Переступаючи поріг центру сучасного мистецтва в день відкриття виставки WORLD PRESS PHOTO, я вирішив провести можливо дещо цинічний підрахунок — скільки фоторобіт залишать в душі відчуття того, що світ жорстокий та хронічно несправедливий, скільки вдихнуть віру в гармонію та світле майбуття людства. Після першої ж зали я припинив калькуляцію — перша шалька терезів свинцево переважила.
Півтора століття тому в період Кримської війни було започатковано мистецтво фоторепортажу із гарячих точок. Але на жодній із сотень світлин того періоду ви не побачите ні вбитих оборонців Севастополя, ні розтерзану картеччю британську кавалерію. В той час патологоанатомізм війни ще не мав права вихлюпуватись на перші шпальти газет та журналів…
Немає жодного сумніву в професійності журі конкурсу WORLD PRESS PHOTO, хоча їм можна поспівчувати — провести відбір із десятків тисяч фотографій тисяч авторів із більш ніж ста країн — справа нелегка та відповідальна. Але відчуття беззахисної оголеності людства не полишає при ознайомленні із експозицією ні на мить. Всі біди світу поглинає всевидюще око фотооб’єктива. Невже оруеллівське гасло «Старший брат дивиться на тебе» таки стало одним із головних принципів розвитку цивілізації? Кожен твій рух, кожна усмішка, кожна сльоза обов’язково фіксуються. Ти не знаєш про це, і тому, напевно, ніде і ніколи не відчуваєш себе вільною людиною.
Зауважую, що підсвідомо аналізую композицію центральної світлини виставки (автор Арко Датта, Індія), на якій трагічна подія — страждання людини, що втратила своїх близьких під час невблаганного удару природної стихії. Але цей репортажний кадр зроблено навдивовижу майстерно, мов в ательє: мертва рука і сандалія лежать на одній діагоналі, вибитій на піску морським припливом, бузкове сарі на скорченій в конвульсіях горя жінці — доречний кольоровий акцент. Жах! Невпевнений, що «великий брат» — вільна преса має право в такий момент дивитись у віконце свого фотоапарата і тим більше відправляти це на престижні конкурси…
Навмання розкриваю «1984» Оруелла «…потім вертоліт скинув на них 20-кілограмову бомбу, — жахливий вибух, і човен розлетівся на друзки, потім чудовий кадр — дитяча рука летить вгору, вгору просто в небо…» Таки ж геній цей романіст!
Серед десятків фотографій, що аналізують недосконалість нашого світу, чомусь найбільше запам’яталась робота П’єра Хольца (Франція) — тонке поєднання трагізму й оптимізму — цілком щасливі сенегальські діти біжать крізь рій жовтої та вгодованої, мов пацюки, сарани.
Відомий український фотограф Василь Артюшенко сказав: «Жодна фотографія з Майдану не мала шансу на приз WORLD PRESS PHOTO — жодної краплини крові». І слава Богу!