От і до мене вона прийшла. Коли ж це востаннє бачилися? У вісімдесят п’ятому? Дев’ятому? Хоч як там, але упродовж дев’яностих я вперто і — як тепер уже розумію — наївно повторював, що в актуальному літературному процесі вона відсутня. Але ось він, рік 2002-й. І ось вона переді мною — та, що повернулася.
Я тримаю в руках гарну книжку гарного білоруського поета Андрея Хадановича в гарних українських перекладах. Сталося так, що я писав до неї передмову і всіма силами прагнув, аби ця передмова була так само гарною. Не дивно, що я врешті вирішую її перечитати. Її перший абзац звучить так:
«Про Республіку Білорусь у наших колах відомо те, що там переважно гірше (ну добре, всього лише трохи гірше, до того ж це ненамацальне трохи з кожним політичним сезоном звужується до безконечно малої щілинності), — і все ж, про Республіку Білорусь нам відомо те, що там з усім трохи гірше, як у нас. І прапор у них ще той, дореволюційний. І хитрувата пристосуванка (а часом і утриманка)-опозиція, до речі, трохи більш, як у нас, розрізнена. І російська мова в них — не якийсь там особливий жарґон міжнаціонального спілкування, а таки засіб, єдино можливий засіб не бути знагла затриманим добре тренованими цивілями, от тільки ви-мова (це коли з однієї мови інша так і ви-лазить) підло зраджує партизанське минуле. І безробіття в них немає, що свідчить про цілком загальмовану — коли не коматозну — економіку. І беріз у них значно більше. І куди не глянеш — усі порівняння на нашу користь».
Чогось мені в усьому цьому дуже не вистачає. Гаразд — над прапором потішився, опозицію мужньо облаяв, на російську мову наїхав, берези покритикував. Але ж було щось іще! Вочевидь, без ножиць ніяк не обійшлося. Англійською «ножиці» scissors, за один лише фонетичний крок від них censor.
Цензорів і цензуру я незлюбив замолоду, коли працював у друкарні на випуску обласної газети. Завданням цензорів було відстежувати, аби на жодній із чотирьох газетних шпальт не було зраджено жодної державної таємниці. А оскільки в Країні Рад державною таємницею було майже все, то цензори мали страшенно багато роботи, внаслідок чого затримували вихід газети у друк, а відтак і мій вихід із друкарні в пампаси по закінченні трудової вахти. Мені запам’яталися деякі цензорські виправлення тих часів. Наприклад, у якомусь історико-краєзнавчому матеріалі вимагалося «монголо-татар» замінити просто «ординцями». Державна таємниця полягала в тому, що Монголія вже давно була дружньою нам країною, а Татарстан — узагалі співвітчизником. Як бачимо, політичну коректність радянські цензори засвоїли значно раніше від американських політологів.
Цензори сиділи у своєму таємно-режимному кабінеті за броньованими дверима, обкладені безліччю товстелезних заборонених книг із повним переліком державних таємниць. Кожен номер газети прочитував і підписував у світ один конкретний цензор. Проте він підписувався не прізвищем, а спеціальним літерно-цифровим шифром, на останній сторінці, у самому її низу, бо вже як секретність — то секретність. У вісімдесят дев’ятому я опублікував у харківському журналі «Прапор» декілька антиармійських оповідань. Пєрєстройка на той час зайшла була вже настільки далеко, що цензура не втрутилася — і все видрукували дослівно. За винятком останнього оповідання, де у фіналі стомлений, п’яний і дещо побитий герой, бредучи нічним містом, дивиться на будинок друкарні і бачить світло у вікні чергового цензора БЧ 1388. Цензор журналу «Прапор» вилучив тільки цю деталь — напевно, з почуття професійної солідарності. І це було останнє втручання цензури у будь-що, написане мною. Останнє на довгі роки, змушений я виправитися.
Свою передмову до збірки віршів Андрея Хадановича я писав десь на початку травня цього року. Тому, аби визначити, чого ж мені все-таки не вистачає у тому фатальному першому абзаці, я поліз у комп’ютерний архів. І знайшовши в ньому файл khadan.doc і відкривши його, я — о громадяни громадянського суспільства! — спостеріг, що мені не вистачало речення номер два, тобто в моїй версії другого речення, відразу ж після слів «як у нас», що ними закінчується перше речення. І звучить воно, це друге речення, так:
«І президент не просто собі авторитарний жартун зі стійкими сантиментами щодо диктаторства, а таки диктатор, причому системний, і пацани його — не якісь там романтичні орли боєвиє, як у нашого, а справжні тобі понурі ескадрони смерті».
А далі — все те саме: і про прапор, і про опозицію, і про російську мову, і про берези. Усе збережено, дослівно, як і належить у демократичного видавця.
Тю, сказав я собі, наче якийсь мешканець Східної України. І це вони вирізали? І це в нас тепер «державна таємниця»? Це ж куди вже далі з таким страхом, о громадяни громадянського суспільства?! Тільки не розповідайте мені, що носили на підпис в АП і там «не пустили». Ви самі собі — своя внутрішня АП, от у чому біда.
Бо тут навіть до Томенка піти й на утиски поскаржитися ніяково: тираж мінімальний, звичайна собі збірка поезій, розійдеться тільки між своїми, ніхто й не дізнається — дуля в кишені, фігурально висловлюючись. Наша влада, казав якось мудрий Микола Юрійович Рябчук, уже й тим страшенно багато добра зробила для рідної літератури, що зовсім нею не цікавиться і її не читає. Мабуть, їй просто в облом на етой мовє, того й не читає, додам від себе. А втім, судячи з її блискучої рафінованості, вона й жодною іншою читає не надто. Зате в нас, українських літераторів, — абсолютна свобода слова!
От якби ще той страх кудись подівся, дорогі громадяни громадянського суспільства...
На обкладинці книжки Хадановича — репродукція з Пабло Пікассо. «Танок з покривалами». Інша назва цієї речі — «Оголена з драпіруванням». Так воно приблизно і з моєю передмовою вийшло.