Культурне життя Москви вирує, фонтанує, захоплює у свій бурхливий потік, безвідносно до політико-економічних зигзагів, якими живе країна в очікуванні виборів. У Ленкомі прем’єра з Олегом Янковським, Інною Чуриковою і Олександром Збруєвим у головних ролях. Табакерка радує Фолкнером. У «Современнике» напружено працює Анджей Вайда, не вперше ставлячи, але вперше втілюючи російською мовою свій улюблений роман Федора Достоєвського «Біси».
Ой, скільки суперечок точилося і точиться навколо цього твору з часів його появи й до наших днів. Увесь біль краху ідеалів, приниження людської гідності, всі наступні духовні й творчі пошуки вклав автор у цей роман, який не гірше від Нострадамуса чітко визначив сумну безвихідь майбутнього великої частини людства на століття наперед. Дмитро Мережковський свого часу назвав Достоєвського «пророком російської революції». Не знаю, чи революції, але він яскраво, виразно та страшно описав психологію стихії саморуйнування.
За Достоєвським, у революційному пориві немає ні жалості, ні смирення, це не шлях пошуку істини, а всепоглинаюче полум’я, у якому людська особистість — лише паливо для цього вогнища. Пропустивши через власні кровоносні судини отруту руйнування революційних ідей, як довів згодом час, людство одержало читаного, перечитуваного, досі до кінця не розгаданого, тож і неприйнятного для тоталітарного режиму письменника-генія. Його творчість, безперечно, значною мірою визначила розвиток літературного процесу не тільки російської, а й світової літератури.
Довгі роки «Біси», так само як і «Щоденники» Достоєвського, були в нашій країні під забороною, і лише ближче до кінця ХХ століття ці книги почали виходити окремими виданнями й поповнили зібрання творів. Інтерес театру до творчості Федора Михайловича не слабшає, багато уваги його літературній спадщині приділяли і приділяють провідні режисери світу. До «Бісів» — ставлення особливе. Ставитися до нього як до памфлету — а саме так оцінювали роман сучасники — вже неможливо. Занадто багато в ньому правди, болю, загадок, філософських ремінісценцій. Тож саме сьогодні, коли світ у цілому й колишня радянська держава зокрема, невпинно ревізує революційні цінності і плутається в пошуках національної ідеї, яку всією своєю творчістю намагався сформулювати Федір Достоєвський, коли саме бісівське начало в побудові нового суспільства й нових держав набирає найвигадливіших форм, — звернення до «Бісів» логічне й закономірне. Адже це нелегка спроба осмислити себе в мінливому світі.
Одну з них зробив, залишаючи за кадром природне прагнення творчої людини «осягнути неосяжне», всюдисущий Олександр Гордон, відомий телеведучий, кого в дилетантизмі не звинувачує тільки лінивий. Звідси потік різнопланових теле- й радіопрограм «Гордон», включно з розрахованими на дитячу аудиторію, зйомки кінофільму, видання альманаху, який теж скромно називається «Гордон». За словами його ідеолога Олександра Гордона, альманах «величезний, абсолютно подарунковий. І він для людей, котрим наука дорога як пам’ять або як щось дуже далеке й недосяжне. Він, радше, предмет меблів в офісі, в будинку. Чудовий подарунок до Восьмого березня». Отже, скориставшись власною формулою «режисура — це мистецтво можливого», Гордон зайнявся своїм режисерським дебютом у театрі «Школа современной пьесы». Благо, художній керівник «Школи» Йосип Райхельгауз сам постійно відкритий для експерименту — то, не без успіху, поставить драматичний балет про Лицаря сумного образу, то запропонує глядачам багатоваріантність чеховської «Чайки», включно з останньою з них, зробленою в жанрі оперети.
Природно, класика як непорушна брила не цікавить пана Гордона, людину сучасну й передову. Тим паче що років п’ятнадцять тому він грав Ставрогіна в постановці, зробленій разом із пітерським актором Ігорем Волковим, чия інсценізація й була запропонована сьогоднішньому глядачеві. Зовнішні дані дозволяють Олександру Гордону грати Ставрогіна й сьогодні — недарма велися переговори з Анджеєм Вайдою та Галиною Волчек про його участь у спектаклі «Современника». Але Гордон відмовився, пославшись на вікову втому. І визнав за краще зробити собі подарунок до сорокаріччя — дебютувати в режисурі «Бісами», названими в програмці «Одержимими».
В одному з інтерв’ю під час роботи над спектаклем постановник чітко сформулював постулат, який лежить в основі авторського трактування:
— Я майже в цьому переконаний, що Федір Михайлович писав не про російських бісів, а про своїх, і що напевне, я майже в цьому не сумніваюся, у кожного з нас є така скарбничка цих бісів — дехто вміє їх приборкувати, дехто випускає їх на волю... Тому, щиро кажучи, я роблю про себе.
Тож герої Достоєвського, імена яких стали загальними, — Верховенські, Лебядкіни, Шатови й інші — перетворилися з волі автора на одіозних учасників чергового теле-ток-шоу типу «Вікон». А, як давно відомо, персонажам цим платять за публічне «роздягання» й амікошонство.
Говорити, що дійство, запропоноване Гордоном, абсолютно нецікаве, без якихось знахідок і значеннєвого стрижня, було б безглуздо. Дороге сучасне оформлення сцени в стилі телестудії, призначеної для проведення ток-шоу (художник Марія Трегубова). Використання замість задника — телеекрана, де можна побачити і Ведучого (Олександр Гордон), і реакцію публіки, серед якої обов’язково передбачена постійна участь VIP-персон. Цього дня ними були Ірина Хакамада й Едуард Лимонов. І розкішна знахідка поєднання героїв реальних, котрі ведуть діалог із героями, що перебувають у «заекранні». Тільки самі образи Достоєвського (з ними й сам Федір Михайлович болісно розбирався все життя) вихолощені до схеми, яку автори спектаклю використовують для досягнення необхідної динаміки дії відповідно до законів телевізійного жанру. Та й публіку в театральному залі зведено до рівня середньостатистичного споживача телепродукції, яка, звісно, не розрахована на інтелектуальну еліту.
Артисти в рамках заданої схеми працюють професійно, навіть одержимо. Правда, хочеться поставити їм запитання, яке Ведучий адресує публіці: «Підніміть руку, хто протягом останніх десяти років читав «Бісів»?» Найцікавіше, — можливо, у цьому є страшна закономірність появи саме цього спектаклю, —лісу рук у залі, де сиділо близько сотні людей, не було. Правда, Гордон-Ведучий підкреслює в спектаклі найневдячнішу з існуючих із приводу роману версій — «Біси», мовляв, у Достоєвського — не що інше, як «замовлення» можновладців.
Ось тут і починається «бісівство». Степан Трохимович Верховенський (Альберт Філозов) проголошує свої укорочені інсценувальниками промови з явно вираженим південноросійським акцентом, притаманним першому президентові СРСР. Марія Тимофіївна Лебядкіна (Ольга Гусилетова) тяжко істерикує, граючи єдину лінію нещасної Маші, — божевілля. Петро Степанович Верховенський (Вадим Радченко) із властивим клубній молоді нігілізмом, знищивши всіх за просто так, квапиться на петербурзький експрес. І за всім цим однозначно чистими очима спостерігає Микола Ставрогін (Дмитро Писаренко).
Знову-таки, за законами жанру (або за попереднім замовленням?), у дійство урізаного до краю роману втручається безглуздий діалог VIP-персон, запрошених на спектакль, як з’ясовується, в ролі учасників. Важко сказати, чи був заданістю імпровізований передвиборний діалог лібералки, кандидатки в президенти Росії, та одіозного письменника-радикала, але сказане там, на мій погляд, популярності цим політикам не додасть. Благо, електорату — якась сотня підготовлених глядачів, котрі так і не зрозуміли, доречна у великій політиці агресія чи ні.
Не позбавлений цікавості режисерський дебют Олександра Гордона, напевно, через дуже розмиту громадянську позицію автора, залишив післясмак обманки, як і сам заклик політичних діячів зі сцени «Усі на вибори!». Це неприємо. Але не страшно, на відміну від пророчого твору класика.