Надзвичайне поруч: відразу в кількох фільмах із програми Берлінського кінофестивалю була присутня Одеса — прямо чи побічно. А з нею разом і вся Україна. Отже, не можуть вони там, на благословенному Заході, без нашої Одеси-мами, є в ній якась кіношна привабливість.
Фільм «Трилогія: Плачливий луг» знаменитого грецького режисера Тео Ангелопулоса («Комедіанти», «Пейзаж у тумані», «Погляд Улісса») був єдиним із бачених мною в Берліні фільмів, який залишали глядачі. Воно й зрозуміло: довга-довжелезна тригодинна картина, що місцями здається особливо манірною, претензійною. Всю цю історію можна було б викласти в масштабі один до двох і не тягти кота за хвіст так тужливо довго... Один із навчених досвідом моїх колег передбачав щось подібне й умовляв не дивитися фільм, а піти прогулятися, славно пообідати, скуштувавши якийсь особливий німецький «зуп».
Я не пішов. Я сидів у залі, дедалі глибше занурюючись у картину і її неквапливий, неповторний ритм. Три екранних години, три десятиріччя. Не так вже й багато, якщо рахувати. Історія сім’ї, яка, кинувши все, їде з передмістя нашої Одеси. Причина проста — 1919 рік, громадянська війна, червоні війська займають місто. А греки ідуть, щоб повернутися в країну своїх предків. Мимоволі згадуються давньогрецькі трагедії, всі ці чвари міст, селищ, родів. Так, звичайно, сімейна історія. Три покоління. Юні Елені (Олександра Аїдині) і Олександр (Нікос Паусанідіс) з п’яти років кохають одне одного. Проте на дівчину «поклав око» його батько, Спірос, один із вождів громади, під управлінням якого засновують під Салоніком Нову Одесу. Елені буквально з-під вінця йде від Спіроса, який, зрозуміло, посилає вслід свої прокляття — із театральної сцени. Буквально так, адже вони намагаються сховатися в театрі, де живуть біженці, заполонивши всі ложі. Батько ридає на сцені, а глядачі — от вони, дивляться звідусіль. Старогрецька трагедія, її мотиви, її корені йдуть здалеку, нагадуючи про непорушність своїх законів. Один із них: гріхи караються, розплата неминуча, навіть якщо провина твоя майже умовна й ти не мав вибору. Як у цьому випадку, коли вчинки диктувалися почуттями. І, попри все, герої фільму йтимуть по життю поруч, народять дітей, двох хлопчиків. Та все одно вітер історії рознесе їх у різні кінці світу, і нікому не буде поблажливості.
Перед нашими очима проходять три десятиріччя життя жінки, яка при цьому не зміниться ні на йоту. Врода та молодість непроминущі в цьому світі, хоча постійно піддаються жахливим випробуванням. Сам режисер називає серед культурних джерел фільму давній Фіванський цикл, його міфологічну складову. І відзвуки міфу наповнюють своїм гомоном простір історії ХХ століття: брат йде на брата в часи громадянської війни, що виникла в Греції після Другої світової, і обидва гинуть (чи не дідівське прокляття спрацювало?). І страшно ридає мати над їхніми тілами. А за кадром звучатимуть слова з останнього листа її чоловіка, який задовго до цього емігрував до США, пішов на війну й загинув в Окінаві: «Твої руки опустилися, розпростерлися на мокрій траві. Ти підняла їх, зронивши кілька крапель. Немов розверзлася земля...»
Світ цього фільму й справді величний — як билинний епос, як давня трагедія. Людей на той світ проводжають тут із дивною красою: під чорними прапорами, пливучи по воді на плотах і в човнах. Немов водна гладь болісного історичного життя перед нами. Сам Ангелопулос стверджує: це пейзаж його внутрішнього світу, те, що присутнє на екрані його особистісного духу. І, як у величезних старогрецьких театрах, на сцені тут величезний хор — життя героїв відбувається на авансцені історії, яка настільки ж театральна, як і нещадна до людини, кожної її помилки, кожної сльозинки.
«Грецькі міфи, грецька міфологія, — каже режисер, — історія, яку ми вивчали в школі, із якою ми продовжуємо жити; вона незмінно впливає на нас щодня. Греція — це країна, наповнена давніми каменями, давніми храмами, що стоять у руїнах, утраченими цивілізаціями, що залишилися в обривках текстів і потрісканих каменях. Це те, що ми осягали, ледь відкривши очі, з першими проблисками свідомості, те, з чим ми виростали. Ми вчилися любити старі камені, і міфи, через які пропускалася наша особистісна історія, триваючи та фільтруючись...»
Така країна. І такий художник, Тео Ангелопулос. Проте він стверджує, що «у своїй країні почувається вигнанцем. Я перебуваю немов у внутрішній еміграції. Не знаходжу свого будинку, і це означає, що я не маю гармонії в собі та з самим собою, собою та світом. Мій тимчасовий дім може опинитися за кермом автомобіля разом із ландшафтом, що миготить за вікном. Я знаходжу при цьому втрачене мною відчуття балансу. Оскільки це будинок, що приймає мене, й те, що приймаю я...»
Місцями «Трилогія...» (а знімуть ще дві картини) захоплювала мене настільки сильно, що я забував, про яку реальність йдеться. На моїх очах з’явилися сльози, я думав про свій рід, досить численних представників якого колись розкуркулили й погнали з рідної землі. Про те, як страшно прокотилися по моїй сім’ї революції та війни, колективізація та голод, від якого врятувались лише дивом. Почасти цей матеріал був втілений у нашому кіно, але тільки почасти й під відомим ідеологічним ухилом: червоні були цяцею, всі інші — бекою. У 90-ті роки спробували переінакшити, поміняти плюс на мінус, проте, за невеличкими винятками, із цього наразі мало що вийшло. Результат — ми сьогодні живемо, під собою «не чуючи країни», не відчуваючи її як щось своє та близьке. Хоча все це надто складні речі, і самовідчуття Ангелопулоса — ще одне тому вагоме підтвердження. Проте гірко, що для мільйонів українців Батьківщина щось маловідчутне: «ваша державна мова», «ваша держава», «ваша Хохляндія», із якою можна порвати раз і назавжди.
Героїня фільму «25 градусів узимку», яким закривався Берлінський кінофестиваль (при цьому це конкурсна стрічка), українка Соня, з Одеси. Картина 35-річного бельгійського дебютанта Стефана Вюлле (сподіваюся, його роботу побачать в Україні хоча б на фестивалі «Молодість») — це такий собі жанровий коктейль: комедія, мелодрама, детектив і ще роуд-муві сплітаються тут досить органічно. У головній жіночій ролі добре відома в нас акторка Інгеборга Дапкунайте («Підмосковні вечори», «Стомлені сонцем», «Москва») — литовка, яка живе нині в Лондоні. Коли на прес-конференції її запитали, чи не складно було грати українку, вона відповіла, що ні, складнощі були тільки від незнання французької, на якій розмовляють персонажі картини. А вже слов’ян литовці знають і відчувають добре...
Вчителька математики Соня поїхала з Одеси на пошуки чоловіка, який уже кілька років живе в центрі Європи і давно не дає знати про себе. А тут ще зарплату не платять, жити стало важко. Фільм розпочинається в поліцейській машині, за кадром Соня пояснює, що її затримали й хочуть вислати назад, в Україну. Їй цього, зрозуміла річ, не хочеться і, скориставшись колотнечею на дорозі, вона «тікає». Ховається в машині Мігеля (Жак Гемблін), який, природно, намагається позбутися незнайомки. Та ба.
— Ти хто? — намагається з’ясувати він.
— Я з Одеси, — пояснює вона.
— А, це в Росії.
— Ні, в Україні.
І так кілька разів, допоки він не вивчить напам’ять. Корисний лікнеп, у тому числі для західних глядачів, які навряд чи читали книжку Леоніда Кучми (у якого автори, мабуть, і списали наведений вище діалог; де ж ще?). Коли об’явиться мати Мігеля, Абуеліта (відома акторка Кармен Маура), лікнеп повториться спочатку, лише тепер його вже проводитиме бельгієць. Втім, мати швидко перейметься співчуттям до українки і розповість про своє: вона іспанка, вийшла заміж за місцевого, і хіба шанували її національні почуття і любов до іспанської мови? Про політкоректність раніше й не згадували, от воно як.
Тепер вона, слава Богу, є, а тому Мігель, його малолітня дочка й мати переймаються проблемами Соні та всіляко допомагають її пошукам. У самого героя схожі сімейні проблеми: дружина поїхала до Америки й там заробляє на хліб насущний. Він збирається до неї, проте в останній момент йому радять не рипатися, не сильно він їй там потрібний, у Штатах, їй і без нього добре.
До цього часу саме й Соня розібралася зі знайденим ціною героїчних зусиль чоловіком: той повністю влаштувався в мирної бельгійської жінки. Їй, звичайно, трішки дісталося від Соні, та біс із нею, і з ним теж — тепер вони з Мігелем можуть розкрити обійми один одному. Адже до цього вже спостерігалося в них певне взаємне жадання на зустрічних курсах, проте вони були ще невільні. Тепер мрії мають збуватися. Мігель, що поставив 4:0 у матчі «Реал» — «Барселона» (на футбольному тоталізаторі), слухає в машині, разом з оновленим складом сімейства, репортаж із Мадрида. 3:0! — жаданий результат не за горами. Однак пішли титри, ось повзуть вони свої останні екранні метри. І знову включиться фонограма, і футбольний коментатор захоплено заволає своє: «Го-о-ол!!». 4:0... «Мрії збуваються!», — репетує Мігель. «Збуваються!!», — підтримує його українка Соня, яка далеко від батьківщини знайшла своє щастя.
Ось тому, мабуть, фільм і показали на закритті: він повністю збігався з девізом фестивалю, який завчасно оголосив його директор Дітер Кослік: мрії мають збуватися хоча б на екрані. Після чого вони інфікують життя, і в ній почне відбуватися те саме. От буде чудово. Приємно, що почали з українки та бельгійця з іспанськими коренями.
У самій Одесі, як відомо, завжди жили оптимістичні люди. За оптимізмом приїжджала сюди й група німецьких кінематографістів на чолі з відомим режисером неігрового кіно Ульріке Оттінгер. Вони нагло хотіли екранізувати славнозвісний роман «Дванадцять стільців» Ільфа і Петрова. Здавалося б, та як же німцям зрозуміти щось, та ще й відтворити на екрані?
Фільм включили в одну з офіційних програм Берлінале «Форум». Він довжелезний, аж 198 хвилин триває. Я подивився лише перших вісімдесят і утік, усе одно його привезуть до нас на конкурсний французький фільм, тоді й додивлюся. Деякі з моїх колег винесли суворий вирок роботі Оттінгера: бездарно, мляво, несмішно. Судити, самі розумієте, не маю права. Однак те, що побачив, бездарним не здалося. Німкеня вирішила подивитися на наше життя крізь призму Кіри Муратової, немов довірившись її смаку та розумінню. Та й одеські актори, які знялися в картині (Георгій Делієв, Геннадій Скарга, Світлана Дягілєва та інші), не дозволили відійти в сторону. Вийшов фільм про Країну Рад, якась узагальнююча історія — із 27-го року по дев’яності. Оскільки тут показаний усереднений побут і якийсь концентрат «совєтскості», якась маска, в’язка обрядів, вироблених тим укладом життя. І за яким багато хто тужить і нині, для них та країна була своєю. А от нова Україна такою поки що не стала.
Ну що ж, весь світ сьогодні такий: життя в ньому перевернулося й укладається наново. Чимало зрушилося розумом і поїхало «світ за очі». Домом стає той чи інший засіб пересування. Батьківщиною — здається картинка, що миготить за вікном автомобіля. І славно. Проте міфи все одно крутяться у свідомості, і на екрани виходить давній хор із чорними прапорами й голосить, проводжає в останню путь наше минуле. Тільки що ж буде з нашим спільним майбутнім?