Втім, розбіжності в засобах виражальності зовсім не виключають спільності того, що виражається. Це стало зрозуміло вже в першій дії — при перегляді балету «Єднання» «на музику Баха». Класик виявився дещо «модифікованим» для більшої виразності. А сам балет — прекрасний взірець сучасного мистецтва як такого. Можна навіть сказати «постмодерного», нехай вибачить мені шанована публіка такі ярлики. Спробую пояснити. По-перше, цей одноактний балет подав змішання, яке, може, навіть інколи доходило до «мультиплікації», найрізноманітніших форм рухів тіла, яке межує з мистецтвом, — танець, пантоміма, акробатика, атлетизм і навіть певною мірою трюк. По-друге, він дав величезний простір інтерпретаціям і здогадкам. Балет — умовний жанр, і глядач не може втриматися від спроб пояснити хоча б собі, «що вони всім цим хотіли сказати». Такого розмаїття глядацьких симпатій, звичайно, не досягти класичному балету. Глядачі, які не втрималися від повсякденного «про що», висловлювали найрізноманітніші припущення: від «по-моєму, про двох геїв» до «єдності та боротьби культур (а то й цивілізацій)» або, якщо перевести все в ліричний вимір, «про боротьбу і єдність із самим собою».
Не знаю, наскільки правомірна сама постановка питання «про що» стосовно подібного мистецтва, але якщо воно дає таку широку — майже невичерпну — можливість розкривати нові й нові значеннєві пласти, це не може не захоплювати.
«Весна священна» на музику Стравінського ще більше загострила відчуття розірваності та неприкаяності. Еротичне підгрунтя весняного язичницького ритуалу виявилося фактично нівельованим у трактуванні французького балету. Все, що залишилося тут від вакханалії, — безліч рвучких тіл у боротьбі, підкреслено атлетичних і не еротичних. Спущені трусики, картинні, як у голлівудському фільмі, рухи сексуальної знемоги, зірвані маєчки і сорочки — ніби все правильно й мало видаватися еротичним. Та ні. Все вихолощено, акценти зміщені, і фінальний танок оголеної жінки — екстаз загибелі без надії на нове весняне відродження. У напівтемному світі, де помітні лише білі й чорні плями тіл і одягу, немає місця язичницькому різноквіттю з його світлою надією на смерть як початок нового життя. А все починалося так обнадійливо: яскраві сорочки, різнобарвні маєчки, спущені трусики — весна та й годі...
Мабуть, таке прочитання доводить до якоїсь крайньої точки балет Стравінського, який творив цю музику у свій знаменитий «фольклорний» період. Драматизм самої музики, інтуїтивно пов’язаний із розривом між язичницькою та сучасною картинами світу при єдності самих основ людської істоти та її прагнень, знайшов гідне втілення в надзвичайному і незвичному для очей нашого глядача танці балету Прельжокажа.
Про «Весну священну», загалом, можна сказати те саме, що й про «Єднання», — кожен витлумачить його по-своєму. Хтось у захопленні аплодуватиме появі оголеної жінки (ну й що, що танець нееротичний, — ми люди небалувані), хтось відзначить «показ французької білизни», хтось почне копирсатися в основах світобудови та цивілізаційних моделях, хтось просто ловитиме кожен рух на сцені, не замислюючись над тим, «про що воно, власне». Ніхто не піде скривдженим. Хіба це не успіх?