Увірвавшись на патріархальну пострадянську цілину українського арту, Пінчук проклав на ній свою борозну і виявився піонером нової хвилі українського мистецтва, особистим прикладом показавши всім, хто прийшов услід за ним: а) художник може і повинен бути успішним; б) що саме для цього потрібно зробити. Відкриття, на перший погляд, не бозна-яке революційне: бути професіоналом, бути талановитим, бути автором свого прижиттєвого міфу. Але так чи інакше, Пінчук довів на завойованому ним просторі досі практично недоказове: художник може бути вільним у будь-якому культурному середовищі. Всілякі докази, як відомо, будуються на фактах. А факти — наявні: роботи Пінчука сьогодні широко та успішно виставляються як в Україні, так і далеко за її межами. А створений ним міф працює з розрахунковою точністю стратегічної ракети. І в цьому розумінні він сам собою — вже незаперечний факт сучасного мистецтва. Кажучи про художника, ми серед іншого маємо на увазі наявність у його творчості певної філософії, що в принципі відповідає реальності, бо саме філософія відрізняє справжнього художника від ремісника. Будь-яка творчість спирається на філософські концепції. І кожен художник — уже філософ, з огляду на специфіку своїх взаємостосунків зі світом. Він перетворює його засобами образного сприйняття. А художній образ — ця основна мислительна категорія митця — не просто інструмент для копіювання об’єктів цього світу, а його «ноу-хау», спосіб кодування своїх переживань над ним. Однак не кожен, хто називає себе філософом, доростає до художника. Прикладом цього є ціле покоління «професіоналів», які відсутність елементарного уявлення про композицію та анатомію маскують софістикою концептуалізму. У скульптурах Пінчука пропорції часто і свідомо порушені, але щоб мати право їх порушувати, треба принаймні їх знати.
Тому у своєму генезисі Пінчук пішов від «протилежного». Перетворювати об’єктивну, але не завжди безсторонню дійсність він наважився, маючи за плечима солідний академічний арсенал. І, врешті-решт, він творив свою власну філософію, у якій первинною є творчість А сама творчість, у свою чергу, черпається не з абстракцій, а безпосередньо з навколишнього життя. Після майстерні професора Вронського в Київській художній академії його другою alma mater стала Найвища школа візуальних мистецтв у Женеві — цьому своєрідному художницькому Оксфорді. Навчаючись там у видатного європейського метра Мішеля Гірші, він зробив для себе ще одне корисне відкриття: мистецтво не є річчю в собі. Як слушно зауважив В.Бранський, утилітарний прогрес без духовного, який його спрямовує, настільки ж сліпий, як міцноногий сліпець, якого не веде гострозорий калічка, що припадає на ногу. Своєю чергою, духовний прогрес без належної економічної підтримки утилітарного — так само безпорадний. Духовна сліпота утилітарного і фізична безпорадність духовного можуть бути подолані тільки їх взаємодією. Якщо поганий той солдат, який не носить у ранці маршальського пернача, то гріш ціна (у прямому розумінні) і тому художникові, який не страждає від амбіцій, що він не Далі і не Пікассо. Саме на цю шеренгу тримає рівняння Олег Пінчук, вважаючи, що неодмінною властивістю мистецтва є його затребуваність. Такий основний «європейський» багаж українського скульптора. Але будь-який творець, незалежно від того, де він зараз мешкає, все одно залишається тим, ким він є і звідки родом. Найважливішим досвідом швейцарської частини біографії Пінчука стало опанування новими способами впливу на свідомість глядача. Що ж стосується безпосередньо креативного боку творчості, то в цьому розумінні йому завжди були властиві внутрішня самостійність та стійка ідейна «ненавіюваність». Увібравши в себе тоталітарний космополітизм сучасного західного мистецтва, Пінчук залишається українським художником. Олег народився у старовинному місті Дрогобичі. Дерев’яні церкви цього міста, неквапливий провінційний лад з «міщанськими» слониками на комодах продовжують слугувати незримим внутрішнім маяком, ні-ні, та й випливають у його нинішніх скульптурах. Однак кожен створений ним образ — це результат суто індивідуальних трансформацій об’єктів його химерного світу, в якому європейська «правильність» сусідує зі слов’янською винахідливістю і зовсім-таки особливим, чарівним українським авантюризмом. Що ж стосується славнозвісного «авантюризму» Пінчука, значною мірою завдячуваного мас-медіа, то це слово стало невід’ємною частиною його іміджу в Україні, де чомусь досі плутають авантюризм з аферизмом. Так само, між іншим, і провокативність часто деякі люди асоціюють з провокацією. Провокативність дратує тільки людей, спроможних сприймати світ і мистецтво пасивно, активно ж мисляча людина приймає їх як визнання своєї рівності з автором. Але наявність опонентів, хай навіть таких, які в чомусь не розбираються, — ще одне свідчення популярності художника. Відсилаємо їх до тлумачних словників. Що ж стосується самого скульптора, то для нього слово «авантюризм» несе неодмінно позитивну конотацію — це синонім гри. Жартома назвавши себе в офіційному довіднику «найкращим українським скульптором усіх часів», Пінчук, як виявилось, і став таким! І коли постало питання, кому доручити виготовлення призу загальнонаціональної української програми «Людина року», вибір упав на найкращого скульптора. Для Пінчука гра — це і є другий сенс самого Мистецтва У своїх скульптурах він з вправністю ілюзіоніста невловними пасами пов’язує розрізнені фрагменти трансформованої ним дійсності. Як, наприклад, традиції України і Європи: такі вони далекі та різні споглядально — і водночас такі органічні, коли Пінчук, узявши їх за руки, з’єднує в єдине ціле. І при тім Олег уникає примірювати на себе будь-які клішовані ізми, між іншим, не заперечуючи їхнього впливу. Мистецтво в будь-яку епоху не вільне ні від концептуалізму, ні від постмодернізму. За словами Умберто Еко, вони з’являються на історичній та філософській арені тоді, коли суспільство і цивілізація потрапляють у глухий кут власної еволюції. Пінчук нікого нікуди не кличе — він просто показує вихід із цього кута. Не репрезентуючи якоїсь окресленої школи чи напряму в скульптурі, він пропонує глядачеві нову систему образного мислення — легку, грайливу, яка провокує його до власної імпровізації на задану тему. Грою визначається також і місце художнього образу в життєвій програмі Олега. Кожен персонаж Пінчука — певною мірою це його портрет, риси якого так само легко запам’ятовує глядач, як він запам’ятовує стилістику картин Ван Гога чи Моне. Його герої — позитивні, добрі і ненав’язливо самозакохані — як і сам автор. Інтуїтивно відчуваючи всезагальну втому від схематичності та безжиттєвості концептуального мистецтва, він повертає глядачів до теплої, майже домашньої камерності, поруч з якою їм було б приємно жити. Взаємовідносини свідомого і підсвідомого — базисні у творчості Пінчука. Слідом за Фрейдом та Бергсоном, він надає їм вирішального значення у всій художній практиці ХХ століття. «Душа, — як стверджує іще один улюблений філософ скульптора, К.-Г. Юнг, — це основна проблема нашого часу». Саме до неї, душі, іде вектор, спрямований від матеріальної осяжності скульптур Пінчука. Не випадковий і його матеріал — бронза, всі природні властивості якої працюють на створення образу. Перший скульптурний твір Пінчука — дерев’яний орел, таких колись робили на Львівщині. Він більше був схожий на ворону. Ця одвічна схожість згодом стала прикметною рисою його персонажів — бики з риб’ячими плавниками, риби з людськими обличчями. В них багато спільного зі скульптурною народною іграшкою, характерною рисою якої було олюднення тварин, із тваринами-оберегами української художниці Марії Примаченко, творчість якої Олег дуже цінує. Реальне в його роботах невіддільне від фантастичного. Але, незважаючи на метафізичний поліфонізм, скульптури Пінчука — по-земному теплі, живі і справжні, як персонажі «Декамерона». Його бики і слони своєю грайливістю натякають: ніщо людське їм не чуже. Його риби-голови, що відсилають глядача до язичницьких та християнських тлумачень цього образу, просто таки заворожують. І підвісні елементи, які часто використовує Олег Пінчук, створюють враження живої вібрації. Своїх персонажів він часто захоплює у фазі балансування. І цей баланс — завжди «між». По краях — діалектичні протилежності, які вічно прагнуть до єднання, а в точці їх перетину міститься та сама душа «за Юнгом». Якщо героям Пінчука ніщо не чуже, то самому авторові тим більше. Хтось визначив його кактуси як «еротичний флоризм». Але й еротизм такий же іронічний, сповнений відчуттям гумору та неодмінно грайливий. У грі Олега Пінчука слід шукати і коріння його власної «міфології». Твором мистецтва нині часто-густо стає все, що сам автор своєю сваволею забажав назвати таким. «Мистецтво, — говорить Олег, — живе значно довше, ніж сам художник. Тому твоє завдання — самому при житті створити цінність своїх праць. Адже «Чорний квадрат» Малевича, у кінцевому підсумку, цінний не завдяки якійсь особливій техніці чи манері. Після нього все концептуальне мистецтво вже будується на поясненні: до тривіального зображення додається геніальна «думка-шедевр». Але в кожному разі — це, як кажуть англійці, fair play —
джентльменська гра з відкритими картами. І якщо у ній є горезвісний «туз у рукаві» — то тільки душа самого художника, яка до кінця так само непізнавана, як і Божий промисел, що рухає його руками. |