Головний ньюсмейкер останніх сезонів режисер Дмитро Богомазов поставив у Київському театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра потішну "кумедь" - "Веселощі сердечні, або Кепка з карасями". В основі - сільські оповідання чудового, але напівзабутого прозаїка Юрія Коваля (1938-1995) з книжки "Чистий Дор".
Віталій Линецький, Володимир Горянський, Леся Самаєва, Михайло Кукуюк, інші герої лівобережного театру наряджені в куфайки або трохи недоладну (часто не за розміром) сільську одіж. Ніби підморгуючи глядачеві, вони приговорюють із традиційним для російських лісів-рівнин йоканням-оканням. І, сидячи на сільській лавці, з головою занурившись у свої образи, готові переробити мішок насіння, лузаючи його невтомно, а потім спльовуючи лушпиння прямо в зал (щоб зруйнувати "четверту стіну").
За їхніми спинами - демонстративно казкове лубочне небо. З місяцем і сонцем, що опустилися нижче нікуди, - хоч підставляй долоні й неси за обрій. Ця латка синяви таїться всередині стулки сільського вікна, наче заставка з радянської телепередачі "У гостях у казки". А в центрі сцени "тріумфальна арка": постамент радянського старого годинника із непорушними стрілками - ваш час сплив. Отже: час назад… Вирушаємо в радянське минуле.
Чистий Дор - це справжнє село в Кириловському районі Вологодської області, а зовсім не вигадка радянського прозаїка. Цей нині забутий Богом "тупик" розміщується за 4 км від траси Вологда-Витегра. А населення його (за переписом десятилітньої давності) становило всього 26 осіб. Нині, мабуть, і цей "сніг" розтанув під сонцем урбанізації. А ось у 1970-му, коли вийшов збірник Ю.Коваля, життя напевно там вирувало й гуділо. Тому стільки веселощів сердечних у коротких історіях про село та його мешканців.
Тепер важливе. "Дор" (для тих, хто не знає) - розчищена під поле ділянка в лісі. Уявіть: зусібіч - зарослі, дрімуча вічність, а всередині - чистий острівець іншого життя, невідомої цивілізації. Наче марсіани або ельфи вирішили обжити цю територію.
Письменник Ю.Коваль, що частенько наїжджав туди, напевно був убитий "оксюмороном": великі вируючі почуття маленьких людей посеред… абсолютної лісової нескінченності… Хороше місце для відпочинку російського прозаїка.
Режисер Д.Богомазов, який зовсім недавно випустив успішний спектакль на основі української прози В.Стефаника (Morituri te Salutant), взявся за російський текст і опинився під контрастним душем. Зовсім інші внутрішні закони існування героїв, їхніх уявлень про любов-віру. Тут передбачається зовсім інша сценічна тональність подачі "прози життя". І новий спектакль "від усієї душі" приправлений іскрометним гумором від серйозного режисера та сільських баляндрасників. А філософське осмислення одного маленького "життя" всередині лубочного сільського космосу в цього ж режисера, цього разу, проходить через методологію й технологію комічного.
При цьому знову, як часто в Богомазова, є точний розрахунок заданої теми і засобів її сценічної адаптації. І знову майже кожен акторський "постріл" - без осічки. Ось народний артист Володимир Горянський (Дядечко Зуй із Чистого Дору): у тілогрійці й тільнику, з невидимим сяйвом німба над головою; для розповіді про карасів він не те щоб "придумує" собі нову маску вологодського "діда-щукаря", гострого на язик веселуна, а зовсім природно преображається на іншу природну ж людину. У Горянському, на мій погляд, таяться просто-таки нерозроблені художні породи для створення цікавих архетипів російської сільської колекції. А ось Пантелєєвна з цього ж Дору - Леся Самаєва: зазвичай артистка зображує красунь у серіалах, але тут переселення душі - сільська кумонька, сільська пліткарка; здається, на наших очах здатна перетворитися з огрядної жінки на сухорляву бабцю, якщо на те буде веління режисера. Дівчисько Нюрку - істоту в'юнку, як дух невловиму, - грає студентка Оксана Жданова (перспективна робота)…
Деякі образи цього багатонаселеного, але короткого спектаклю можуть нагадувати сатиричні мініатюри, як у відомих телепередачах. А деякі пред'являють нам серйозніші виклики: шлях від гумористичного етюду до незримої драми. Як це сталося в оповіданні про букви, яке розігрує Світлана Штанько (Вчителька). Якби було дозволено за підсумками театрального сезону номінувати не тільки найкращих артистів або режисерів, а й найкращі мізансцени (епізоди), то, мабуть, вивів би в лідери саме цей фрагмент… Коли Вчителька проводить урок російської мови для маленького сільського телепня - прямо на проїжджій частині розбитої сільської дороги… А її новонароджені букви раз у раз гинуть під колесами або кирзовими чобітьми… А вона як несамовита знову й знову місить дорожню багнюку - малює-танцює загадкові ієрогліфи посеред сільського бруду, в самому серці Чистого Дору. Прекрасно...
Технологія складання спектаклю - використання принципу трансформації прози. Без будь-якої режисерської агресії (корозії) ця проза органічно трансформується в драму, актор же так само легко преображається на "автора" чи будь-кого з героїв різних сюжетів. Із європейців, наприклад, цей принцип завжди вдало використовує Алвіс Херманіс (суджу тільки з побаченого: "Соня" Т.Толстой, "Оповідання Шукшина"). І Богомазову вочевидь близький цей складний, цікавий прийом трансформації прози. Використавши його для Стефаника, режисер виграв, розклавши по нотах і голосах трагічні тексти й підтексти. Тепер же, на основі російської прози, він малює сценічною крейдою долі персонажів Юрія Коваля - ліричними, характерними етюдними штрихами. При цьому тримає в умі головне, смислотвірне начало своєї композиції. У нього вочевидь немає жодних намірів апелювати цим спектаклем до автентичності, "документалізму" вологодської глибинки. Режисер зголошується іронічно маневрувати на полі "російського міфу". Його спектакль про можливість щастя в одному абсолютно веселому селі, якщо замість даху над головою - лубочне небо, замість стін - незримий ліс; якщо саме це життя приймаєш із часткою дурковатості - як "кумедь", як дитячу казку від прозаїка Коваля. "Кумедь", як одна з молекул "російського міфу", - це завжди демонстрація сміху задля уникнення ненавмисних сліз…
Проза напівзабутого хорошого письменника і чесної людини (те, що відкопав для свого спектаклю Богомазов) проростає на родючому ґрунті радянської словесності, де свого часу розкошували Василь Шукшин, Василь Бєлов та багато інших. У київському спектаклі відчутна прихована полеміка з тим-таки Шукшиним. Із його прославленими сільськими "чудИками", які драматично переживали вторгнення урбанізації у свої тихі заводі. У Коваля (і навіть у просторі спектаклю), сільські герої зовсім не чудИки, а… якісь чудесні мешканці... країни дурнів і розумників, де завжди - "життя зненацька". Бо не знаєш, чого від нього чекати завтра. Усі ці чудові мешканці - ніби російські народні ельфи під небом голубим, з усіма своїми дивацтвами, пристрастями, вадами.
Тільки один персонаж на ельфійському святі життя похмурий, понурий. Вічно незадоволений перебігом напівказкових подій. Це Автор (Віталій Линецький), протагоніст і антагоніст у сценічному сюжеті. Він вовком дивиться на "російський міф" і його представників. Він, як Печорін, - герой іншого роману й не нашого часу. Можливо, як розумний Автор, він у полоні думок про мнимість, утопічність і неможливість щирих веселощів та вселенського щастя на головній сільській вулиці в російському бруді? А можливо, і сам не знає, чого хоче…
На мій погляд, деякі огріхи "технології складання" цього спектаклю збіглися в часі і з зовнішніми проблемами на вулицях, і з внутрішніми (коли бракує часу й потрібно терміново замінити артиста). Можливо, комусь ця композиція здасться обірваною, недоговореною, позбавленою "соковитого" сюжету, пов'язаного з тим-таки Автором-Спостерігачем… А хтось сприйме такий "формат" - за задум з інтригою, за авторську "акварель", де фарби свідомо змішані, а розповіді умисно недочитані… (Коваль під обкладинкою "Чистого Дору" об'єднав 22 історії, а для спектаклю потрібно всього 6-7). Утім, проза життя - в театрі - постійно змагається з поезією в прозі. І ось локальний підсумок цих веселощів сердечних: просвітлення на глядацьких обличчях і єсенінський рядок у їхніх же очах: "Вот оно, глупое счастье!"