Навчаючись в училищі ім. Гнесіних по класу альта, куди Оксана Мисіна вступила, приїхавши з Донбасу, вона працювала в студії у Спесивцева. І добре б — просто завідувала канатним цехом чи метушилася на інших залаштункових театральних роботах, але й водночас блискуче виконувала головну роль у рок-опері. Ця зухвалість мало не коштувала їй навчання. А по щасливому його завершенні отримала направлення до Омського симфонічного і з альтом у руках пішла... вступати у Щепкінське училище — знамениту школу Малого театру. Так вона стала ученицею Михайла Царьова. Іскрометну чарівність і приголомшливу органіку їй подарувала природа, Львов-Анохін навчив грати на півтонах, а Кама Гінкас надав досконалих, математично точних форм її таланту.
Оксана Мисіна настільки ні на кого не схожа, я б сказала — унікальна за своєю природою, що режисери, кращі режисери — з нею прагнуть працювати Володимир Мірзоєв і Світлана Врагова, Кама Гінкас і Олег Меньшиков, — вибудовують спектаклі під неї. Мисіну дедалі частіше запрошують у кіно — за її спиною вже більше десятка картин, серед яких «Сімейні таємниці» і «Міняли», «Міс мільйонерка» і «Бідний, бідний Павло». 2000 року акторка стала лауреатом театрально-телевізійного фестивалю «Актори кінця ХХ століття», присвяченого пам’яті Інокентія Смоктуновського, виявившись кращою з 80 номінантів.
Зі своєю останньою картиною «Бідний, бідний Павло», де вона грає роль імператриці, дружини Павла, Оксана Мисіна приїхала на «Кінотавр», і там, у спокійній обстановці біля моря, нам і вдалося поговорити.
— Оксано, ви вважаєте себе акторкою Ками Гінкаса?
— Так, вважаю себе його акторкою, хоча в мене з ним один спектакль, який іде вже 9 років. Звичайно, це одна із найулюбленіших ролей. Адже те, що він придумав і склав, — божевільна імпровізація. Це великий подарунок для акторки.
— Проте ви пішли з театру?
—А я й не була в штаті цього театру. Та ми не розлучилися. Ось лаштуємося в Америку на гастролі, у вересні — в Берлін.
—Входження в театр було складним для вас? Адже це були часи, коли в театрі любили «мордашки». А ви маєте яскраво індивідуальну зовнішність.
— Вступила я великою мірою завдяки тому, що мене взяла Римма Солнцева, яка свого часу була в Ризі провідною акторкою. Вона ризикнула, хоча мені був уже 21 рік плюс фахова музична освіта. По закінченні навчання мене запросили до Малого театру, але Царьов відговорив, сказав: «З’їдять!» Він мене запросив на аудієнцію й сказав, що поки живий, допоможе, але взагалі тут болото. І порадив іти з молоддю — створювався театр на основі нашого курсу.
— Вам подобаються експерименти з новою драматургією, те, що було в «Кухні» з Меньшиковим?
— Геніальний був час! П’єса М.Курочкіна — шедевр, у кожному разі, для артиста. Відчуваєш матеріал, коли входиш у плоть драматургії. Те, що він придумав, — поєднання високої трагедії, низького гіперреалізму та попсової мови. Це мікс початку XXI століття та грубості кам’яного віку. Мені довелося влізти в дві шкури й переломити через два різних характери трагедію, це було приголомшливе завдання. Я дуже люблю нестандартних людей. Моя героїня проливала кров і не могла втамувати спрагу цією помстою, вона зовсім не паїнька, має викликати в людей ненависть, лють, відторгнення і заодно — співчуття.
— Мені здалося, що ця п’єса суто акторська. Мрія артиста — все незігране реалізувати в одному спектаклі. Проте ви й тут не затрималися, створили своє «Театральне товариство».
— Я б затрималася. Та Олег любить знімати свої спектаклі на злеті, коли аншлаги, коли публіка ломиться. І ось у якийсь момент, коли він відчуває, що вже трохи набридло, на межі буквально, він готовий розлучитися. А я акторка театральна, і мені подобається, коли спектакль іде довго і можна в ньому перебувати. Мені пощастило працювати з різними режисерами, але в жодну з московських труп іти не збираюся. Не можу ні від кого залежати і продовжую шукати свій Дім.
— Оксано, цей спектакль неймовірно важкий фізично — там же практично циркові трюки... Для цього потрібна спеціальна підготовка?
— Яка ж може бути втома, коли такі ролі!!! Я люблю великі ролі, коли є що робити на сцені. А коли випадає перечікувати, виникає відчуття, що чогось бракує.
— Як же «вибудувався» свій театр, і які завдання ставляться в ньому?
— Свій театр — можу нині сказати — оскільки два роки йде спектакль, перша моя режисерська робота — «Кіхот і Санчо» Віктора Коркія. Граю Санчо Пансу, отримуючи божевільну насолоду від цієї роботи. Й актори, які зі мною грають, люблять цей спектакль, я це знаю. Зрозуміла важливу для себе річ: щоб театр був живим, я маю померти. Потрібно, щоб виникли чотири нових назви. Нині поки що в мене йде велика рок-програма.
— Це театралізована програма чи концерт?
— Концерт. Свідомо йду на те, щоб не театралізувати його.
— А який репертуар?
— Наполовину це пісні, які ми склали всередині групи, друга частина — класичні рок-балади — В.Цой, кантрі, Піаф. Та коли кажу, що концертне дійство позбавлене театральності, — це не зовсім так. Я драматична акторка, і кожна пісня для мене — монолог. Не зображаю з себе співачку. Рок — не спів. Рок — вибух енергії, потік самовираження. А в планах «Товариства» — п’єса Олі Мухіної, яка нині пишеться, Михайло Макєєв її ставитиме. З вересня я починаю репетицію нової п’єси «Аристон», яку ставитиму сама.
— Навіщо ви звалили на себе тяжкий хрест режисера?
— Нині вже можу це сформулювати. Два роки тому не знала. Просто наштовхнулася на геніальну п’єсу й захотіла її побачити на сцені. Скликала своїх друзів і запропонувала спробувати. Не знала, як це вийде. Для мене ця робота — продовження спілкування з Гінкасом без Гінкаса. Тому що той кайф, той заряд таланту, який від нього отримала, живе в мені дотепер. Він не пропонує інших ролей, а я шукаю можливість продовжувати рухатися з цим отриманим від нього зарядом.
— Як складаються відносини з кіно?
— Нині має вийти ще один великий серіал «Пан чи пропав», який ми почали знімати п’ять років тому. Продюсер Олексій Жигунов, Віталій Соломін зіграв там свою останню велику роль. Граю його дружину — абсолютно легковажну особу. Роль для мене — нетипова. Загалом, у кіно весь час щось роблю. Інша річ, що наше кіно час від часу кудись провалюється, зникає або зовсім не виходить до глядача. Один мій фільм — його ще не бачили в Росії, зате він вийшов у Туреччині турецькою мовою. Ось такі казуси трапляються. Була одна картина, у якій я зіграла одну з головних ролей, а прокатники змусили картину скоротити на півгодини. Тому в титрах я йду другою після головного героя, але не з’являюся в кадрі. Нині кіно нестабільне.
— Ви дуже різнопланова акторка. А кіно, як правило, використовує типаж.
— Я відмовляюся від усіх ролей, де хочуть використовувати мій типаж або те, що вже напрацьовано. Багато разів на день кажу «ні». Погоджуюся, коли тенькає серце, коли розумію, що режисер талановитий.
— Що для вас сучасна драматургія? Бачите в ній щось, що відповідає вашим запитам?
—Для мене Оля Мухіна — класик сучасної драматургії. Цілком незвичайна у неї мова — така поетична, така яскрава. Є ще такий чудовий драматург — Михайло Угаров. Маючи таких особистостей, говорити про відсутність драматургії — велике марнотратство. Оля дуже талановитий драматург, популярний у Москві, а коли вона принесла чудовий кіносценарій, їй відповіли: «Це не у форматі». Читаючи напівлітературу «у форматі», розумію, чому в нас таке кіно.
— Ви намагаєтеся перебувати на вістрі часу, але кожній акторці хочеться зіграти класику. Що б вам хотілося?
— Я в цю професію прийшла задля того, щоб зіграти Раневську. Олег Єфремов хотів, щоб я зіграла в нього у новому варіанті «Вишневого саду». Ми говорили про це за 7 днів до його смерті.
— Ви відчуваєте себе реалізованою? Затишно вам у цьому світі?
— І так, і ні, і мені подобається це, тому що знаю, куди йти. Одне за іншим тягнеться. Зараз пишу вірші для рок-групи, потім приїду й потрібно буде вибивати приміщення для спектаклів. І це все — моє життя.
— Якщо в театру буде своє приміщення, плануєте створити постійну трупу?
— Репертуарний театр себе зжив. Гадаю, потрібна контрактна основа під конкретні спектаклі. Тоді в акторів не буде залежності. Я розумію, що спектакль має йти регулярно, двічі на місяць, — тоді він набирає обертів. У нинішній ситуації театр у мене некомерційний, і сподіваюся, що рок-програма допоможе нашій команді підтримувати його.
— Ви дуже стильна акторка і стильна жінка. Що для вас стиль?
— Самовідчуття. На першому рок-концерті попросила, щоб мене підстриг гример із театру, а він зробив стрижку криво. І коли вийшла на глядача, була трошки відьмою. Це мій стиль у цьому випадку. Мені потрібен діалог із глядачем, потрібно бути відкритою. Я відчуваю, що можу розмовляти з людьми на «ти».
— Хто придумує одяг?
— Купую в звичайних магазинах із середніми цінами. Запропонували стиліста, але ми з нею не порозумілися. Це не мої ігри.
— І час, і сили йдуть «на сторону», а сім’я — насамперед спілкування, що потребує часу і бажання. У цьому плані є проблеми?
— Досить часто заїжджаю до батьків після спектаклю. Намагаюся знаходити час. Батьки ревно читають усі мої інтерв’ю. А нещодавно мама стала телезіркою. Ми з нашою рок-групою вийшли на Арбат і 40 хвилин грали нон-стоп. І тоді телевізійники підкотили до моєї мами. А вона дуже велика акторка в житті. Розмовляє перлами. З неї йдуть афоризми потоком. І мама їм сказала, що вона нажахана, що її дочка з класичною освітою виходить співати на Арбат. А потім додала: «Та ви подивіться, як вона співає! Вона в нас майстер на всі руки! Ми ж із батьком дуже суворі й усе, що вона робить, піддаємо різкій критиці».
— А взагалі мама чим займається?
— Вона в мене учений, фізик, кандидат технічних наук. Завжди займалася прогнозами землетрусів. Винаходи в неї є.
— Як розподіляєте час між усім і всіма?
— У мене чудова сім’я, чудовий чоловік, чудова сестра. Жодних обов’язків, крім любові до батьків та своїх близьких. Вони розуміють, що все моє життя в іншому місці, а «побутового» я позбавлена. У побуті я зовсім не пристосована, але можу при цьому добре готувати, коли треба.