заради свята. І я щасливий, що у нас воно — для людей. Свято тоді має сенс, якщо знаходить відгук у людських душах. Якщо ті, заради кого воно робиться, — не просто глядачі, пасивні споживачі цього видовища, а учасники. Коли актор виходить у виставі на сцену і не може захопити зал своєю енергетикою, силою акторського таланту, своєю переконливістю в образі, зробити його співучасником цього дійства, тоді немає мистецтва. Кияни стали повноправними співучасниками Дня Києва, і тому це справді мистецьке, соціальне, патріотичне явище.
Зрештою, це ще одне свідчення того, що ми справді європейська столиця гідної, цивілізованої, культурної держави. Я хочу, щоб питання меншовартості назавжди було викреслене зі свідомості українця, й не тільки українця. Чи ти росіянин, чи поляк, циган, болгарин — але якщо ти громадянин України, тим більше мешканець столиці, то маєш почуватися рівним із будь-яким громадянином будь-якої іншої столиці. Так ми нині й вибудовуємо політику нашого міста: рівноправне партнерство, без усяких молодших, двоюрідних, у третьому коліні...
До речі (може, ще й зарано про це говорити — але ж подія!), я вже з нетерпінням чекаю наступного травня. Перемога нашої співачки Руслани в конкурсі Євробачення ще раз підтвердила: можемо, вміємо, талановитий народ. Доведеться, звичайно, дуже напружитись, аби гідно прийняти учасників наступного конкурсу в Києві, але, їй Богу, заради цього, заради такого утвердження держави ніяких зусиль не шкода.