Те, що Україна — не Росія, тішить принаймні серце меломана. Не треба навіть звертатися до демонів «Русского радио» або ангелів «Євробачення», аби переконати себе й оточуючих: пісні в нас таки гарні. Принаймні деякі. І приємно, що той поштовх розвиткові рок-музики, що його дав одній шостій суходолу кінець вісімдесятих, усе ще жевріє в Україні, хоча й затух на батьківщині. Тож тепер уже українські групи збирають стадіони не лише у своїй країні, а й на «батьківщині руху» — слухачі країни перемігшої поп-індустрії, зголоднілі за гарним саундом, штурмують зали та підспівують кумедним суржиком.
Група «Воплі Відоплясова» посідає особливе місце на українському рок-небокраї. Не лише тому, що вона брала участь ще в тих — часів перебудови — рок-фестивалях. А й тому, що зуміла зберегтися. Залишитися живою. Не забронзовіти. Не вдаритися в гуруїзм. Повернутися з Росії. Повернутися з Франції. Залишитися з нами й усе глибше та глибше проникати в найсокровенніше, що в нас є.
Про цей «рух усередину» — розмова з лідером «ВВ» Олегом Скрипкою.
— Ви виросли в Росії, а стали знаковою постаттю української — україномовної — культури...
— Я помітив, що багато українців, які виїхали за кордон, етнічно ідентифікуються. Живуть там три-чотири роки, а потім починають спілкуватися українською мовою, відстоювати національну культуру. Просто, живучи за кордоном, ти перебуваєш у чужому середовищі — і середовище це завжди тією чи іншою мірою агресивне. Тому ти визначаєш себе як щось інше — ти не такий, як вони. Інша етнічна одиниця. У цьому, як на мене, й полягає самовідчуття цивілізованої людини: бути цивілізованим — це зрозуміти, відкіля ти, відчути своє коріння, історію, культуру.
— Як же тоді зрозуміти любов до суржику, якою перейнялася сучасна культура і в Україні, і, за деякими ознаками, в Росії?
— Цей діалект було створено спеціально тими, хто хотів русифікувати Україну й намагається використовувати його як аргумент «похабності» української мови. Такі розмови про суржик — гра на руку тим, хто не хоче, щоб українська культура існувала й розвивалася. Нам, українцям, треба просто зрозуміти це і перестати на це болісно реагувати. Я їздив у село до бабусі — там уже давно розмовляють суржиком. Гоголь окремі діалоги писав теж суржиком. Але якщо ти культурна людина, ніщо не перешкоджає тобі переступити через суржик і вивчити українську мову. Не треба забувати, що ми живемо в пострадянському просторі. Нам багато що дісталося у спадщину. В тому числі мова та її перекручення. Адже ці викривлення задавалися, нав’язувалися — причому не лише в українській, а й у російській мові. Пам’ятаєте, говорили не портфЕль, а пОртфель тощо? Мова затверджувалася на якомусь з’їзді КПРС або пленумі. Втім, мова створюється народом, а не інститутом філології, партією чи міністерством культури. Те, що відбувається з мовою нині, — це жива модуляція у тих некомфортних умовах, у яких ми живемо. Це природний процес. Я прожив кілька років у Франції й помітив, як дбайливо французи ставляться до своєї мови — і літературної, і розмовної, і фахової. І водночас із якою любов’ю вони ставляться до всіх діалектів, які існують на території Франції і не тільки, — і фільми ними знімають, і пісні пишуть. Суржик їм теж відомий — приміром, кільце навколо Парижа заселене емігрантами, зокрема арабами, які розмовляють жахливим суржиком. І ця мова дуже популярна, так само як і канадський, швейцарський варіанти французької. Цими мовами спілкуються, пісні співають, літературу створюють. А Марсель — цей близнюк Одеси — також має свою специфічну мову, якою французи користуються з величезним задоволенням. Жодних проблем! Мова живе, розвивається, збагачується — це класно.
— Останнім часом репертуар «Воплів Відоплясова» дедалі більше набуває етнічних ноток. З чим це пов’язано?
— Це своєрідне дорослішання. Ти живеш у певній культурі, пізнаєш її усе краще, читаєш, вивчаєш історію й занурюєшся глибше — до самого коріння. Ми йдемо цим шляхом, який почався у рок-культурі, в молодіжній музиці. Просто є досить потужний пласт нереалізованої етнічної музичної культури. Багато культур реалізувалися в цьому плані — індійська й арабська, приміром. Англо-саксонська, негритянська пішли ще далі й вилились у джазові форми, у форми рок-музики. А український мелос усе ще чекає свого часу. І всі шанси відбутися в нього є. Головне — зробити це добре.
— Як ви самі визначаєте жанр, у якому працюєте зараз?
— Нині в нас перехідний етап. Невідомо, що ми гратимемо. Невідомо, якою стане група «ВВ». Свого часу Гребєнщиков співав, що «рок-н-ролл мертв». І це щира правда — принаймні для України. Для цього жанру дуже багато що закрито. Це відбувається в усьому світі, а в Україні особливо помітно: у нас нині період становлення капіталістичних відносин, суспільства масового споживання, причому в найпримітивнішому пластиковому вигляді. Цей процес не залишає жодних альтернативних культурних ніш. Практично відсутня еліта. Українська інтелектуальна еліта, я маю на увазі людей матеріально забезпечених, але не криміналітет і не міщан у дворянстві.
— Тобто ви вважаєте, що в українського року просто немає аудиторії?
— Чому ж? Є. Просто вона неплатоспроможна. Це, як і раніше, культура маргіналів, це андеграунд. І складається враження, що вона приречена на вимирання, оскільки не має матеріальної бази. Це сумно. І водночас інша культура, та, яка не має такої гарячої підтримки публіки — масова культура, поп-культура, — має достатньо коштів і пречудово почувається. Представники цієї культури можуть собі дозволити купити канал, ефірний час, місця в хіт-парадах і будь-що ще. І все це лише підігріває існування феномена масової культури. Рок-музика не конкурент. Що вже казати про джаз і академічну музику! В усьому світі це мистецтво заможних верств населення — а в нас цього самого багатого населення з високими культурними запитами ніби й немає.
— Як ви вирішуєте для себе цю дилему — з одного боку, широка популярність, цілком співмірна з популярністю поп-виконавців, з іншого — вірність публіці, яку ви самі й виховали?
— Знаєте, це схоже на феномен української політичної опозиції: вона існує начебто самостійно, але насправді її існування визначене самою владою. Й опозиції зовсім не треба займатися саморекламою — владні структури настільки непрофесійні, що людям хочеться чогось іншого, ну бодай чогось. Те ж саме в культурі: наша масова культура настільки неякісна, що ти, просто не будучи її частиною, вже можеш стати досить помітною і популярною постаттю.
— Це ваша ніша на українському музичному ринку?
— У нас немає важелів, якими володіє на цьому ринку поп-музика. Але вони до такої міри непрофесійно цими важелями користуються, що цього цілком достатньо, аби такі групи, як «Воплі Відоплясова», були відомими й популярними. Були б вони професійнішими — і в нас не було б шансу на популярність. Можливо, слухачеві це видасться цинічним — адже він упевнений, що здатен відрізнити гарну музику від поганої. Так, напевно, відрізнити здатен. Але річ у тім, що гарної музики він не чув би взагалі — вона б не з’явилася в ефірі. Отже, не було б із чого вибирати. Це сталося в Росії, це цілком можливе й у нас. Адже там «Фабрика звезд» заполонила ефір — роблять ерзац-рок-групи, ерзац-поп-групи. Забивають усі можливі ніші.
— Просто змова якась. Змова безголосих дівчат і бездарних авторів.
— Уявіть собі. Це ж економічно вигідно. Безголоса дівчинка, беззмістовні тексти — це все ознаки неповноцінності. Причому найчастіше ці люди усвідомлюють свою неповноцінність і готові на все, щоб її компенсувати, щоб утриматися на плаву будь-якою ціною. Якщо в людини є голос, якщо вона може складати гарну музику або розумні тексти — вона не піде на безліч поступок, із нею буде дуже складно й дорого працювати.
— А як же слухач, який усе розуміє?
— Слухач приймає те, що показують по телевізору, — нічого не вдієш. Засоби масової інформації встановлюють стандарт якості. І чим він нижчий — тим дешевше обходиться цей продукт виробникові. Виробникові — але не покупцю. От, візьмемо, наприклад, чай. За радянських часів індійський чай вищого гатунку — це був гіперчай. А цей «Ліптон», що його нині п’ють, — дуже поганий чай. Але його купують і п’ють — адже, крім нього, нічого немає. Внаслідок цього планка якості дуже знизилась, а ціна, в кращім випадку, залишилася колишньою. Це стало вигідним бізнесом — люди платять ті ж самі гроші за продукт, у який вкладено менше праці, менше грошей. Така ж ситуація з безголосими дівчатами — це дешево й вигідно для виробника. І воно б нічого, але при цьому докладається багато зусиль, аби гарний продукт не потрапив у ефір. Підтримується низький рівень якості, щоб було простіше «проштовхувати» посередній продукт.
— Те, що російський рок, який так піднявся наприкінці 80-х, кудись зник, не залишивши навіть відлуння, теж із цим пов’язане?
— Той рок не виник просто так. Варто пригадати контекст і зрозуміти, чому саме він з’явився. У мене є власний погляд на цю історію — він якоюсь мірою, певне, помилковий, а може, й має реальне підгрунтя. Пригадайте, тоді розвалювався Радянський Союз. На те були причини, зокрема й зовнішні — нашому заокеанському опонентові цього дуже хотілося. І ось виник «прозахідний» президент Горбачов. І водночас державні, а може, і західні гроші стали вкладатись у розвиток рок-руху в СРСР: фестивалі, рок-клуби — усе це не виникло просто так, на рівному місці. На це потрібні були кошти. Хтось організовував фестивалі, орендував величезні зали, вхід у які був безплатним, ми, музиканти, їздили по всій країні — нам оплачували поїздки до Владивостока, Таллінна, Москви, Пітера. Це було недешево! І, я гадаю, це були саме гроші, вкладені у перебудову. Але це лише моя власна теорія.
— Тобто рок використовували з політичною метою як своєрідну «ідеологічну зброю»?
— Це такий нормальний політичний, стратегічний крок. Рок-рух в СРСР — на той момент це була опозиція. І, хоч як це сумно, ніщо не діється без матеріальної підтримки, — і на той момент хтось цю підтримку нам надав. І це була державна підтримка, або західні гроші. До того ж чималі — адже скільки піднялося тоді класних фестивалів.
— Ви вважаєте, проблема року нині, зокрема, в тому, що він уже не в опозиції?
— Проблема року нині в тому, що в нього немає державної підтримки. Поп-культура, як будь-яка паразитуюча ерзац-культура, і сама виживе. А такі речі, як література, джаз, академічна музика, рок, балет, потребують підтримки з боку держави.
— Але ви самі щойно говорили, що рок, коли мав цю державну підтримку, фактично виконував ідеологічну функцію. Якщо вас хтось підтримує, це вас неминуче до чогось зобов’язує.
— Ні, не впевнений. Ми сім років прожили за державний французький кошт — і ніхто від нас нічого не зажадав натомість. І в нас теж має бути так. Держава повинна виділяти гроші на культуру — просто зобов’язана. І, хочуть цього сьогоднішні функціонери чи ні, — так воно й буде. Нині вони виділяють кошти на «поплавських» — тобто фактично гроші перетікають з однієї кишені до іншої. Ось вам і приклад — адже «поплавські» навіть ідеологічного замовлення не виконують, просто тому, що в них немає аудиторії, розповіді про популярність — чистісінька вигадка. І це наша з вами проблема — адже ці гроші виймають із наших кишень.
— На вашу думку, «офіційне мистецтво» не має ідеологічного навантаження?
— Ні, не має. Просто офіційна масова культура держави — це дзеркальне відображення духовної культури вищих політичних діячів країни.
— Проте політики звертаються до популярних виконавців по підтримку. Вам уже пропонували взяти участь у передвиборних акціях?
— Звичайно, пропозиції є.
— І як ви вчините?
— Приймаю рішення. Раніше на такі пропозиції реагували однозначно негативно — ні, і все. А тепер маю сумнів, що це буде правильний крок. Мені хочеться, аби щось нарешті змінилося. Нині я розумію, відчуваю, що повинен зробити вибір зрілої людини і сказати: я хочу, щоб був саме такий лад, саме така влада, саме така людина.
— Свого часу хвиля соціальних змін викидала в політику письменників, музикантів. Деякі з них залишалися в політиці. Чи можливий подібний сценарій у вашому житті?
— Це треба любити і вміти робити. Політика — це вміння маніпулювати людьми, подобається це нам із вами чи ні. Цілі можуть бути різними — найчастіше вони, звісно, корисливі. Але зрідка трапляється й таке, що цілі високі. Проте в будь-якому разі їх досягнення потребує вміння маніпулювати людьми. Я знаю, мені приписують це вміння. Але це не зовсім так. Я майстер ритуалу, що називається рок-концерт. Я знаю, як провести рок-концерт. Але це зовсім не маніпулювання — я не можу переконати цих людей у тому, що чорний камінь насправді є білим, а потім ще й змусити їх іти за цим каменем. Це вже — хист політика.
— Шанувальників творчості «ВВ» зараз тривожить питання складу групи: ходять чутки, що Олександр Піпа готується залишити вас.
— Він грає у групі вже сімнадцять років. Це чималий період. Тепер у нього з’явилась інша група — не він у ній лідер, але він тепер залежить від інших людей. Поки що він не визначився. Шурик дуже цікавий музикант, але навіть якщо він піде з «ВВ», група існуватиме й працюватиме. Адже це, загалом, нормальний процес: у найкращих рок-групах це траплялось і трапляється — музиканти приходять, ідуть, створюють нові групи. Люди вільні — важливо, щоб вони залишалися людьми, зберігали людські стосунки і не втрачали креативності. На мою думку, чим цікавіший музикант, тим більше шансів усе це зберегти — він розвивається, змінює групи, створює сольні проекти, йому не бракує енергії і бажання робити щось класне.
— Музика останнім часом дедалі більше набирає вигляду шпалер — звучить фоном, не напружує, не змушує прислухатися і вдумуватися. Вам це не дошкуляє?
— Нічого не вдієш — суспільство в такій фазі. Обмін інформацією дуже спростився — простіше записати пісню, простіше знайти те, що тобі потрібно, простіше відтворити. Порівняйте вініл і компакт-диск. Крім того, якщо в СРСР ми слухали головним чином «своє» і трохи західного, тепер ми можемо слухати музику з усього світу. Потоки інформації просто величезні, у результаті вони, звичайно, стають чимось на кшталт ширвжитку. Ми змушені в цих умовах конкурувати. І тепер уже не тільки, скажімо, з пітерськими групами, а й зі світовими величинами — ми потрапили не просто у широкий, а в загальносвітовий потік інформації. Це, звичайно, чудово. Але й непросто — адже ти вже не можеш утішитися тим, що ти найкращий хлопець на селі. Треба напружитись і зробити справді добре. Якщо наші зірочки ще не так давно здавалися нічого собі, то тепер ми порівнюємо їх, скажімо, з Брітні Спірс, і розуміємо, що нашим дівчаткам треба ще здорово напружитися, — і голосок гірший, і танцювати слід повчитися, й інтелектуально підтягнутися. Світ змінюється, ми опиняємося в зовсім інших умовах, інших вимірах, відмінних від тих, у яких ми зросли. І якщо нам із вами здається, що в цьому світі щось стало не так, запитайте чотирнадцятирічного підлітка, який э продуктом цієї культури, розуміє її, відчуває. Він вам усе розкладе по поличках. Не варто й намагатися міряти світ, що змінився, своїми старими громіздкими циркулями.