З якою метою поставили «Одруження» на сцені Театру імені Івана Франка? Як «дари волхвів» до 200-річчя Миколи Васильовича? З прагматичною забаганкою задіяти «голодних» артистів (а у творі — на хвилинку — шість великих чоловічих ролей і ще три жіночі образи, а якщо два-три склади... ось безробіття і згине на пару сезонів)?
Чи, можливо, справді режисер Валентин Козьменко-Делінде «спав в обнімку» з підступним текстом, та ще й у дівочій постельці Агафії Тихонівни, неприкаяної гоголівської нареченої?
Спав він собі, мирно посопуючи, — і таке, розумієш, дивакові наснилося…
Понурий чарівник Микола Васильович із певним «саспенсом» ставився до таких комфортних явищ мирного буття, як «жінка», «дружина», «мати сімейства». Постійно генія тягнуло вплутатися в «дияволіаду», підбираючись до досліджень (або хоча б описовостей) прекрасної половини. То Відьма йому ввижалася посеред білого дня. То інша Твар (жіночої статі) зуби вищиряла.
Набоков, той узагалі критично резюмував із цього дивного приводу: мовляв, Муза Гоголя — виключно Абсурд, а його ж стихія (почуттєва) — слід гадати, Безглуздість...
…І морока зі сватанням у класичному творі (кілька телепнів сватаються до однієї, а коли претендент визначився — то й той щасливчик у вікно стрибає, від вінця чимдалі…) — як ми здогадуємося, не лише особистісні (авторські) комплекси. А й щось глобальніше. Що?
Очевидно, те, що в 70-х відчув і змоделював Анатолій Ефрос у часи адекватності Театру на Малій Бронній. Він поставив «Одруження» (з ефемерною Ольгою Яковлевою у ролі Агафії) про НЕможливість взаємності, щастя, затишку. Про неможливість узагалі нічого. Адже сам світ недосконалий, а персонажі в ньому — точно такі ж.
А тепер, тут і зараз, спробую артикулювати, «що ж наснилося» з цього приводу вже нашому — українському — режисерові.
Його сценічна версія — про НЕхотіння (даруйте незугарний неологізм). Бо не хочуть вони — ці кілька імпотентів — ні взаємності, ні щастя, ні затишку. Нічого.
Ну ось не хочуть, хоч ти в ліжко їх силоміць тягни! Кожен укоренився у своєму вузькому просторі. Кожен зжився з ним. Зрісся кволим тілом і убогою душею намертво.
І будь-яке вторгнення в цей «світик» непізнаного еротичного жіночого елемента — це вже аврал, революція. Переворот на маленькій вульгарній житлоплощі.
Ніхто у виставі всерйоз не хоче того одруження. Ні тертий життям Жевакін, якого приглушено і впівголоса грає Лесь Сердюк. Ні Яїчниця (Василь Мазур) — балакун, резонер, а коли справу якусь вирішити — то й у кущі. Ні Анучкін (Олександр Логінов) — «лапочка» така собі, він і взуття вчасно зніме, щоб чужого килима не забруднити: куди вже цьому до чоловічих учинків?
Що казати про головного претендента на диван і руку Агафії — про Подкольосіна (Олексій Богданович). Такого щойно вгледиш — зразу й без ворожки визначиш: обов’язково вистрибне... Хоч із вікна. Хоч із п’ятого поверху. Тільки б від сімейної прив’язаності чимдалі. Оскільки, читачу — ну тут уже що бачу (на сцені), про те й співаю, — таким, як Подкольосін—Богданович (ледачим, егоцентричним, екстатичним, химерним, неприкаяним, у вічних пошуках — і знахідках — невідомо «чого»…) наче небом продиктовано: тихо сам з собою…
Тому саме у цій виставі класична Агафія (Ірина Дорошенко) — це жіноча хмара розрідженої порожнечі. Нічого істотного і значимого. Хоч іззаду до неї підійди, хоч до лісу передом... Хоч пальцем тикни — порожнечу й намацаєш. Попри сукню у квіточку.
Чого ж бо так довго «в дівках» засиділася, мила? Нам незрозуміло. Чому, якщо «молода була немолода», режисер жодним чином не передбачає важливого мотиву «останнього шансу» (навіть естрадна Пугачова в ідіотському мюзиклі про «зайців» цю ниточку намацала)?
А все тому, що зовсім і не важлива у виставі Наречена (хоча актриса грає щиро, а її «моно» на авансцені заслуговує компліментів за непафосність сценмови).
І кожен Наречений — та ну їх — тут теж неважливий... І навіть сваха (грайлива Любов Кубюк) — ця теж...
У цій виставі вони лише — набоковські метелики. Пурхають собі. Без жодної траєкторії, без жодних бажань. Попурхали — в «гусениць» перетворилися — і далі той самий цикл... починай спочатку.
НЕхотіння — мотивація їхніх учинків, сенс нікчемного буття. Того «житія», що у виставі обставлене досить переконливо.
Стіни будинків — обшивка вагонкою. Сиротливий диванчик — ледве вдвох поміщаються. Килимок на підлозі — на язику так і крутиться «Сойдите с ковра!» (з відомого радянського фільму про інше одруження).
І всіх усе влаштовує. І ця некомфортність, і очевидна безпритульність. І навіть відсутність стільців (!) у великому будинку, щоб нарешті хоч розсадити горе-женихів, — тому-то вони, тиснучись, і бухаються один одному на коліна, сироти казанські.
Так їм добре у своїй безжурності «НЕбажань», «НЕхотінь», «НЕпрагнень», що підоспів час вивести на авансцену і головного персонажа сюжету. Героя, котрого хитрючий Гоголь завжди лукаво відтіняв (а постановники постійно обманювалися, укрупнюючи то Агафію, то Подкольосіна).
Одне слово, знайомтеся — Кочкарьов, «друг його» (так і написано), людина, котра активно хоче облаштувати сімейне життя Подкольосіна… Тільки із якою метою?
На це запитання впевнено відповідає Богдан Бенюк. У нього бенефіс у виставі. Загалом — краща роль. Грає він (якщо ви, звісно, приймете цей образ) «ловця метеликів», людину-павука, підступного змія (тобто «друга його»)... Такого собі «натураліста», якому цікава сама людська природа, у своїй основі — ледача, підла, вульгарна, нікчемна (перепрошую, претензії до автора).
На щастя, ніякої мефістофельщини у своєму Кочкарьові Бенюк не нагнітає. Бо навіщо? Цей чоловік, очевидно, вирішив розвіяти свою нудьгу кромішню, нацьковуючи і дресируючи інших... нудьгуючих. Таких ось... безглуздих метеликів-імоптентів, які навіть коли на вогонь летять — то блукають дорогою.
І дедалі ширші й ширші очі в «натураліста», коли він переконується в очевидному: таки не примусиш річку текти назад, не накажеш ледачому одружуватися. І нікуди не вскочиш, якщо НЕ захочеш.
Від таких радісних гуманітарних відкриттів Кочкарьов—Бенюк ніби світлішає. Навіть тріумфує. Він готовий купити з десяток сачків, щоб продовжити своє полювання... Ото забава!
І вже у фіналі вони «летять» із вікна один за одним, наче ті самі метелики. А він услід за ними (як мисливець) — поки без сачка.
Саме Кочкарьову режисер підгадав нахабно-бордовий фрак — як у справдешнього диригента. Оскільки він і диригує оркестром порожнечі. І впивається своєю невидимою владою над фантомами.
Він плете таку розчудесну екзистенційну інтригу, що сам у ній навряд чи заплутається. Не потрапляє ж павук у свої тенета?
У зв’язку з цим образом, із загальним баченням гоголівського тексту явно й відверто на франківській сцені «пахне» режисурою. Хоч би що там не фиркали злостивці.
«Одруження» для Козьменка-Делінде — своєрідний реванш після антиконцептуальної молодіжної постановки «Ромео і Джульєтти» (у цьому ж театрі).
Мабуть, і в «Одруженні» є до чого прискіпатися — той-таки темпоритм (з іншого боку — а куди квапитися, не братів Прєснякових граємо?).
Ще — сонна скутість деяких артистів (можливо, і це вписується в «теорію» польоту метеликів над гніздом Агафії).
Загалом же, здогадуюся, про що цей сон... Про порожнечу. Про загальну «імпотенцію». Про павутиння, яке інколи безглуздо плете саме життя чужими руками. А ще про політ таких собі «метеликів» — із нізвідки в нікуди.
Якщо ж прагнеш, читачу, геть ексцентричних проекцій «за мотивами» вистави, то ось тобі... Агафія гоголівська — вітчизна наша: хоч і гарна, але пустельна, обманута і безталанна, не зігріта нічиєю прихильністю щирою, а тільки фальшю показною зганьблена.
…А «женихи» оці — звісно ж, суєтні бліді метелики у своєму «чоловічому царстві» без жодних осмислених «хотінь-бажань». Правда, тільки доти, доки не перетворяться на ненажерливих гусениць... Тоді вони і влаштовують «одруження» на тілі її дівочому — регулярно... А ти, читачу, хіба не чуєш зараз «маршу Мендельсона»?