Актуальне мистецтво — явище настільки ж аномальне, як весняна погода в грудні... У принципі, його бути не повинно, за законами «марксистської» логіки, у жорстких умовах новоукраїнського капіталізму йому не вижити. Зіштовхуючись із фактом, що в цій зубожілій сфері, всупереч жалюгідній кількості матеріальних ресурсів, щось відбувається, — не втомишся всяк раз дивуватися. Одеський центр сучасного мистецтва і нещодавно створена громадська організація — Інститут сучасного мистецтва, за підтримки фондів «Відродження» і Pro Helvetia у черговий раз домоглися успіху в безнадійному починанні, результатом якого стали дві непогані виставки.
Почнемо з Found Staff, котра відкрилася 15 грудня на зимовому тлі моря, сонця, подекуди зелених платанів і 12-градусного тепла, які вражають північну людину. З такої нагоди відкрилося респектабельне, хоч і не зовсім відремонтоване, експозиційне помешкання центру на Успенській, 55. Ідея «Знайдених речей» — класна, хоча новизною не осліплює. Чи то знайдені, чи то крадені, мимоволі виявлені і запозичені речі в мистецтві фігурують уже давно. Час від часу воно втомлюється від себе самого, від деміургічного снобізму й обтяжливих творчих зусиль і просто простягує руку за образом з реальності. Згадаймо скандальні жести Марселя Дюшана, котрий виставляє всякий непотріб — пісуари чи сушарки для пляшок... Жан Дюбюффе і Джон Чемберлен «утилізували» у твори сміття міських звалищ. Всі художники поп-арту, закохані в мас-культуру, принципово нічого не створювали, але фетишизували вже готові образи. Куратори Found Staff Олена Михайловська, Андрій Тараненко і Мирослав Кульчицький, безумовно, знайомі з культурним контекстом, у якому давно витає їхня «бородата» концепція. Але переваги проекту, звісно, не в цьому, а в тому, що з виробленого грунту все ж вилучено крупинки золота, щось особливе, своє. Те, що напевно ніде, крім як у провінційному одеському середовищі періоду тягучого розпаду, більше виявити не вдасться. Якщо цікаво — погляньте.
Борис Годжулов присвоює собі авторство знайденої на березі моря плівки невідомого аматора з домашньою порнухою і друкує знімки кишенькового формату. Пошук «сюрпризів» — це не муки творчості, він необтяжливий і навіть приємний. Над знімками, що припливли в руки, потрудилися лише анонім і морська вода, яка прикрасила кадри вигадливими розводами. І ще один момент спілкування з подібними знахідками, котрий вабить не лише «втомленого» митця, а й глядача, який не збирається напружуватися, — необов’язковість інтерпретації. Докладати зусиль, щоб зрозуміти, за яких обставин відбувалася зйомка, безглуздо. Перефразуючи Гаррі Розенберга, відзначимо — якщо дуже хочеться, на це мистецтво можна і навіть потрібно дивитися, але вже абсолютно нема чого намагатися його зрозуміти. Розуміти немає чого. Прекрасна порожнеча незамутненого значенням образу вербувала в минулому і шанувальників поп-арту, роздратованих переускладненістю абстрактного експресіонізму. Історія мистецтва, як і будь-яка інша, складається із суцільних повторень... Втім, образи, «знайдені в Одесі», не такі безпечні, як класичний поп-арт. Схоже, їхнє призначення — надурити глядача, сповиваючи порожнечу туманом загадковості, натякаючи на щось, чого насправді немає.
Андрій Москвичов, який заробляє на життя в сфері фотографії моди, влаштовує незвичайну зйомку незвичайної моделі — вночі на кухні знімає вагітну дружину Наташу, що поринула у якесь невизначене заняття. Деталі незрежисованої, але грубо вирваної, як аркуш із книжки, картинки реальності вислизають від розшифровування. У ній усе не на місці, тому ми здатні відчути лише загальну досить важку емоційну атмосферу — невиразний страх, тяжке передчуття.
Олексій Каташинський працює у фотомайстерні «Кодак» і нишпорить там же — у чужих плівках, чужих спогадах. Слідкуючи за абсурдністю подій на знятій кимось вечірці, почуваєшся так само комфортно, як тверезий у п’яній компанії.
Знайдені образи — свого роду наркотик — «виключають» інтелект, але провокують компенсуючу роботу уяви. Непомітна, але одна із найвдаліших знахідок — відеоінсталяція Віктора Маляренка Go-go girls. На прохання однієї зі своїх знайомих він зробив титри для конкурсу краси серед глухонімих дівчат — ім’я, вік, хобі, параметри фігури. Як звичний супровід до відеоряду вони малоцікаві. А от коли існують самі по собі — стають каталізатором гри фантазії.
У пошуках невідомо чого — остаточний результат нікому заздалегідь не відомий, і в цьому суть процесу — переривається не лише життя, а й мистецтво. Мирослав Кульчицький і Вадим Чекорський так повірили в ілюзію кіно, що заходилися шукати додатковий доказ у фільмі Мікеланджело Антоніоні Blow up, і найнеймовірніше — знайшли. Герой Антоніоні на основі випадкового знімка припустив скоєння злочину, але нічого не зміг довести. Щоб успішно завершити розслідування, Кульчицький і Чекорський використовують той же метод послідовного збільшення зображення. І на дальньому плані кадру з парою, що обнімається в парку, висвітився силует чоловіка. Додатковий «доказ» навряд чи прояснить ситуацію, для нас так і залишається незрозумілим, хто це чи що це — жертва, убивця, свідок, технічний дефект, гра світла й тіні в листі?.. Байдуже, головне — відчути азарт пошуку.
Куратори Found Staff не боролися з упередженнями, повсюдно поширеними в епоху екранів — без відео не влаштувати пристойної виставки. Відео ж, у свою чергу, нічого іншого не залишається, як схилятися перед кіно — найбільшим із мистецтв. Відео Кульчицького та Чекорського — «Пастка», «Глибока глотка» — із холодною безпристрасністю хірурга перекроєні і наново перешиті закільцьовані шматки кінотексту. Відзначити неймовірно тонкі відмінності між копією й оригіналом під силу не всім, а лише кіноманам, спорідненим авторам по духу.
16 грудня відкрилася ще одна міжнародна виставка — «Люди ікс», створена під егідою цих же інституцій, цими ж кураторами, майже тією ж командою митців — А.Москвичов, О.Каташинський, О.Венецький, А.Перлстейн, Ф.Монвальє, М.Кульчицький, К.Проценко, І.Чичкан. Ідентичність почерку кураторів, налаштованих на серійне виробництво проектів, ріже око. Виставка виявилася безвинно винною — Found Staff її затьмарює. До того ж тісне помешкання Краєзнавчого музею на Ланжеронівській не витримує конкуренції з чудовим залом на Успенській. Шкода, бо в основу проекту покладено, на мій погляд, ще цікавішу ідею, варту того, щоб їй приділили більше уваги, — ідею персонажності як тотального засобу існування в сучасній культурі.
Сьогодні, коли будь-яка художня подія, як правило, вичерпується самим фактом тусовки на вернісажі, її краща, найгідніша частина — персонажі — в ореолі харизматичності. Поняття «митець», яке асоціюється з таким собі анахоретом, котрий не потикає носа з нори-студії, як і «творчість», курна робота, — не в моді. Персонажі фарбами рук не бруднять, але випромінюють потужний альтруїзм — дарують мистецтву власний геніальний імідж. Манеру думати, жартувати, рухатися, вдягатися і... роздягатися. Мистецтво, що всотує продукти їхньої життєдіяльності, немов губка, наскрізь персоналістичне.
Це один бік медалі. Але чи замислюємося ми над тим, що самі щодня граємо цю роль? Висловлюючись параноїдальною мовою кіноопусів про «чужих» — в інформаційну епоху вони скрізь. «Люди ікс» атакують зі шпальт газет, журналів, кіноекранів, рекламних постерів... У кожному з нас, на жорсткому диску пам’яті, живе більше персонажів, аніж можна запідозрити, — справа пахне шизофренією. Неможливо бути самим собою, неможливо зрозуміти, хто реальніший — наше «я» чи персонаж, що паразитує всередині нього.
Кияни Ілля Чичкан і Кирило Проценко узялися за справу прославляння героїв нашого часу, діджеїв, із розмахом. Вони виношують задум пам’ятника у вічних матеріалах, який колись буде встановлено на одній зі станцій метро. А поки працюють над його моделлю, надихаючись добірним кітчем колишніх тоталітарних часів. Діджеї Соколов і Дербастлер у виконанні Проценка й Чичкана — нагадують усіх сталеварів, шахтарів, багатоверстатників соцреалізму, разом узятих. Уловлюючи подібність стилів, розумієш — у цій божевільній ідеї щось є. Якщо передовиків виробництва увічнювали при житті, то чому не можна увічнити діджеїв?
Життя вирує в основному в Інтернеті, логічно було б шукати колоритних персонажів саме в тих віртуальних краях. Напевно, натрапиш на якийсь дивний екземпляр на кшталт Олександра Венецького, котрий виступив з інтерактивною інсталяцією «Одягни мене — роздягни мене». Персонаж на моніторі реагує на наближення-віддалення глядача і томно одягається-роздягається.
«Живопис Лейсі» Мирослава Кульчицького зупиняє на собі погляд глядача несподіваним вибором персонажа, із яким ототожнюється автор. Саме по собі зрозуміло, ми бачимо фрагменти кінокадрів. Точніше, шматки живопису, зняті колись у фільмі Еріка Реда «Розчленоване тіло», а потім за допомогою комп’ютерних технологій переведених Кульчицьким у початкові матеріали — фарби на полотні. За сюжетом фільму, ці полотна, на які вихлюпувалася неконтрольована жага насильства, були створені Ремо Лейсі. Художник-невдаха після трансплантації йому руки страченого серійного вбивці став зіркою нью-йоркської арт-сцени — завидна доля. Правда, згодом Лейсі загинула від руки розлютованого трупа, що зібрав себе по частинах...
Одеські виставки порадували. Вони зроблені продумано і професійно, а не змікшовані в невиразному пориві любові до мистецтва. Демонструють цілком визначені стратегії локального художнього мислення, у яких є потенціал розвитку — чого ми з надією й очікуємо.