Те, що неодноразово передбачалося нами на сторінках «ДТ», здійснилося. Історія з «історичними новобудовами» знайшла «логічне» абсурдне завершення — відтворені «з нуля» Михайлівський Золотоверхий і майже «з нуля» Успенський собори канонізовані державою як національні святині. Відповідна постанова, підписана минулого тижня прем’єр-міністром, починається так: «Ураховуючи загальнодержавне значення Михайлівського Золотоверхого та Успенського соборів — визначних пам’яток історії та культури…». Під «загальнодержавним значенням», напевно, мається на увазі те, що будівництво здійснювалося за державний рахунок. Що ж до титулу «святині», то він не ввійшов у державний документ з причини, мабуть, досить банальної — це слово не належить до словника відповідної лексики — воно вже пролунало стосовно новобудов у проголошеній з цієї нагоди промові міського голови й у ЗМІ. Абсурдність ситуації очевидна і коментарів не потребує. Утім, дещо прокоментувати все ж варто.
Згаданий випадок дивно виглядає у світлі свіженького закону «Про охорону культурної спадщини», у ст.13 якого чітко сказано, що державній реєстрації як пам’ятники не підлягають об’єкти, сучасні копії існуючих пам’ятників або споруд, створених за стародавніми проектами і науковими реконструкціями. Очевидно, якщо Успенський сяк-так, із колосальною напругою думки та сумління, ще можна було підвести під статтю «реставрація», то Михайлівський — це якраз об’єкт, описаний у зазначеній статті. Утім, фактами, що держава наша часто буває не в ладах із законом, а отже з собою, нас не здивуєш.
Стосовно ж виконавців... Ну, хто встоїть перед спокусою стати автором Спадщини, творцем Святині, а не залишитися просто хорошим бу-дівельником, споруда котрого, можливо, коли-небудь заслужить доброї слави і набуде статусу святині не постановою Кабміну, а силою людської віри. І це ще один серйозний аспект проблеми по-дібних новобудов. Якщо людям потрібна слава творця святині відразу й негайно, це засвідчує що завгодно: честолюбство, недоумство, корисливі міркування. Що саме по собі, може, і не так погано — професіонал повинен вимагати поваги до своєї праці. Але професіонал не претендує на те, що створює святиню. У даному випадку подібне настирне прагнення оголосити свою роботу національним надбанням говорить лише про те, що про щире відчуття святості цієї справи не йдеться. Звісно, зводити без цього відчуття житловий будинок або бізнес-центр цілком можна. Але церкву — сумніваюся. Усе-таки, відповідно до канону, церква — це Тіло Христове...
Утім, із цим теж проблема вирішилася. У постанові, яку ми почали цитувати на початку статті, є ще один пасаж: «Кабінет Міністрів України постановляє: Включити до переліку культових споруд — визначних пам’яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 5 квітня 1991 р. № 83 у розділ «м. Київ» Успенський собор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, який входить до ансамблю споруд верхньої частини Києво-Печерської лаври XI — XIX ст. (охоронний номер 4), та Михайлівський собор (охоронний номер 711), який входить до складу комплексу споруд Михайлівського Золотоверхого монастиря». Це рішення також заслуговує на особливу пісню. Хоча б тому, що його вже поспішили оголосити «соломоновим». У тому сенсі, що протиборчі конфесії — у даному випадку це УПЦ і УПЦ-КП — перестануть сваритися через ці споруди. Утім, аргументи пана мера практичніші — оскільки споруди побудовані за рахунок міського бюджету, вони належать державі і не можуть належати церкві. Правда, виникає запитання, навіщо потрібно було будувати саме церкву, якщо вона не виконуватиме свого релігійного призначення? Утім, нам уже пояснили, що зводили не церкву, а святиню, пам’ятник. А пам’ятник — річ, по суті, мертва, яка лише нагадує про щось живим душам.
А й справді, наша держава має повне право на ці споруди. Тільки от марно вони називають їх церквами. Як відомо, церкви будують силами общини, члени яких роблять посильні внески в будівництво — хто працею, хто коштами. Стосовно ж будівництва за державний рахунок — ситуація трохи інша: гроші платників податків навряд чи можна вважати внеском общини. Держава й община, як то кажуть в Одесі — дві великі різниці. У даному випадку держава спорудила церкву для себе, а не для нас — хоч і за наш рахунок...
Тепер стає зрозумілою і орієнтація наших шановних церковників, до непристойності запобігливих перед державою. Адже в нас церковні споруди є надбанням общини, а не певної конфесії — скільки разів бувало так, що парафіяни виганяли з церкви одного священика і разом із церквою переходили під чиюсь іншу юрисдикцію. Цього разу «общиною» виступає держава. І вона вільна вибирати конфесії, священиків та ін., як султан вибирає наложницю на ніч. Наложниці ж, аби бути обраною, треба неабияк постаратися... От і стараються, хто до чого здатний — щоб користуватися державною власністю, тобто стати фактично державною структурою. У наш час бути державною церквою вигідніше та надійніше, ніж народною. Адже держава на повну котушку користується своєю владою «дати—не дати» — список визнаних пам’ятниками споруд, які не підлягають передачі церковним організаціям, постійно коригується, іноді досить потворно. Наш читач, напевно, пам’ятає змальовану на наших сторінках історію з «виселенням» зі стін Видубицького монастиря сховищ Інституту археології, якому постановою Кабміну «про зміну списку церковних споруд — видатних пам’ятників архітектури» запропонували в найкоротші тер-міни «звільнити приміщення», не запропонувавши ані коштів, ані реальної площі для розміщення колекцій. Унаслідок, під чуйним керівництвом настоятеля монастиря — «законного» на той час господаря — колекції витягли зі сховища, причому наукових збитків було завдано значних. Така сама історія сталася зі Спасо-Преображенським монастирем на Чернігівщині, де розміщувався музей-заповідник «Слово о полку Ігоревім». Можна пригадати також історію з Кирилівською церквою (ХII ст.), у якій, незважаючи на протести музейників, дозволили правити служби. Певне, ці стародавні споруди не гідні високого звання «видатних пам’ятників архітектури, які не підлягають передачі церковним організаціям». А ось новобудова — Михайлівський гідна...
Отже, у тому, що сама по собі доля церковних споруд не вельми хвилює нашу державу, можна досить легко переконатися, простеживши, як вона ставиться до існуючих і функціонуючих церков. Ось ще кілька замальовок, не вельми відомих нашому читачеві.
На житомирській землі є церква. Правда, це не зовсім церква — у ній знаходиться природознавчий музей По-ліського краю. У будинку церкви, яка належить, судячи з архітектури, до епохи козацького бароко, виставлені різноманітні експонати, серед яких один привертає увагу шанувальника справжньої старовини — це скелет величезної доісторичної тварини. На кшталт виставлених в Київському природознавчому музеї. Утім, ця церква приваблива не лише скелетом мамонта. Це своєрідна візитка Житомирщини: споруду зображено на етикетці експортної житомирської горілки. Вельми символічно, чи не так? І незважаючи на клопоти місцевого священика, держава не поспішає звільнити приміщення церкви від доісторичної мертвечини чи зобов’язати виробників «божественного напою» змінити етикетку.
А ось ще одна картинка. І її вже списано не з «периферії» — дія розгортається на історичному Подолі. Поруч з церквою Миколи Набережного, яка належить УАПЦ, споруджується плановий бювет. Добра справа. Але через бу-дівництво під фундаментом церкви піднялися грунтові води, а сам бювет виявився точнісінько на території старого цвинтаря, що прилягав до церкви. План є план — і на протести священика місцева влада не відреагувала.
Коментувати це все немає потреби. І так зрозуміло, що прагнення нашої держави до «відновлення» — читай «створення» — святинь не таке вже й безкорисливе. А отже, не таке вже абсурдне. Контроль над більшістю церковних споруд — це вже контроль над церквою. Звертає на себе увагу те, що в Програмі відновлення видатних пам’ятників, затвердженій Кабміном торік, основну масу становлять якраз культові споруди.
До речі, сама Програма є вельми цікавим документом, відповідно до якого фактично будь-яка зруйнована колись більш-менш значна споруда може претендувати на відновлення, якщо вдасться знайти на неї відповідну документацію. Усе це, як годиться, виправдовується «необхідністю повернути історичному ансамблю його цілісність». У «виняткових випадках» передбачається навіть знос об’єкта, що стоїть на місці «історичного пам’ятника», заради відновлення останнього на його місці. Так і хочеться запропонувати знести «сталінський ампір», принаймні на вул. Банковій, і відновити укріпспоруди, зруйновані в ХIII ст. ханом Батиєм...
Те, що наша держава прагне своєю владою «оголосити святинею» новобудову тут і зараз і не згодна дочекатися того моменту, коли новобудова реально стане святинею, — все це говорить про те, що ця держава живе за формулою мадам Помпадур «після нас хоч потоп». Про те, що ця держава не вірить у власний завтрашній день, а, ймовірно, і зовсім на нього не розраховує. Але ми не можемо, не повинні миритися з цим станом речей. Той, хто «клепає» штучні святині, зрештою виявляється нездатним виношувати істинні — адже тільки вони зберігають нас, наші душі незалежно від того, чи входить це в плани нашої держави.