Фільм «ДМБ» був у конкурсній програмі «Кінотавру-2000» й порадував не лише глядачів, а й членів журі. Інакше навіщо б вони одноголосно присудили цій картині один з головних призів? І хоча на дальньому плані проглядалося соціальне замовлення — підняти престиж армії, це було зроблено талановито, без афектації, з добрим гумором і хорошою акторською грою. Одну з ролей у цьому фільмі — генерала — зіграв Олександр Бєлявський. Як не дивно, ім’я цього артиста асоціюється в більшості глядачів з роллю Фокса в картині Станіслава Говорухіна «Місце зустрічі змінити не можна», хоча в кіно Олександр Борисович працює давно, багато, і на його рахунку десятки різноманітних ролей. Не кажучи вже про те, що голос його знайомий нам за багатьма зарубіжними картинами, ним дубльованими, а іронічна усмішка й гумор — за придуманою Юрієм Нікуліним телепрограмою «Білий папуга», де Бєлявський був постійним гостем.
— Олександре Борисовичу, коли ви починали працювати в кіно, був певний «тип обличчячка»: позитивний герой — відкритий, чарівний, цілком позбавлений нальоту аристократизму. Ви, по- моєму, не вписувалися в рамки цього портрета. А не вписуючись у типаж, мабуть, доводилося боротися і самостверджуватися. Як це було?
— Недавно мав розмову з групою білоруського ТБ, вони почали натякати, що я, мовляв, симпатичний, то чи не страждав на самозамилування. Яке там самозамилування! Самознищення! Те кіно, в яке я входив, було більше орієнтоване на соціальну пропаганду. Герой має бути кирпатеньким, пролетарського чи селянського походження і т.д. У мені цього не проглядалося. Дивився на себе в дзеркало з роздратуванням і гадав, кому я в нашому кіно потрібен. Проте в пригодницьких фільмах, тоді їх знімалося багато, це проходило. Правда, коли я ще навіть не навчався в театральному, а був інженером і молодшим науковим працівником, котрий захоплюється самодіяльним театром, Юткевич у картині «Розповіді про Леніна» довірив мені роль робітника-юнака. Коли сказали, що затвердили на роль, моєму подиву не було меж, надто вже потужний сидів у мені саморедактор: ну, який же з мене робітник?! Тим більше ленінських часів. Але мені пояснили: є можливість створювати образ за допомогою гриму й костюма. Косовороточка, пролетарський заводський бруд на обличчі, шкіряний кашкетик — от уже щось.
Цікаву річ сказав мені колись покійний Тусузов (після закінчення театрального училища я працював у театрі Сатири): «Не пощастило тобі, Сашко, ти зовні фраєр, а всередині сорочковий». Ось воно, невідповідність зовнішніх і внутрішніх даних.
— Озираючись на зроблене в театрі й кіно, як ви самі визначаєте себе як актора і як особистість?
— Гадаю, що все-таки не кіно, а життя мене зробило, й іронічність, яку так цінують сьогодні, була присутня завжди. Але в кіно входив з такою повагою до слова «режисер», як до храму, за визначенням Станіславського. Лише потім побачив, що там багато дурості, бруду, непристойності. Спочатку ж слово режисера було для мене законом, кляв себе, коли не міг щось зробити. Потім осмілів, досвіду додалося, може, подорослішав, але став вікрито іронізувати, навіть підказувати щось.
А етапи в мене були ось які, коли лишити за кадром, що я по-людськи відчував, опиняючись перед кінокамерою. Як казав Райкін, «у кіно здебільшого «хичніки». На відміну від театру, де трупа маленька й ти маєш уміти грати все. Не кажучи вже про те, що й драматургічний матеріал — п’єса — цього вимагає. Якщо тільки самого себе, швидко набриднеш театральному глядачеві. У кіно підхід простіший: навіщо мучитися з актором, коли можна просто знайти типаж. Актори жадібні до ролей, трагіку завжди хочеться зіграти коміка й т.д. От і я завжди мріяв зіграти не те, що звичайно пропонували. Першою наважилася Манасарова в картині «Головний свідок» за дуже серйозним оповіданням Чехова «Баби». Усі дотримувалися думки, що мій герой негідник. Але ж таким ніхто не народжується. Загалом, тут я вперше грав не самого себе, намагався проникнути в образ іншої людини. Ось роботи в «Народженій революцією», навіть у картині Говорухіна «Місце зустрічі змінити не можна» — це для глядача, вони вийшли не в результаті моєї праці, використовувався типаж. Хоча й там траплялися речі, що не давали спокою, оскільки були незрозумілі. Приміром, у сценарії написано: «Увійшов до ресторану й звірячим чуттям зрозумів...». Я запитував у Говорухіна, як зіграти звіряче чуття (сміється). Слава говорить: «І що тут грати! Втечеш через вікно, і всі зрозуміють, що в тебе звіряче чуття». Завжди кажу глядачам, що є робота для нього, а є акторська робота. Є фільми, що не прозвучали, але вони мені дорогі, оскільки там є моя праця.
Багато артистів вважають, якщо народився такий: чарівний, органічний, переконливий, — можете мене знімати. Ну то й що, що скрізь однаковий. Зрозумійте, я підходящий для фільму «Місце зустрічі...», але це не моя заслуга. Це сценарій, насамперед, монтаж. Глядач любить це кіно, а роботи, які люблю я, виявилися йому нецікаві.
— Можна я вгадаю — ви любите «Липневий дощ», фільм, у якого була друга назва — «Мені тридцять років»? Так і глядач його начебто любив, і в історію кіно він увійшов разом з іншими картинами Марлена Хуциєва.
— Так. І що ще мені дороге в ньому — навіть Марлен не припускав думки, що в мене є почуття гумору. Мене ніколи не кликали в комедії і я став це втягувати в серйозні фільми. Ніхто не гадав, що в мені сидить комедійний актор. Довгим був шлях до комедії: через «Кабачок 13 стільців» до Гайдая та Рязанова.
— Постійне носіння чужого обличчя, проникнення в чуже життя не може не позначитися на власному. Які роботи в театрі чи у кіно змінили вас як людину?
— Іноді людина соромиться своїх поглядів, щоб не виглядати білою вороною — це цілком природно. Величезною духовною підмогою, яка зміцнила, можливо, те, що було в мені, стала роль Сергія Крилова в картині «Йду на грозу» за Даніїлом Граніним. На подив багатьох і мій мені довірили цю роль — людини прямої, принципової, непоступливої, чесної, котра не бажає «влаштовуватися» в цьому житті. Я теж ніколи не «влаштовувався», часто говорив правду, яка багатьом була не до вподоби, йшов усупереч більшості. Гранін дуже розумна людина, чесний і все це в нього так яскраво виписано, що робота над Криловим дуже підтримала мене духовно. А от Фокс нічого не змінив.
— Якби у вас була можливість замовити спеціально для себе сценарій сьогодні, що хотілося б зіграти?
— А не треба замовляти. Зі мною відбуваються загадкові речі — щойно з тієї чи іншої причини руйнується якась робота, Господь посилає мені іншу, не менш цікаву. Багато років займався з задоволенням дубляжем, який дає велику культуру мови й емоційної розминки для актора, потім набридло. Відразу надійшла пропозиція повернутися на сцену, і з величезним задоволенням граю три спектаклі. Абсолютно різних. Один — комедія-буф, другий — трагедія, третій — цілком цинічний тип. Граю до того ж хворий. Таку радість відчуваю, нічого не треба, все є нині у мене.